Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чотири бувальщини про вершників

31 жовтня, 2000 - 00:00

Вершники зазвичай не афішують свого «Я». Вони його реалізують
і бережуть, як найвищу цінність. На коні чи під конем — вони однаково на
вершині.

БУВАЛЬЩИНА ПЕРША. АВТОМАТИ — ПРОТИ ІНІЦІАТИВИ

Одного чудового дня до офісу громадської організації —
клубу інтелектуально-творчої ініціативи «Династія», що об’єднує 230 малих
і середніх підприємців, завітали гості із Франківського райвідділу внутрішніх
справ м.Львова. Членів правління клубу на той час в офісі не було. Отож
почали розпитувати-допитувати бухгалтера Таїсію Міцкевич. Пізніше, на прес-конференції,
вона скаже, що запитань власне не було. Одразу — претензії: хто ви такі?
Чи знаєте, що держава турбується про свої гроші? А за дверима — хлопці
з автоматами. Вони пильнували порядок, допоки тривала розмова із вилученням
документів — статуту, свідоцтва про реєстрацію. Схоже, правоохоронців не
задовольнило роз’яснення цілей і завдань клубу: спілкування, взаємодопомога,
моральна й інтелектуальна підтримка підприємців різних рівнів — від фермера
до юридичної фірми. Гості не йняли віри, що «Династія» — то не бандитська
«криша», а творчий прихисток. Для кращого «порозуміння» на одного із членів
клубу вдягли кайданки, привели до райвідділу й побили.

Ці факти викладені у заявах на ім’я начальника УМВСУ у
Львівській області Валерія Строгого, прокурора області Богдана Ринажевського.
Заявники сподіваються на службове розслідування і апелюють до громадської
думки: держава — це ми, працедавці, а не силовики. Чому дедалі частіше
правоохоронців називають цим словом? Прикмета часу?

Питання — відкрите. Істина, зіткнувшись із міліцейськими
автоматами, сором’язливо опускає очі долу. Інтелектуально-творча ініціатива
— у різних проявах, на формальному чи неформальному рівнях — живе у часі
й просторі своїм камерним життям. Та вже робляться відчайдушні спроби опуститися
в низи, закласти «ген» громадянського суспільства. Відновилася на неформальному
рівні діяльність відомої в Європі ще із передвоєнних часів Львівсько-Варшавської
філософської школи К.Твардовського. Тематика її читань покликана шукати
відповіді на насущні питання буття, як-от: «Чи спроможна істина сама себе
захистити?», «Егоцентризм і проблема життєвого вибору», «Емоційне і раціональне
у виробленні і прийнятті рішень» тощо. До школи долучився герой наступної
бувальщини — підприємець Олександр Нагорний. За освітою він — лінгвіст,
за покликанням — філософ-політолог, за соціальним станом — дрібний буржуа.
Так він себе називає...

БУВАЛЬЩИНА ДРУГА. ПЛУГАТАРІ ВСІХ ПРОШАРКІВ, ЄДНАЙМОСЯ!

Нинішнє місце праці Олександра Нагорного — книжкова ятка
на Краківському ринку у Львові. Тут він продає підручники, посібники, політичну
й філософську літературу. Ятка — мов яхта: суспільні вітри напинають вітрила
і підприємець-філософ має змогу обсервувати життя у всіх його площинах
— знизу догори. Має моральне право на критичні висновки:

— При владі нині люди, які ніколи не нюхали ринку, а хочуть
побудувати супермодель ринкового суспільства із собою на чолі. Вони вже
свою справу зробили і мають відійти...

