Навіть якби хотів дід Андрій забути про ті події, котрі згодом назвуть чомусь суто «волинською різнею» (хоча різали й стріляли вчорашні сусіди та родичі один одного ще за Бугом, у Галичині та на білоруській землі!), — навряд чи зміг би. Його теперішня хата стоїть на місці колишнього обійстя поляка Броніслава Кашевського, з сином котрого товаришував. Старий Броник згинув безслідно у вирі війни, а синова доля відома: загинув молодим у костелі...
Сам костел щодня заглядає у вікна Соколюкового дому. Височезний, величний, на зразок діючих у Луцьку і Львові, з півтораметровими мурами, зi щільно припасованими цеглинами, з особливим цементом, що в’ївся намертво. Якби не провали у даху, то майже і не зруйнований. Здається, поляки, його споруджуючи, збиралися царювати у кисилинській окрузі щонайменше тисячу літ. У цьому костелі 11 липня 1943 знайшли свою смерть кілька десятків прихожан — у пам’ять їхнi нащадки через кілька десятиліть після трагедії облаштували на подвір’ї невеличкий меморіал. Нині читаєш, чуєш, що високі посадовці Польщі й України вирішують, кому, як і перед ким треба вибачатися за той трагічний день.
І хто питає Андрія Соколюка, чи не ввижаються йому на рідному вже подвір’ї привиди минулого?.. Чому і досі в думках веде розмови з другом юності Славушем-Владзімежем Демським — українцем по мамі, поляком по татові?.. Після кривавої служби в костелі той остався без ноги, але зміг пробачити землякам особисту трагедію.
Славка, як називають його у Кисилині, врятувала проста тітка Люба Парфенюк: витягла непритомного з костелу поклала на воза прикрила зверху соломою — і тридцять кілометрів гнала коней до Локач, де приватно практикував ще «царський» доктор з промовистим прізвищем Богун. У Люби були з ним «зв’язки»: лікував чоловіка, пораненого німцями. Богун оглянув простріляну ногу Славуша і з притиском сказав: «Біда! Тре різати, бо буде гангрена!»
— Люди помагали полякам, бо ж кожний, знаєте, має свою душу, — душить у собі сльози дід Андрій. І згадує, що 11 липня 1943 була неділя, проте у православній церкві не правилося.
— І ми, молодь, сиділи у поповій хаті неподалік костелу, та й грали у карти. Раптом застрочив кулемет. Повискакували на двір, чуємо: у костелі! Що, хлопці, робити?! Ми з села й вийшли (тобто повтікали. — Авт. ), а коли кулеметна стрілянина скінчилася й почалась одиночна, повернулися. Люди кажуть, що якесь військо трохи побило поляків, а Юрця, старшого брата Славуша, разом з пораненим тестем сховав сусід-українець у клуні... Я пішов туди, щоб дізнатися щось про Славка. Старий лежить, накритий периною по саму шию. «Що сталося?» — питаю, а він і голови не поверне. А Юрцьо, бачу, дістає великого ножаку і на моїх очах починає його гострити... Мені й кров захолола, проте думаю: доки ти, кривий Юрцю ( був інвалідом з дитинства) скочиш до мене, сім раз утечу! Ото Юрця найбільше нині i хотів би бачити, щоб запитати: то хто винен був у тій різні, у тій інтризі-трагедії? Ти? Чи я? Я прийшов з голими руками, ні сном ні духом, а ти, в українській клуні схований, ножа гостриш...
Соколюк так каже, бо майже відразу по війні Славуш привозив з Польщі книжку, написану по гарячих слідах старшим братом. У ній розказано про кожного поляка, розстріляного у кисилинському костелі чи на власному обійсті по навколишніх хуторах. А про тих, хто рятував і врятував, ризикуючи життям всієї родини, не згадано.
У Кисилині поляки жили з тих пір, відколи і сам Кисилин. Село отримало назву від пана-господаря, будучи заснованим як дача для відомого магната й мецената воєводи Адама Кисіля (на жаль, мало хто знає, що він був фінансовим фундатором Києво-Могилянської академії: ідея — Петра Могили, а гроші то Кисіля!..). Тоді ж, у середині XVII століття, зведено і величний костел — на п’ятдесят років раніше від православного Святомихайлівського храму. На місці родового маєтку Киселевого тестя пана Лідаховського давно дрімучий праліс, а урочище так і зветься Дворцем. Кисилин (коли Волинь за згодою Росії після Першої світової відійшла до Польщі) був чималим містечком з гміною (щось на зразок теперішнього райцентру). Про польський слід в історії краю нагадують назви багатьох сіл — Варшавка, Леванувка... — від котрих, звісно, не лишилося вже нічого.
