У селищі міського типу Стеблеві (Корсунь-Шевченківський район, Черкащина), на високому березі Росі стоїть двоповерховий флігель, у якому наприкінці лютого 1825 року зупинявся видатний польський поет Адам Міцкевич. Згадка про цю подію, про перебування у Стеблеві, про «блакитнооку Рось» і липу на її високому березі є в поемі Міцкевича «Пан Тадеуш»:
Чи на Вкраїні б я ту
липу упізнав,
Що сотню панночок
і сотні хлопців бравих
Ховала в холодку,
при танцях і забавах,
Як вечір повивав
блакитноводу Рось?
(переклад Максима Рильського)
Які дороги привели сюди поета? Почалося все з арешту: 23 жовтня 1823 р. Адама (на той час — учителя з міста Ковно) арештували. Причиною стала його причетність до віленського «Товариства філоматів», молодіжного гуртка, який цікавився масонськими ідеями і ставив перед собою просвітницькі, наукові та моральні цілі. Від політики «філомати» відхрещувалися, проте для спецслужб Російської імперії (до складу якої тоді входила й Литва) вони все одно були підозрілим таємним товариством.
Міцкевич на півроку потрапив до в’язниці. Після процесу й вироку суду два десятки «філоматів» були вислані з польських губерній. Не вдалося уникнути висилки й 25-річному Адаму Міцкевичу. Щоправда, рішення міністра освіти Шишкова про призначення його викладачем Рішельєвського ліцею в Одесі було далеко не найсуворішим із можливих. Можемо здивуватися, але Міцкевич навіть мав можливість вибирати місце свого заслання!
Отож, із північної Пальміри поет разом зі своїми двома друзями, Францішеком Малевським та Юзефом Єжовським, вирушив до Пальміри південної. Через Вітебськ і Гомель сани повезли трьох «філоматів» до Києва. Саме тут, на контрактах, Міцкевич познайомився із Германом Головінським, який і запросив його до Стеблева, до свого маєтку, розташованого на високому скелястому березі. У листі до того ж таки Едварда Одинця Міцкевич «звітував»: «У Київській губернії я з’їхав зі шляху в село (Стеблів. — В. П.) і вперше побачив скелі, про які знаємо хіба що з книг. То був для мене новий і захопливий краєвид. /.../ Залишалося жалкувати, що все це не довелося побачити влітку, коли її прикрашають води, зелень і виноград».
І справді: якби Адам Міцкевич потрапив до Стеблева влітку, його захопленню не було б меж. Амвросій Левицький (рідний брат Івана Нечуя-Левицького), який служив у Стеблеві священиком, згадував, що Головінські мали чудовий парк, посеред якого протікала мальовнича річка Боровиця. Саме тут, біля будинку, в якому зупинявся Міцкевич, — місце її впадіння у Рось. Чого тільки не було в поміщицькому парку, — пише Левицький. Обплетені зеленню альтанки, квітники, оранжереї, водоспади, будиночки для панських розваг, фонтани, багатий фруктовий сад, природні гроти, повітряні містки через Боровицю... Можемо цілком довіритися естетичним смакам священика Амвросія Левицького: «Весною, коли розквітне природа, Стеблів такий гарний, що своєю мальовничістю може конкурувати з будь-яким швейцарським містечком».
Усе це бачив і Міцкевич, от тільки в зимовому убранні. Трохи згодом, уже з Одеси, в листі до свого приятеля Едварда Одинця Міцкевич так писав про свою подорож: «Я перекроїв цілу Європу з півночі на південь, і, що найдивніше, — на одних санях; річ тут нечувана».
Гостюючи в Стеблеві, він записав до альбома Емілії Головінської вірш «Подорожні». На краю аркуша зафіксував: W Steblowie, r.1825 10 lutego...
Це може здатися дивом, але двоповерховий флігель Головінських, біля якого росла ота стара липа, що втрапила в літературу, зберігся. Тепер він входить до складу Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. Неподалік від флігеля — «Скеля Міцкевича»: стоячи на її краю, можна помилуватися розкішною панорамою Росі.
Проте час іде, флігель нищиться місцевими варварами, руйнується, а якихось рішень щодо його майбутнього немає. Усе начебто впирається у відсутність відповідних коштів. Хоча все, як відомо, починається, не з грошей, а з ідеї і належної волі.
Саме тому нещодавно професори Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Василь Пахаренко і Володимир Поліщук, а також автор цих рядків звернулися з листом до Президента України, в якому висловлено прохання допомогти врятувати унікальну пам’ятку історії і культури. На наш погляд, у флігелі варто заснувати Музей польської культури й побуту ХVІІ—ХІХ століть. Такого типу музеїв в Україні немає, хоча історія Правобережжя у цьому сенсі вельми цікава. Водночас, музей міг би виконувати й роль своєрідного українсько-польського культурного центру. На його базі могли б відбуватися літні школи для перекладачів з української та польської мов, влаштовуватися семінари для дослідників українсько-польських взаємин, організовуватися виставки.
Із Адміністрації Президента листа переслали до Міністерства культури. Очевидно, звідти його буде відправлено у Черкаську обласну державну адміністрацію. Шлях відомий. Але чим завершиться він?
