Здається вкрай недоречним після святкувань Перемоги займатися історичними поразками. Але, правду кажучи, навіть складно говорити про історичну поразку у випадку порозуміння в 1920 році між поляками та українцями, хоча здебільшого українська історіографія вписує ці події в контекст не надто значимих історичних фактів. Саме тому, власне, вузол політичних подій у Києві залишається для зацікавлених чимось на кшталт хаотичних імпресій, почерпнутих зі сторінок «Білої Гвардії».
Натомість західна історична думка описала поразку радянських військ над Віслою 1921 року як «чудо над Віслою» 1. Чудо над Віслою сталося також завдяки — а може, й насамперед — польсько-українському порозумінню, тобто польсько-українській угоді, яку підписали Петлюра та Пілсудський. (Так і чую чийсь коментар: ну, так, поляки-католики завше свого доб’ються — просто мають якісь там спеціальні уклади на небесах, де замовляють чуда... а зрештою, ми, східні слов’яни, не мусимо занадто перейматися зіпсованою західною номенклатурою на тему чудес).
На жаль, 1945 року чуда над Віслою не сталося. Навіть не в тому справа, що Червона Армія дійшла до Одри й до Берліна... Просто, споглядаючи українські міста в 2010 році, здається, що переможний похід триває й далі. Що ж, живемо в часи, коли до улюблених літературних жанрів належить наукова фантастика, — більше фантастика, як наукова, але хто тим переймається. Тим часом, споглядаючи міста не українські, можна скласти враження, що так званий Захід — на відміну від 1921 року — більше не переживає жаху перед наступом більшовицької цивілізації. Європа завершила домашнє завдання ХХ століття — тож парадів не потребує. Європа вже цілком подорослішала, а отже, про переможні війни розповідає віртуально — в комп’ютерних іграх, знімаючи з себе відповідальність за все, що не є політично коректним. Наприклад, культивування зненависті й насильства.
Щось подібне було в 1926 році. Ніхто особливо не цікавився тим фактом, що Сталін продовжував переживати панічний страх перед загрозливою для нього марою польсько-українського порозуміння. До ретельно приготованого вбивства Петлюри остаточно дійшло вже після повторного приходу до влади Пілсудського. Якби не трагізм тієї події, Сталіна можна було б визнати за гротескового ідіота, який, будучи «впливовим політиком», жив параноїдальним страхом перед постаттю, позбавленою будь-якого суспільного чи політичного захисту, яким був Петлюра в 1926 році, — навіть коли Пілсудський знову опинився при владі. Але цей останній мав забагато внутрішніх — польських — проблем, аби витягати на світ Божий уже давно на той час поховані проекти, що належали до завершального періоду Першої світової війни. Щоправда, він усе ж таки намагався — супроти політичної та суспільної більшості польської нації — нормалізувати стосунки з українцями, розуміючи, що потенційно вони становлять для Польщі найкращу буферну зону для захисту перед Росією та комунізмом. Зрештою, дивлячись на українські паради 9 травня 2010 року, можна визнати, що не надто він помилявся. Українці так сильно задивлені в свою радянську ідентичність, що напевно ніхто їм не заздрить, особливо ж поляки.
Важливе питання: чи й справді Сталін був лише параноїдальним дурнем, що у своєму статусі володаря земного раю, яким багато хто його бачив на Сході й на Заході, підписав смертний вирок самотній людині, що заледве упродовж пари років керувала державою без політичного минулого і так само майбутнього? Відповідь — і так, і ні.