Результат його обсервацій базару- ринку-життя — просвітницька
діяльність: статті, теле- і радіопередачі, виступи на наукових конференціях,
а ще — «промивання мізків» на розмовному рівні. Він вірить у те, що крапля
камінь точить і що є сили тягне ідеологію власника в маси. Написав Маніфест
Партії лібералів України гармонізованої (ПЛУГ). З двох партій він уже вийшов
із принципових міркувань: там ідею підминали під амбіції. А він чинить
навпаки. У абревіатурі ПЛУГ — сіль програми неіснуючої поки партії середнього
класу, а саме: кожний тягне свого плуга зосібна, набиваючи гулі й синці,
а треба тягти його в супрязі, як колись водилось поміж господарями. Яким
чином? Про це йдеться в Маніфесті:

«Ми, діти і нащадки держави і влади тоталітарного, монопартійного
типу, тільки тепер, після 12-річного легітимного існування приватної власності,
починаємо, як риба об лід битися і задихатися без жаданого ковтка ідеології
приватних власників. Наше завдання — здійснити буржуазну революцію у свідомості
кожного громадянина. Ось чому наш Маніфест капіталістичної партії — партії
лібералів України гармонізованої (ПЛУГ), народжений в надрах українського
дрібного і середнього бізнесу, подає приклад розкутості ліберальної ідеології
на противагу пануючій у свідомості та підсвідомості має ідеології привиду
(комунізму). Внаслідок революційної трансформації свідомості мас від люмпена
до ментальності власника, хазяїна, в державі запанує реальна свобода Особистості...»

Інтелектуальний капітал — основна його власність. З іншою
поки що сутужно. Наш буржуа знає, що таке — одна картоплина на вечерю,
що таке зашморг боргів і костюм секонд- хенд. Всяке бувало... Та хто б
здогадався, побачивши на Краківському ринку засмаглого під променями бабиного
літа, елегантного, завжди усміхненого 51-річного чоловіка?

— Я є власником самого себе. А підприємець — це та людина,
яка бере на себе відповідальність за свою долю.

У його свідомості буржуазна революція на інформаційно-ментальному
рівні вже відбулася.

БУВАЛЬЩИНА ТРЕТЯ. ДЕ ВИ, МАЙСТРИ?

Кілька років поспіль я проводжу експеримент: виконую роль
працедавця, шукаю виконавців для ремонтних робіт у квартирі, на дачі. Здавалось
би, що простіше? На Львівщині на одне робоче місце претендує понад сто
осіб, серед безробітних — представники усіх професій, які шукають собі
застосування. Звісно, я — скромний працедавець, зате гоноровий: готова
розрахуватися одразу ж. Експеримент обернувся глибоким розчаруванням і
висновком: стражденні, нужденні, обділені і т. ін. не мають аніякісінького
бажання заробляти гроші. Схема трудових відносин зазвичай така: приходить
«майстер», обумовлює вартість робіт в «баксах» (не інакше!), більш-менш
сумлінно працює один день. Потому просить на цигарки і починає скаржитися
на життя. Мовляв, немає грошей навіть на хліб, то чи не могла б господиня
видати аванс. Після авансу «майстер» загадково... випаровується. Його неможливо
застати вдома ані вранці, ані ввечері. Якось терпець увірвався, я запідозрила
обман і попрохала незнайомця подзвонити в двері до «майстра» Юзека. Юзек
відчиняє двері і, побачивши мене, починає розповідати жалібні історії про
те, що його перестріли на вулиці, відібрали гроші, побили і т.д. І що залишається?
Принижуєшся, вмовляєш прийти і відробити аванс. А потім ситуація з «майстрами»
і різними варіантами «історій» повторюється вдруге, втрете. До слова. Той
самий Юзек має золоті руки і міг би бути багатим чоловіком, навіть підприємцем,
якби захотів. Малоімущим — за рівнем самоусвідомлення — гроші не потрібні!
Більше того: вони, схоже, дістають задоволення, витираючи ноги об працедавців.
Та про це не прийнято говорити вголос.

Табу! Тема заборонена. На народ не гоже нарікати: кинеш
сірник — спричиниш вибух. Відтак маємо явище парадоксальне: працедавець
стає моральним (а іноді й фізичним) заручником виконавця. Підприємець —
беззахисний і «обділений» навіть тоді, коли має капітал, охорону, будинок,
машину, дачу — себто увесь джентльменський набір, який видається «юзекам»
найвищим благом. Та він не має головного: радості бути самим собою, належати
собі...