— Ми жили з поляками душа в душу, їхні хлопці одружувалися з нашими дівчатами, а українки виходили за поляків, обираючи не національність, а кохання. Правда, українці були кращі господарі, ніж поляки (таки тішить душу дід Андрій спогадами...). Поляк, знаєте, інтелігентно господарить, краватика (галстука. — Авт .) вичепить. Хоч сорочка і полотняна, але зверху крават! І жили ми дружно до останнього дня! Доки не вийшла ота інтрига у костелі... Вона вже була на околицях — чулося, то у Затурцях полячки наших побили, а то під Заборолем біля церкви... Навіть коли постала у навколишніх лісах УПА, бандерівці приїжджали в село у своїх справах, але ж поляків не чіпали й пальцем! Те, що сталося у липні 1943 в костелі, було вкрай нерозумно і навіть дико. Але ж було! — каже Андрій Сильвестрович Соколюк.
Друг його дитинства і юності Славуш Демський повернувся в Кисилин років через два — три після війни.
— І що казав?..
— А хіба він не бачив, що тут тоді робилося? Не знав, що ми — добрі, а їхні — ще луччі?!
На запитання, чи ж били-різали поляки українців, Соколюк іронічно каже:
— Ні, просто дивилися... Але дивилися через бінокль, особливо на тих, котрі були у «хлопцях» (так на Волині і досі часто називають вояків УПА. — Aвт. ).
Поляки, на думку діда Андрія, зробили хитріше, ніж українці, котрі категорично «відмовилися від німця». Створили «пляцувки» — загони самооборони, використали німця: пішли до нього на службу, він «дав пухкавки, обставив себе поляками, поляки його глядять, а він спокійно спить» — такою постає та історична «інтрига» на погляд кисилинського старожила.
Після різні у костелі з Кисилина повтікали не лише поляки, а й українці. Соколюки теж викопалили землянку в лісі, але ж чимала господарка осталася у селі!
— Якось мій старший братуньо приїхав набрати корму худобі. Стоїть з фурою, а тут якісь вояки вискочили з-за костелу! На одязі — червоні нашивки. Я саме ішов братові допомогти — аж остовпів. З ними був один чоловік з нашого села. Каже мені: не втікай, то совєцка партизанка. Думаю: якби й совєцка, то хіба він тебе прийшов захищати? Добре, якщо прийшов тільки набрати собі жерти! І я момент змився! Але бачив iз-за клуні, що з бічної вулиці виїхала фура: два підстаркуваті вже парубки надумалися... женитися i їхали на сватання у Зубильне. Поляки (а це були вони!) поскручували їм дротом руки, вкинули на братову фуру, братові сказали: втікай, доки цілий, бо коней уже не побачиш. Я потім Демського не раз питав: «Славку, скажи мені, де поділи тих хлопів? Родина ж бачить, що ти до мене мало не щороку їздиш, ми говоримо по душах...» Каже: не знаю. Не вірю, що ти не знаєш, ти не був тоді тут, але тобі якийсь колєга мусив сказати...
— І багато так українців пропало?
— Пропадали... Я знаю 16 чоловік по одному Кисилину, а скільки по навколишніх селах?! Село Маковичі знаєте? Скільки там українців побили, тиждень непоховані лежали, бо в живих одиниці осталися? Коти носи об’їдали, а ворони очі викльовували... Собаки ж не чіпали... І ніхто нічого не говорить, і ви про те нічого не знаєте?! Могила братська? Та хто її робив! У нас не та єдність, що у поляків. У нас таке, що один одного — здав. Чому одні стали бандерівцями, інші пішли в мельниківці?.. Єдності не було, не міг українець витримати, якщо ним хтось такий же, як він, керує...
