Маленьку Машу, якій ще навіть не виповнилося семи років, працівники соціальної служби забрали з маминої квартири у стані алкогольного отруєння. Як потім розповіла дівчинка, вона зранку прокинулася, полускала насіння, бо більше їсти не було чого, а потім запила його горілкою. Де була в той момент мама — невідомо.
Скільки в Україні таких, як Маша, дітей, що нібито живуть з батьками, але, по суті, лишаються бездоглядними, кинутими напризволяще, у Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту точної цифри не називають. Але наголошують, що за останні роки їхня кількість суттєво зменшилася — завдяки роботі соціальних служб, які вилучають таких дітей із асоціальних родин або вже з вулиці і влаштовують до притулків, дитячих будинків сімейного типу тощо. А два роки тому в Києві запрацювала нова форма виховання таких дітей — центр «Наші діти». Він був створений за ініціативою засновниці Німецько-польсько-українського товариства пані Барбари Монгайм. Згодом планується відкриття таких центрів в інших містах держави.
Наразі у столичному центрі живе 12 дітей, які раніше жили у родинах, що опинилися у складних життєвих ситуаціях, і більшість із них пройшли частково школу вулиці. Зараз же частина дітлахів живе у так званій реабілітаційній групі, а частина — у сімейній. Різниця між ними — різні функції та завдання. У реабілітаційній групі діти проходять реабілітацію, а в сімейній групі діти живуть, як у справжній родині. У чому особливості життя центру «Наші діти», яка перспектива чекає його вихованців у майбутньому — дізнавався «День».
СПОЧАТКУ ДІТЯМ ЛІКУЮТЬ ДУШУ
Центр знаходиться на території колишнього дитячого садка у районі Березняки. Одну будівлю реконструйовано у чарівний білий будинок, в якому живуть дітлахи, а незабаром розпочнеться реконструкція ще двох будинків. Тут є кімнати для навчання дітей, ігор, спортивних занять, а також окремі чотири квартири для сімей центру. Поки що заселені тільки дві, у планах — заселення третьої, бо невдовзі на роботу до центру прийде ще одна пара батьків, які візьмуть на виховання ще кількох дітей (максимальна кількість дітей в одній родині за правилами центру — шість). Як розповіла директор центру Юлія Давидова, тут діти перебувають тимчасово — доки не пройдуть психологічну реабілітацію і доки для них не підшукають нову родину або ж повернуть у біологічну — якщо на те буде воля батьків. Бо поки що деякі матусі, хоч і приходили подивитися, як живуть їхні діти, бажання забрати їх назад до себе не виявили.
Усі підопічні центру ходять до школи, а хто — ще тільки до дитячого садка. Після уроків вони відвідують спортивні секції, хореографічні гуртки, а вдома з ними додатково займаються репетитор з математики, англійської, а також корекційний педагог та психолог. Але головне — ніякого тиску на дітей, усе вони роблять за власним бажанням та добровільно. Цим і відрізняється життя дітей у центрі від того, яке існує у притулках чи інтернатах.
— Деякі діти багато чого не вміють як на свій вік: читати, писати, навіть говорити. Тому з ними займаються наші педагоги, щоб наздогнати упущене, — розповідає Юлія Давидова і на підтвердження заводить нас до навчальної кімнати, де за письмовим столом сидить корекційний педагог Світлана Яківна, напроти — щось пише у зошиті 11-річний Михайлик. — Михайлик тривалий час відштовхував нас від себе, для нього було проблемою, що він навіть літер не знав, соромився цього перед своїми старшими друзями. Та за рік хлопець наздогнав перший-другий клас. Коли він ще жив з мамою, то був записаний до школи, але туди не ходив, натомість їздив у маршрутках, допомагав шоферам збирати гроші за проїзд, а його старші брати, 12-річний Дмитро та 14-річний Микола, торгували дисками. Зараз усі брати живуть у нас.
Проводячи екскурсію кімнатами центру, Юлія пояснила, що хлопці тільки-но повернулися зі школи і ще не встигли прибрати у своїх кімнатах, а роблять вони це по черзі, навіть є спеціальний графік.
— Хлопці поки що живуть у реабілітаційній групі. За правилами нашого центру, вони можуть бути тут дванадцять місяців, після цього або повертатися до батьків, або переходити до прийомної родини, дитячого будинку сімейного типу тощо. Але так сталося, що ми довго шукали для них батьків. У нас є пара, яка буде жити тут, знайомство вже відбулося, але треба, щоб діти звикли до них. У цілому ж діти проживають у центрі до 18 років, — додала пані Давидова.
До якої групи розподілити дітей, що тільки-но потрапляють до центру від соціальних служб, визначає психолог. З тією перспективою, щоб через певний час знайти для них нову родину або повернути до біологічної. Зі слів Юлії, тема батьків у центрі — майже табу.
— Зараз діти живуть тут вільно, бо якби ми їх взяли сюди примусово, вони б просто втекли. Хоча один випадок втечі був, дитина втекла додому до бабусі, але ми повернули її до центру, — пригадує Юлія Давидова. — Складно було і з Дмитром, він дуже не хотів їхати до центру, бо не вірив, що тут йому буде добре. Лише тоді, коли ми сказали, що він тут зможе зустрічатися з мамою, а вона приходила до нього кілька разів, він таки погодився.