До сьогодні справа доручення вбивства Петлюри пов’язується з провінційними постатями радянської системи влади: Власом Чубарем, Християном Раковським, Михайлом Володіним. Хоча «геніальність» усього задуму полягала в дорученні вбивства євреєві Шварцбарду, який здійснив це вбивство нібито у відповідь на гіпотетичну участь Петлюри в погромах. Не допомогли й свідки — у ті часи в Парижі 1926 року теж більше важила уява: це знову ж таки випадок не так наукової, як фантастики. Правда й те, що Пілсудський, у прагненні захистити правду, намагався реагувати на судовий процес Шварцбарда. Як керівник держави, що вдруге дістався до влади шляхом військового перевороту, він вислав з таємною місією до Парижа, на судовий процес убивці, свого друга Станіслава Стемповського, колишнього міністра Української Народної Республіки, а також масона високого рангу. Завданням Стемповського було впливати на вагомі у суспільній думці Франції середовища, аби ті не піддавалися на українофобію. На жаль, ця «польська» місія також закінчилась поразкою. Тим більше дивує факт, що Голодомор в Україні почався в момент підписання 1932 року пакту про ненапад між СРСР та Польщею. Це був пакт, на якому Польща особливо не наполягала, але якого вимагав Сталін, який шість років після вбивства Петлюри продовжував жити фобією щодо петлюрівців, тобто якоюсь мірою страхом перед 1921 роком.
1935 року помер Юзеф Пілсудський, а з ним одійшла у ще глибшу тінь і політика польсько-українського порозуміння. Зрозуміло, не смерть Пілсудського стала причиною поразки цього порозуміння. Ще за його життя і з його згоди відбувалася пацифікація українських сіл у відповідь на терор українських націоналістів. Так ніколи й не дійшло до створення на польських землях — у відповідності до міжнародних зобов’язань — українського університету. Після Першої світової війни, в період, коли Петлюра і Пілсудський йшли відвойовувати Київ, чиновники польських амбасад перешкоджали поверненню до Польщі українцям з вищою освітою. Дозволяли повертатися додому лише неосвіченим людям. Пізніше була волинська різанина, каральні акції Армії Крайової у відповідь та, зрозуміло, паради Червоної Армії.
А однак ще 1918 року українська інтелігенція хотіла, аби найважливішим національним святом стало вшанування Гадяцької угоди, іншими словами — факту польсько-українського порозуміння ХVІІІ століття. Щось таке сталося впродовж усіх цих років, що не тільки не пам’ятаємо, а й не хочемо пам’ятати про тих, хто несе мир, натомість у черговий раз проголошуємо героями людей, що брали до рук зброю, долучаючися до тих, хто за пару літ перед тим умертвив Голодомором їхніх матерів, батьків, дідусів та мільйони інших. Ну так, Ришард Капущіньський у книжці «Imperium» звертає увагу — можливо, навіть уперше — на той факт, що, за статистикою, серед енкаведистів рішуче переважали сироти. Вочевидь українські рекрути, що йшли походом на Берлін, теж мали б бути здебільшого сироти. Голодомор в Україні — при найбільш оптимістичних підрахунках — забрав понад 5 мільйонів життів. І єдиним справжнім чудом були ті 6 мільйонів людських життів, яких Сталін призначив знову ж таки на роль жертв, а не героїв, — і лиш Бог знає, звідки в України взялися сили знову віддати стільки крові. Хоча яка різниця: опинитися серед шести мільйонів жертв війни чи серед 70-ти мільйонів жертв Воркути і Соловецьких островів? Яка різниця — посмертно носити безліч золотих і срібних медалей чи те золото й срібло видобувати в копальнях Сибіру? Яка смерть гірша? Капущіньський, який написав сотні репортажів з Африки і всього лише кілька — з пострадянської території, в 90-роках, коли від жертв розбудови Транссибірської залізниці не зосталося й сліду, вважав, що одна справа — вмирати від голоду під сонцем Африки, а зовсім інша — від голоду й озвіріння під Північним полярним колом.
На всіх фронтах солдатам принаймні горілка дозволяла забути, в чому вони брали участь, — і забути також, що й дітям та онукам не залишиться нічого іншого, як випити чергові літри горілки та — в найкращому випадку — взяти участь у параді на Красній та інших площах. І не йде мова про те, аби вкотре пригадати про зѓвалтованих червоноармійцями німкень у Берліні чи про закатованих поляків, українців, угорців, румунів, які після визволення побачили перед собою варварів, гірших від нацистів. Просто ХХ століття показало, що немає переможних воєн, але в ХХІ столітті знаходяться люди, зацікавлені в підтримці міфу переможної війни.
