Нещодавно прокуратура столиці заявила, що «проведе комплексну перевірку медичної галузі» в Києві, оскільки «останнім часом ЗМІ дедалі частіше повідомляють про випадки відмови закладів охорони здоров’я Києва надавати громадянам безоплатну медичну допомогу. Так само почастішали ... факти вимагання сплати благодійних внесків ... зросла й кількість скарг громадян на неналежне надання лікарських послуг». У прокуратурі обіцяють перевірити «законність та ефективність використання майна лікувальних закладів у поліклініках, лікарнях, медичних інститутах». Отож нехай для прокурорів усе це написане мною буде ще одним аргументом...
Власне, щодо «законності та ефективності використання майна лікувальних закладів» та про «благодійні внески». Бо життя дало відразу нещасливу нагоду переконатися, як це працює в Києві .Після того як у Житомирському центрі матері та дитини, одному з найпрогресивніших в Україні (і за ставленням до людей — також) мені дивувалися: «Що робиться там у вас у Києві, що всі їдуть народжувати до нас?» (У цьому питання молодої лікарка-акушерки вчувалася й гордість за своє...) Причина, яка змусила мене пережити три жахливих дні — та ж, що й у ще двох моїх «колег», з якими три дні жила в одній палаті — неправильний діагноз: так, за всіх моїх щасливих загалом життєвих обставин, лікарі приписали неіснуючу патологію і, завдяки геббельсівським методам психологічного тиску («Ви втратите дитину, і не відомо що буде з вами!»), мене помістили на так зване збереження в пологовий будинок № 7.
Спочатку — про «законність та ефективність використання майна». Із незаконністю відразу стикнеться той, у кого не виявиться «свого лікаря». Спочатку вражає сама постановка питання: «Хто ваш лікар?» Перепрошую, але це ви, лікарі, це маєте сказати пацієнту: ваш лікар такий-то і такий-то, хай навіть це п’ятниця і четверта година дня! Але у 7-му пологовому будинку звикли не до цього... Ага, немає «свого лікаря» ... Тоді — на третій поверх. Там санітарка так і не змогла пояснити мені особливості людини, яка має «свого лікаря», хоча це й так стало зрозуміло, і додала, що в іншому разі за перебування тут потрібно платити: 700 гривень з киян і 1200 — з іногородніх. Інакше — розміщайся на коридорі (хоча в моїй жіночій консультації, звідки мене відправляли на «збереження», запевняли, що все — безкоштовно). Тут же вона показала «мій» диван, на якому лежала брудна подушка й ковдра. Нерви вже не витримували, бо вже стільки пережила з самого ранку, і те постійне — «вам потрібно спокій і спокій» — з однієї сторони, а з іншої — який тут спокій , лежачи на коридорі? Довелося йти до чергового лікаря в пологову залу і наївно говорити: «Добре, я згодна заплатити, бо я не буду спати в коридорі!» На це — відповідь, що пологовий будинок переповнений і місць немає. «Якщо хтось народить, то вас поселять в палату, де звільниться місце»... (Треба сказати, що до того часу загалом у лікарнях я лежала двічі, і ніколи навіть не бачила щоб когось розміщали в коридорі). Тож, йди на свій диван. Я туди не пішла, а поговорила біля ліфта з молоденькою( без двох днів) мамою із Київської області Настею. Вона розповіла, що тут уже третій день, чекає на пологи і «за все» заплатила 1200 гривень. Каже, що обіцяли кращу палату, а дали гіршу із несправною сантехнікою. Правда, потім інша жінка казала мені, що це тільки плата за перебування тут, а народити коштує 600—700 доларів.
Уже переживши три «вирваних» дні й вийшовши на волю — по-іншому не скажеш, я здивувалася (хоча що там дивуватися — стрес...), як це я відразу не скористалися своїми козирями, але це за мене зробила подруга і колега. Бо у цей же день близько дев’ятої вечора вона влетіла, ніби блискавка, в пологовий будинок (хто сказав, що відвідувачів не пропускають після 19.00?) і заявила черговому лікарю, що якщо я ночуватиму в коридорі, то завтра тут буде телекамера з відомого каналу, журналісти і — «хай люди знають, як ви працюєте». До речі, для неї теж така ситуація була геть неприйнятною: «І вони ще хочуть у коридорі тобі ставити крапельницю!?» Розбиралася вона й з молодшим медичним персоналом, і це, треба сказати — окрема тема. Санітарок чіпати не будемо («Ми тут працюємо за копійки, а нам навіть ніхто «дякую» не скаже»), але 28 серпня на третьому поверсі чергувало щось таке в рожевій уніформі з поглядом тюремної наглядачки, яке мені перед тим із ненавистю крикнуло, що якщо я відмовляюся лежати в коридорі, то БУДУ! НАРОДЖУВАТИ! НА! ВУЛИЦІ!.. Може б керівництво пологового будинку № 7 якось ретельніше підбирало кадри для свого такого розрекламованого медичного закладу?
...Через 5 хвилин нас провели на четвертий поверх і мене розмістили в палаті. Безкоштовно. Очевидно, ще не завершилася перевірка пологових будинків України, розпочата за наказом прем’єр-міністра майже місяць тому. І що головне: добре, я можу себе захистити або знайти тих, хто це зробить за мене. Але як людям, в яких немає журналістського посвідчення, «свого лікаря» і так далі? Виходить, що вони — нижча каста? А так і виходить. І ставлення до таких людей (у кого ще й грошей нема), як до «м’яса» — так нещодавно казали під час обговорювання цієї ж теми на УТ-1 у програмі «Знайдемо вихід» (як бачимо, ця тема — над-актуальна, особливо, коли народжуваність в Україні пішла вгору), при чому не відомо хто пихатіший — лікарі чи молодший персонал.
І таки збрехали лікарі — на четвертому поверсі, поряд із тією, у якій розмістили мене, була вільна палата. Одномісна. Наступного дня, в обід, мене туди пустили спати після крапельниці (сусідка не хотіла виключити телевізор). Палата стояла пустою, а в коридорі лежало дві жінки. Як сказала мені медсестра, сюди пускають «за особистим розпорядженням головного лікаря». Ну, невже не можна було поставити ще одне ліжко — і нехай вагітні жінки собі лежать!? От і «законність та ефективність використання майна лікувальних закладів». Найгірше, що всі — медсестри, лікарі, навіть пацієнти — сприймають це за норму!..
Нині багато говорять про реформи в медицині. Але нічого не вийде, якщо не буде реформ у головах, починаючи від міністерських і закінчуючи головами санітарок. Нічого не буде без поваги один до одного. «Ми маємо право дивитися на людину зверху вниз тільки в одному випадку — коли протягуємо їй руку допомоги», — казав Маркес. І я пишу про події у пологовому будинку не задля того, щоб комусь за щось влетіло. Може, хтось зрозуміє, що якщо ти нині дозволяєш собі зверхньо ставитися до людини, то завтра знайдеться хтось хто принизить тебе, бо ти вже до того готовий — у тебе вже така психологія. Тепер зрозуміло, чому в Києві не хочуть народжувати?