Побитих вояками УПА поляків повиносили з костелу сусіди-українці. Поряд був панський садок і рів — невеликий, але достатній, щоб поховати людину... У кого знайшлися рідні — наступного дня приїхали з німцями й забрали покійників iз собою. Поляків-кисилинців поховали на місцевому католицькому кладовищі (воно завжди доглянуте, бо про це громадяни сусідньої держави дбають), а частина загиблих упокоїлася біля костелу. На двох пам’ятниках — 80 прізвищ і кількість прожитих літ: 20, 45, 35, 50, 41, 17, 22, 17, 50, 50, 26, 19, 49, 11, 45...
— То раз і на все життя заплямлений! Ми заплямлені — але й вони теж. І виходу з того немає. Треба просто дійти до скутку («остатку» — старші за віком волиняни, котрі не одне десятиліття жили «під Польщею», часто вживають у мові полонські слова. — Авт. ). Треба лишити ті події в історії як факт. Кого просити пробачення, де той початок, де кінець?.. Але докази того, як і поляки різали українців, зібрати треба: нате, хлопці, читайте! На пам’ятниках написано прізвища 80 чоловік. Але ж то не всі побиті в костелі, там було не більше тридцяти чоловік, решта, чию смерть теж приписують українцям (а було ж по- всякому!), записані з інших сіл, — каже Андрій Соколюк.
Кисилинський сільський голова Адам Соколюк (син Андрія Сильвестровича) не один раз на прохання громади звертався «у район», аби змінити образливий, як вважають, і неточний напис на центральному пам’ятнику: «Тут поховані радянські громадяни польської національності, розстріляні українськими буржуазними націоналістами». Проте ніхто і ніколи не подавав голосу, аби встановити пам’ятник українцям, загиблим від рук поляків.
Славуш Демський приїжджав у Кисилин, доки й жив. Два роки тому помер.
— Ми здоровкалися як колєги і не мали один до одного ніяких претензій. Їздив до мене навіть тоді, коли жіночки з Кисилина (українська ментальність! — Авт. ) написали у Люблін листа: їздиш до Соколюка, а він — націоналіст... Славуш казав, що то — «непотрібна сексота», і ми завжди знаходили спільну мову. Дійшли до висновку, що у тій інтризі були винні не поляки і українці, а німчик! Та я тільки тепер зрозумів, чого бідака сюди їздив! Не тому, що такий вже патріот своєї Польщі (саме Славуш Демський був одним iз ініціаторів вшанування пам’яті полеглих у кисилинському костелі. — Авт.) . Мав і власний інтерес: хотів дізнатися, де пропали його батьки...
Старший Демський, Леопольд, служив ще у царській армії лікарем. За дружину мав донську козачку Анісію, котра розмовляла гарною українською мовою. Як доброго доктора, батька забрали з собою «лісові хлопці», а він не хотів лишати дружину саму... Пішли — і з кінцями. По війні Славуш поставив матері хреста на символічній могилі на українському кладовищі, батькові — на польському.
Крім Славуша в останні роки у Кисилин з Польщі приїжджала, як іронічно каже старий Соколюк, «одна пацанва, нікого старшого сорока літ».
— Вони того, що ми і їхні батьки, не пережили, їх накрутили пропагандисти... Одна жінка з Кисилина була друкаркою в УПА, то її просто переслідували: це ти стріляла в костелі, ти знала, що наших рідних вб’ють!.. Я до Славка: Юрковського дочка і Янашикова Стефця дарма нападають на нашу Мілку Міщучку! Та й нащо те ворушити, що вже спить?.. Ви мені дайте старих хлопців, вісімдесятирічних, і то таких, щоб з ними можна було розмовляти очі в очі! А так, кому доводити? Стоїть молодий полячок... Питаю, чий ти? Я, каже, Ковалік. То ти Анджея Коваліка син?... А що, ви мого батька знали? Чому б то не знав, він у нас поліціянтом був, німцям служив...
За довгі роки, що Славуш Демський приїжджав на Волинь, Андрій Соколюк жодного разу не піддався на його прохання приїхати в Люблін. Віднікувався зайнятістю, відсутністю зайвої копійки... І лише в кінці нашої розмови, коли виключено диктофон, признався:
— Дуже хотів поїхати! Але щоразу думав: ти, Славцю, добрий до українців. Але ж твої колєги не всі такі, ще підштовхне який у воду — пропав би Соколюк без сліду...