Дитиною, після лекцій з історії запитувала себе: чому такі надзвичайно шляхетні й лицарсько-геройські люди, як французи і британці, не зазнали таких катастрофічних жертв у період Другої світової війни порівняно з людьми радянськими? Нині маю — як це й годиться слов’янці — дві відповіді: по-перше, вони не потрафили так пити горілки... а по-друге, Франція, сформувавши з нацистами колабораційний уряд у Віші, запобігла не лише багатьом безсенсовним бомбардуванням, але й сприяла створенню партизанського руху опору. І сталося це великою мірою завдяки інстинкту самозбереження, основоположного в людському житті, — інстинкту, який дозволяє вибір майбутнього в моменті, коли розумієш, що неможливо змінити теперішнє. Французи були так само жертвами і патріотами, як єврейського походження історик Марк Блох, однак вони завше залишали нащадкам вибір, дбаючи також про те, аби цей вибір був свідомий.
А тепер облишмо кокетство й просто запитаймо себе: чи в ім’я історичної справедливості та історичної пам’яті належить замінити паради на Красній площі іншими парадами — скажімо, парадами Січових Стрільців? Ні. Військо ХХІ століття добре виглядає лише на службі в держави і, головне, — на службі добровільній: у випадках природних катаклізмів, екологічних загроз чи охорони кордонів держави від чергових «героїчних» дій тих чи інших шаленців.
Петлюру і Пілсудського в’язав між собою не лише кордон, що розділяв їхні народи, та спільні суспільні переконання, але — і, може, насамперед — мова людей в мундирах. Тільки де ти сьогодні почуєш з вуст солдата знаменних слів Пілсудського після того, як Україна була віддана Країні Рад: «Перепрошую, панове»? Де шукати іншого Петлюри, який те перепрошення прийняв, бо розумів: йдеться про рацію стану. Як також розумів, що належалось йому еміѓрувати з Польщі, а його солдатам годі було чекати в Речі Посполитій нагород і привілеїв героїв.
Зовсім в інших — не військових чи мілітарних категоріях — бачив польсько-українські відносини Андрей Шептицький, який спромігся створити єдино можливу вищу школу для українців — Львівську Теологічну Академію, чинну й досі на засадах університету, Шептицький, який умів підтримувати українську підприємливість, що її, як правило, провадили жінки. Саме він не лише спонсорував, але й особисто вчив багатьох українських митців, і серед них — Олексу Новаківського. Найважливіше ж те, що він дозволив сотням молодих людей не опинитися в ситуації вимушеного вибору між двома сторонами тієї самої «героїчної» медалі: комунізмом та націоналізмом, хоча давав при цьому приклад відважного патріотизму, — рятуючи євреїв, закликаючи в часи найдраматичніших сутичок: «Не вбивай». Але то вже інша історія.
Банально говорити про мінливість кордонів. Але, поза сумнівом, в майбутньому основні кордони пролягатимуть між бідними та заможними: бідними, як ті батьки в Африці, що вкладають дітям до рук зброю, культивуючи більш чи менш вигаданих героїв, — та тими, чиї діти йдуть вчитися до університетів здебільшого не тому, що вони особливо здібні, а тому, що й самі вони теж конче хочуть вибирати власних героїв.
А МИ? Ми поляки, ми українці, ми ані бідні, ані багаті. Ми будемо вивчати героїв з оповідей Великого Вчителя про «Білу Гвардію» — Міхаїла Булѓакова, письменника світової слави. Зрештою, на трибунах наших площ маємо занадто багато новітніх Учителів, що вже й не мусять посилатися навіть на героїв доби розуму Просвітництва, — як Бегемот на Декарта. Іншими словами, нічого не вказує на те, що нас тривожить майбутнє, — чи що ми маємо хоча б найменші ознаки інстинкту самозбереження.
1 Важливою частиною «чуда над Віслою» був героїчний захист у середині серпня 1920 року міста Замостя українськими військами під проводом полковника Марка Безручка від наступу кінноти Будьонного. Ця подія дозволила війську Пілсудського підготуватися до оборони Варшави, розбити військо Тухачевського і врятувати польську державність. Серед інтерпретацій Катинської трагедії фігурує і припущення, що Сталін шляхом знищення польської військової еліти мстився за «чудо над Віслою», яке унеможливило більшовицьку експансію в західному напрямку (прим. перекл.).