Знайомтеся: Любомир Замрикіт, успішний підприємець на рівні
середнього класу, 55-річний інженер з двома вищими освітами і чотирма робітничими
спеціальностями. Своє підприємство «Лещата» він скромно називає — майстернею.
В майстерні працює близько ста робітників, які своєчасно отримують непогану
зарплатню. Продукція від «Лещат» — металеві брами, броньовані двері, ковані
решітки та інші конструкції для офісів і житла — конкурентоздатні, замовлень
не бракує. Але підприємець сказав про себе:

— Я — господар. І водночас наймит у самого себе...

Самоіронія — небезпідставна. Мої дзвінки заставали його
то в цеху, то на даху (по радіотелефону чути було стукіт-грюкіт). Солідних
клієнтів годилося би приймати в костюмі з краваткою, але тоді довелось
би переодягатися по 20 разів на день. Він усе сам перевіряє «на дотик»
— від креслень до клямки на дверях. Відтак його робочий день триває 12
годин. Поганий керівник? Не зумів підібрати команду виконавців? Не в цім
річ.

— Я попрацював на виробництві, на керівних посадах десятки
років. Умію працювати з людьми і організовувати виробництво. Я почуваю
себе відповідальним за добробут тих сімей, які утримують мої робітники.
Даю роботу, зарплату, дбаю про соціальний захист. Навзамін вимагаю якісного
виконання робіт і чесності. Всього лиш! Здавалось би, це — норма, про неї
й говорити не варто. А я й не говорю, а щодня кричу, зриваюсь аж до лайливих
слів, а якось вдався навіть до стусанів, бо робітник напився, зіпсував
дороге замовлення та ще й почав здіймати мене на кпини. Волі і витримки
мені не позичати, але як жити день від дня з думкою, що я — ворог, хоч
даю працю і зарплату, а другом є той, хто дає випити і дозволяє красти.
Щодня внутрішня «служба безпеки» доповідає мені про крадіжки. А злодії
й не думають виправдовуватися, вони навіть обурюються: «Та я взяв лише
один метр кутника, мені треба до хати». Але я ж на власні кошти купую метал,
дерево, а вони нині коштують так дорого! Якщо кожний візьме лише по метрові
кутника, я матиму щодня по 500 гривень збитків. Мене не чують. У відповідь
— мовчання або тупа злість в очах. Я готовий щедро винагороджувати золоті
руки, даю оголошення на біржу праці, шукаю кваліфікованих столярів, зварювальників,
але... Молоді рвуться в Грецію чи Португалію, а старші катастрофічно втрачають
гонор. Але це — не нинішня проблема незалежної України, як дехто зловтішається.
Генетичний корінь господаря в Галичині було підрубано ще 1939-го року.
Я вперше побачив своїх батьків, коли мені виповнилося вісім років. Вони
переховувалися, переїжджали з місця на місце аж до смерті Сталіна. Чому?
Бо дід був господарем, та ще й війтом, а отже — ворогом. А прадід, до слова,
був осавулом Дунайської Січі, торгував волами. Господарська жилка у мене
від них.

Попри драматичний перебіг життя і гіркий присмак кожного
прожитого дня, Любомир Модестович був і залишається «на коні». Дає відсіч
обставинам і нападникам, заробляє нагороди й відзнаки разом зі шрамами
й травмами — на тілі й на душі.

У п’ять років він уперше сів на коня і опинився під його
копитами, півгодини лежав без свідомості. Підріс і почав приборкувати норовливого
жеребця: натирав ноги до крові, падав і знову хапався за гриву. З образом
того коня, якого повсякчас треба приборкувати і міцно тримати, він пішов
у життя. Можливо, якби робітники знали життя свого керівника хоча б у штрих-пунктирному
викладі, у них не піднялася б рука аби поцупити бляху чи дріт.