Дивлячись на хлопців, зразу і не скажеш, який тягар у них за плечима: з усмішками на обличчях розповідають нам про свої поїздки на море, до Польщі, куди їх запросили у гончарну майстерню спонсори центру, показують власноруч пошиті м’які іграшки, але очі не приховають тугу і журбу. Все-таки минуле життя лишає свій слід, який у дитячій душі робить особливо глибоку рану, і лікувати її треба довше і ретельніше.
ДОМАШНІ ВИСТАВИ ДЛЯ АДАПТАЦІЇ
Не одну душевну рану довелося загоїти Марії та Володимиру Лозинським, які вже два роки виховують у сімейній групі шістьох дітлахів. Як тільки вони прийшли до центру, взяли на виховання Лізу та Машу. А потім у родині з’явилося ще двоє сестер та двоє братів (усі рідні).
Зі слів батьків, проблем у всіх шести дітей була ціла низка. Одна з дівчаток погано стояла на одній ніжці, оскільки була порушена координація рухів. У 9-річного Жені були проблеми з мовленням — коли він потрапив на виховання до родини, півтора року не розмовляв зовсім, спілкувався тільки жестами. Зараз він ходить до спеціальної школи-інтернату для дітей з вадами мови. Вже минулого року на Новий рік розповідав віршики, співав пісеньки, тому батьки вважають це справжнім прогресом. Несподіванкою для батьків виявилося й те, що діти зовсім не знали елементарних речей, наприклад, не відрізняли м’ясо від риби.
— Коли я показала на картинці помідор, вони не знали, що це, — продовжила Марія.
— Як росте вишня, яблуко, полуниця — нічого цього теж не знали, — додає Володимир. — Вони навіть не розуміли, як це — ковзатися по льоду, коли виходиш взимку на вулицю, бо постійно сиділи в квартирі. Світланці сім років, але вона ще ходить у дитсадок, бо до школи вона просто не готова, їй ще треба награтися. Зараз лишилися певні проблеми, але найголовніша з них — це порожнеча, соціальна чи органічна, яку потрібно заповнювати. Ми це й робимо.
У вихованні та навчанні дітей батькам допомагають педагоги. Але все рівно весь основний тягар виховання лягає на їхні плечі. Як зізнається Володимир, аби знав наперед, через що доведеться пройти, ще б зайвий раз подумав, чи погодиться на таку роботу. Але зараз батьки хочуть говорити більше про успіхи їхніх дітей, а не про промахи чи поразки. Мама хвалиться, що її Оленка такі тортики смачні пече, що не відрізнити від професійних.
— Лізочка читає 43 слова за хвилину, — продовжує мама Марія. — Це вважається середнім рівнем, але вона може і більше. У нас же традиція — щонеділі йдемо до церкви, і там діти займаються у недільній школі, потім ми готуємо уроки, граємо маленькі спектаклі, які діти показують для гостей, що часто до нас приходять.
Володимир показує нам фотографії, де діти грали у таких собі домашніх виставах: веселі, по-справжньому родинні знімки, які свідчать, що тут дітей люблять і про них дбають.
— На всі сімейні свята до нас приїздять наші власні діти, вони вже дорослі, мають свої родини, — каже Марія. — Зараз вони мешкають у Львові. Тому наша найбільша мрія — поїхати до них у гості. І вона може здійснитися вже на Паску. А для цього треба слухатися, — наказує мама, дивлячись у бік дітей.
— Як тільки ми почали працювати у центрі, до нас приїхала донька з чоловіком, то теж була своєрідна адаптація. Через певний період приїхала племінниця з сестрою, за ними — син з невісткою і малим сином, — розповідає голова родини. — Завдяки такому спілкуванню весь той негатив, який діти мали до проживання у нас, зараз заповнюється позитивом. Наприклад, у Жені дуже сильна внутрішня агресія, але ж він не був таким постійно. І тепер її треба трансформувати у позитив. Але не можна сюсюкати з ними, бо тоді можна ставити крапку і тікати звідси.
— Так сталося, що спочатку четверо рідних братів і сестер жило у центрі з іншою родиною, але вона пішла звідси, і фактично діти знову лишилися без батьків, — додає Марія. — Вони приходили до нас і просилися жити разом. Іноді спеціально залишали свої речі, щоб повернутися, тобто діти дуже переживали, бо їх фактично два рази кинули — спочатку біологічні батьки, а потім соціальні, тому ми порадилися з чоловіком і вирішили взяти їх до себе. За весь період спільного проживання ми тільки раз лишали їх на три дні, а після повернення ми заспокоювали їх ще кілька місяців, наскільки у них великий страх знову втратити рідних людей.
Слухаючи батьків, просто дивуєшся, скільки у них сил і терпіння, щоб піднімати на ноги дітей з такими нелегкими долями, характерами, психологічними травмами, і головне — звідки брати ці сили, адже поки що вони більше віддають, ніж отримують. Та, попри це, кажуть, що назад дороги немає, тому нестимуть цю ношу до кінця. А значить, діти — в надійних руках.