Закінчив механіко-технологічний факультет лісотехнічного
інституту, де водночас здобув чотири робітничі спеціальності у так званій
«хрущовській» групі: токар, слюсар, верстатник, зварювальник. Якби був
сторуким, то нині міг би працювати за цими спеціальностями. У 24 роки був
призначений на фанерному заводі начальником цеху, де працювало 500 чоловік,
і цех почав виконувати норму. У 33 роки його призначили директором Експериментальної
фабрики музичних інструментів і доручили капітальну реконструкцію підприємства
без зупинки виробництва. Там він удвічі скоротив партійну організацію,
яка спивалася на дармовому спирті і нажив недруга в особі вищого партійного
лідера. Той позаочі передавав погрози: «я этого гордого бандеровца посажу
в тюрьму — пусть только построит фабрику». Збудував і зумів піти з посади
вчасно.

У 80-х роках він працює начальником технічного відділу
в Управлінні громадського харчування. І знову перед ним високо піднімають
планку: треба механізувати працю кухарки. Придумав і сконструював такі
пристрої, яких на той час і в природі не було (картопля «катапультувалася»
на кухню, качани в капусті висвердлювалися тощо). Інженер-слюсар (його
й донині так називають) здобув медалі ВДНГ СРСР і перше місце з раціоналізації
і винахідництва в Україні. Працюючи в системі громадського харчування —
створив майстерню в складі 6 чоловік для термінового виконання аварійних
робіт. Вона займала дві кімнати в ангарі на овочевій базі. На цьому місці
нині розташоване його власне виробництво площею 1500 кв.м.

— Ще 1985-го року я знав, що Союз розпадеться і вирішив,
що ось тут буде моя справа. Почав стягувати звідусіль обладнання, частину
придбав на власні кошти, а потім усе викуповував , і «своє» також. Нині
душа болить, коли бачу, як на колишніх державних заводах простоює дороге
обладнання. А в моїй майстерні верстати сорокарічної давності.

До початку оксамитової революції він уже став на ноги як
підприємець і зміг передати на виборчу кампанію В’ячеслава Чорновола 15
тонн паперу. На пропозицію пристати до влади не погодився. Його як фахівця
збентежили прожекти першої шеренги революціонерів на взірець: на базі «Сільмашу»
Львів випускатиме український двигун — ні більше, ні менше! Заховався подалі
від такої політики у «черепашку» — свою справу. Вона для нього — об’єкт
реалізації амбіцій, а вже потому — джерело матеріального благополуччя.
Зокрема, в його майстерні виготовляють куленепробивні двері для банків.
Вичитав технологію у старій австрійській книжці. Це — ексклюзив і комерційна
таємниця, яку співрозмовник трішечки привідкрив: між двома дверними полотнами
— спресований пух, в якому куля «заплутується».

Ексклюзивів на його рахунку чимало. Після того, як у нього
вкрали машину і він змушений був викуповувати її в злодіїв за 1500 доларів
(міліція на заяву не відреагувала. — Авт. ), він сам придумав і
зробив протиугінний пристрій, який жодний професіонал із кримінального
світу не може розкусити. Щоправда, аби завести «Фольксфагена», він знімає
черевик і намацує пальцем потаємну кнопку.

Три роки тому опинився «під конем»: вибудував на замовлення
заокеанського підприємця офіс, ресторан. Але іноземця залякали, він утік,
не розрахувавшись. Удар був таким тяжким, що й досі дається взнаки. Із
ста робітників тоді залишилося десятеро, довелося усе розпочинати спочатку...

Йому таланило і на хуліганські напади. Ще школярем нишком
почав займатися боксом, став першорозрядником і почав професійно давати
відсіч нападникам — і навкулачки, і вольовими зусиллями. «Криша» знає про
ці його якості і не потикається. Одному із своїх кривдників-начальничків
колись сказав:

— Я стану директором і ви ще прийдете проситися до мене...у
двірники.

Доля утнула жарт: минули роки, колишній кривдник справді
прийшов, вклонився, попросився допрацювати до пенсії...

То хто ж він нині? Міні-олігарх? Еліта?

— Я не багатій, бо сумлінно сплачую податки і вкладаю гроші
у виробництво, а еліта колись ще виросте із таких , як я, господарів.

БУВАЛЬЩИНА ЧЕТВЕРТА. ГОЛІРУЧ ІЗ ВІТРЯКАМИ

Приватна українознавча авторська школа Марії Чумарної визнана
перлинкою на освітянській ниві (про неї свого часу писала газета «День»).
Наукові світила, як-от доктор педагогічних наук академік Олександра Савченко
упродовж майже десяти років відзначала, що розробки Марії Чумарної мають
не регіональне, а загальнодержавне значення. Однак із галицьким п’ємонтом
стосунки склалися драматично. Аварійне приміщення довелося покинути, нинішнє
тимчасове перебування в обшарпаній споруді наводить на сумні роздуми. Та
ще й податківці висунули штрафні санкції на суму понад 40 тисяч гривень.
Три роки тому вони вважали школу неприбутковою структурою, а тепер визнали,
що то була помилка. Марія Чумарна звернулася із позовною заявою до Арбітражного
суду. Школі згідно із рішенням сесії міської ради надано статус авторської
державної.

Здавалось би, приватна справа — загинула, на головою —
меч Феміди. Є від чого впасти у відчай, втратити віру. А вона усміхається.
Ще й інших зміцнює у вірі й переконаннях: треба шукати не винних, а вихід.
Протягує цю думку у авторських програмах на радіо «Незалежність». Гіркоту
переживань переплавляє у горнилі поетичної і наукової творчості. Марія
Чумарна — член Національної спілки письменників. Чому ж довкола школи склалася
така драматична ситуація?

— Школа — «важка» для сприйняття суспільством, вона випереджає
в плані ідей свій час, бо я пропагую захист індивідуальності дитини, у
нас на першому плані — сила її самореалізації. Тільки тоді людина буде
продуктивною в суспільстві. Більшості батьків імпонує авторитарна модель
навчання й виховання «з-під палки». Дев’ять років я втримувала школу своїм
ентузіазмом і говорила, що не є прихильником приватної освіти. Я щаслива:
Львів визрів до того, що така модель школи має бути під державною опікою.
А мої непорозуміння із податківцями — логічні. Вони свідчать про те, що
суспільство ніколи не було і не є однорідним. Воно завжди структуроване.
І складається з безлічі світів, які мають навчитися сприймати одне одного,
але ні в якому разі не нав’язувати правила гри. Дон- Кіхота теж не розуміли:
чому він кидався на вітряки? Коли людям незрозумілі мотивації твоїх вчинків,
праці, діяльності, — це викликає несприйняття, лють. Я —права, я виграю
судовий процес і не маю причин не спати з цього приводу. Для того й існує
держава, щоб різні суспільні групи були однаково захищені і не втручалися
в світ одне одного зі своїми мотиваціями. Для цього є закон...

Наступного року в школі буде перший випуск. Чи готові її
вихованці до життя в суспільстві? Недоброзичливці, які не сприймають лібералізму
в педагогіці, не раз віщували: «війна з вітряками» не доведе до добра.

А Марія Чумарна, яка подарувала суспільству свої педагогічні
інновації і навзамін отримала стусани, сповнена оптимізму:

— Найважливіше — створити те середовище, в якому дитина
максимально реалізує себе. Наші вихованці мають це середовище всередині
себе. Вони не бояться бути собою, не бояться бути неслухняними й перевіряти
дорослих — і мене також, не бояться помилятися. Вони не боятимуться випробувань,
екстремальних ситуацій. Це і є — нові українці...

Не здивуюся, коли ці нотатки викличуть зливу заперечень:
кого захищаємо? «Нові» українці — то глитаї, що розкрадають Неньку. І це
також правда. Та зараз мова не про них. А про ті стереотипи, які заважають
нам рухатися, чути й бачити одне одного. Допоки оплакуватимемо безробітних,
не помічаючи і не шануючи працюючих «вершників», ми — приречені. Приречені
на нескінченне «маємо те, що маємо...»

ОКСАНА ТЕЛЕНЧI  Лібералізм нам потрібен, як політичне повітря Мирослав Попович, філософ Вершники зазвичай не афішують свого «Я». Вони його реалізують і бережуть, як найвищу цінність. На коні чи під конем — вони однаково на вершині.
Газета: 
Рубрика: