До редакції надійшов лист. Від нашого читача з Харкова Валерія Ярошенка. Свій матеріал він анонсував так: «Цю статтю я написав кілька років тому, майже одразу після Майдану. Але з різних причин її не публікував. Можливо, значною мірою через сумнів у зв’язку з особливою делікатністю і болючістю теми про колонізаторів та їхніх нащадків. Борються два відчуття: прагнення когось не образити і прагнення зрозуміти правду, яка не завжди є приємною. Я й зараз не впевнений до кінця у правоті моїх думок із цього питання...» Проте нам здалося, що це дуже своєчасні думки. Навіть через певний час. Оскільки чимало проблем, які хвилюють Валерія Ярошенка, все ще чекають свого вирішення.
Це питання вкотре гостро постало перед Україною у зв’язку з Майданом і подальшими подіями в Україні. Багато політиків стверджують: «Ми всі однакові!», «Нам нічого ділити». Ділити нам, можливо, й нічого, але ми все ж — не однакові.
На превеликий жаль, це видавання бажаного за дійсне. Як мовиться, хоч скільки повторюй «халва», «халва», в роті від цього солодше не стане. Кожна людина індивідуальна, у кожної свій менталітет, своя позиція, свій світогляд. Це природно і, здавалося б, що в цьому поганого. Звісно, у, так би мовити, мирний час воно й так. Але в такі поворотні, революційні, а тим паче воєнні періоди, така наша неоднаковість, як ми бачимо, багато в чому протилежне ставлення до України як держави, до її незалежності, її внутрішного влаштування, можливих шляхів розвитку обертається далеко не найкращим боком. Озирніться довкола: всюди, у транспорті, на роботі, на вулицях, а особливо на площах і майданах, серед друзів і навіть усередині наших родин тільки й суперечок: «Хто правий? Майданівці чи антимайданівці? За єдину чи федеративну? За Україну чи за Росію? За демократію чи авторитарну владу? За одну чи дві державні мови? За соціалізм чи ринкові відносини?» Послухайте, і відповідь очевидна: якщо думки такі різні, то які ж ми однакові?
Це не може не викликати співчуття і, звісно, змушує глибоко замислитися, в чому причини такої неоднаковості.
Питання не лише складне, а ще й делікатне, оскільки містить в собі, окрім інших, і національну, і освітню, і ментальну, і багато інших складових. З урахуванням цього я розумію, що багато хто може назвати мої роздуми небезпечними і навіть шкідливими. Але, не докопавшись до істини, не зрозумієш проблеми, а отже, й відповідей на численні запитання.
Але спробуймо все ж розбіратися з нашою неоднаковістю. Почнімо з того, від чого залежать наші позиції на поставлені запитання. Багато від чого. Абсолютно не претендуючи на повноту охоплення проблеми та на її глибоке обгрунтування, дозволю все ж собі назвати і розглянути деякі з них.
Від:
• освіченості
• поінформованості
• знання історії
• знання народних традицій
• зв’язку поколінь
• рівня культури
• регіону проживання
• віку
• соціального становища
• ставлення до свободи й демократії
• релігійності
• новатори ви чи консерватори за своєю природою.
Не можна відмовити Марксові у правоті: буття визначає свідомість.
Лишень поглянувши на цей ще й не повний перелік чинників, що впливають на позицію, погляди, ідеологію, менталітет кожної людини, одразу ж стає зрозуміло, що кожен з них формує нашу позицію (світогляд). Спробуймо розібратися — як.
ОСВІТА
Жодним чином не бажаючи образити людей з невисокою освітою (у них свої переваги перед освіченими. Часто-густо вони — більше мають рацію) не можна не бачити, що люди з освітою, окрім того, що вони більше знають (якщо вони, звичайно, не просиджували штани у вишах, а тепер ще й за батьківські гроші), мислять глибше й ширше. Хоча б у загальних рисах вони обізнані з різними політичними та економічними системами, мають поняття про прогресивніші держави. Вони більше розуміються на історії, обізнані з устроєм розвинених західних країн, можуть більш грамотно порівняти радянський соціалізм із західним капіталізмом. адже. А останнє, як і раніше, — одне з головних яблук розбрату в нинішніх дебатах, особливо про європейський чи СНДівський вибір (з чого, власне, й розпочався Евромайдан). Окрім того, у людей з освітою більш розвинене загальне мислення, а, отже, будь-яку ситуацію вони здатні оцінити різнобічніше, аргументованіше, менше вдаючись до крайнощів і простих розв’язань складних питань. Вони поміркованіші. Це коротко те, що стосується наших відмінностей за ознакою освіти і почасти поінформованості. Це теорія. Але й практика численних опитувань підтверджує, що люди з вищою освітою значно більше підтримують європейський вибір і єдність України.
ІНФОРМОВАНІСТЬ
Телевізор дивляться майже всі. І, здавалося б, усі мають одну й ту ж саму інформацією. (Усі про все знають однаково.) Але це не зовсім так. Дивляться все, та дивляться — різне. Є люди, які активно цікавляться політикою і тим, що з нею пов’язане. Є такі, що менш цікавляться. Є, щоправда, й такі, які дивляться лише російські канали. А є й ті, які, окрім серіалів, дивляться лише інші серіали. Останні або зовсім не ходять на вибори, або орієнтуються в них за тим, що, приміром, Янукович, міцний і сильний чоловік і вже точно наведе лад у країні. (Навів, але лад цей схожий на той, який встановлюють кримінальні авторитети у своєму середовищі, яке вони пасуть/доять). І лише почавши відчувати через два-три роки цей порядок на собі, а ще більш побачивши, як ці міцні чоловіки всі ці роки жили в Межигір’ях за їхній рахунок, вони починають розуміти, що політикою, звичайно, не цікавитися можна, але тоді не запитуй, чому ми так погано живемо. Якщо вас не цікавить, хто і як вами правитиме, то чому ж цих правителів має цікавити, хто і як живе, окрім них самих.
То чи варто доводити, що ті, які більш цікавляться, а отже, більш поінформовані, відрізняються у своїх поглядах від менш поінформованих?
ЗНАННЯ ІСТОРІЇ
Передусім, звичайно, історії нашої країни — України. Це наша велика національна біда. Якось я зрозумів, що Радянський Союз існував 70 років. Усі ми вивчали історію у школі. З нас запитували, коли де який монарх правив; хто коли з ким воював; де були національно— визвольні рухи; де які були революції? Усі з’їзди КПРС та їхні матеріали. Дати, цифри, імена. І весь цей час ми ніколи не вивчали окремо історію України! Країни, в якій жили наші діди і прадіди і живемо ми. А якщо щось і проходили, то у світлі історії СРСР. То чи варто дивуватися, що більшість дорослого населення, яке навчалося у школах СРСР, або зовсім не орієнтуються в історії України, або, у кращому разі, дуже слабо. Адже це понад 50 % населення України. Лише одиниці з них вже під час незалежної України почали самотужки знайомитися з історією України. Адже вивчення історії — це не лише події та факти. Адже це й виховання любові до свого минулого, своєї країни і свого народу. Виховання патріотизму. То звідки ж йому взятися, якщо патріотизм виховується, гадаю, передусім на історії, передусім на героїчному минулому свого народу. Адже у нас про наших українських козаків багато хто знає часто-густо з мультфільмів про них. Адже, аби пройнятися їхньою героїчною, безкорисливою боротьбою за неньку Україну і за її віру, потрібно саме всотувати, а не просто переглядати в телевізорі епізоди. Вражає, коли читаєш, як козаки, ці прості, неписьменні, неосвічені люди легко йшли на люту смерть за свою країну, за свою віру, за Україну. І мимоволі замислюєшся: де такі люди сьогодні? Забули, змаліли? «Славних прадідів великих — правнуки погані?» Щоправда, дякувати Богу, Майдан показав, захопив і неабияк здивував. Виявилося, ще не зовсім вмерла Україна. Ще є в ній герої...
Це щодо знання, розуміння героїчної історії свого народу, це потужне і, гадаю, найголовніше джерело патріотизму. А як показано вище, хто її знає хоча б у загальних рисах? То звідки ж чекати патріотизму? Чи не тому частина наших же українських громадян більше ратує за Росію, ніж за Україну. Історію сусіда знають краще, ніж свою.
Є ще один аспект історії народу. Це традиції, звичаї, спосіб життя, побут у минулому. Це те, що називається зв’язком, пам’яттю поколінь. Адже я й ось про що подумав нещодавно. Чому я люблю Україну і свій народ, його традиції і звичаї. Звідки вона походить, як я нею пройнявся, від кого перейняв? І не без жаху відкриваю, що мене цього не вчили моя мати і мій батько. Так само і в дружини. І усвідомлюю, що це мені передалося передусім від бабусі. Часто згадуючи із сестрами її розповіді про те, ще до революції, життя в Україні, ми відзначаємо, що бабуся Параска, будучи напівграмотною, набагато більше цікавилася національними традиціями, звичаями, національним одягом, піснями, життям, ніж ми. Вона часто нам ще малим з особливою любов’ю розповідала про минуле життя. Вона наполягла, аби ми, ще школярами, сфотографувалися в національних українських строях. Вишиванки нам шила сама. І заповідала, коли вона помре, щоб ховали її в українських національних строях, які вона теж сама собі і шила, і вишивала. Саме її розповіді стали тією ниточкою, яка протяглася до мене з української старовини мого народу. Ще жива пам’ять про тих інших бабусь і дідусів, які оточували наше життя в дитинстві. Саме людей літнього віку, оскільки матері й бітьки це були вже радянські люди, які хоч і спілкувалися більше, ніж ми малі зі своїми батьками (нашими бабусями), але це вже були радянські люди, зі своїм радянським менталітетом і які за того старого українського, ще не радянського життя, не жили, а історію України не читали. І хоча мама завжди читала книжки на ніч, але не українські і вже точно не історичні.
Бувало, ми не раз навіть спеціально просили її розповісти про життя, але це було про життя її вже радянське (що теж важливо).
Свій зв’язок із поколінням дореволюційної України, що відійшло, окрім бабусиних розповідей я пізніше підкріплював читанням літератури: спочатку художньої про здебільшого часи козацькі, а потім вже й суто історичної, яка вже з’явилися за часів незалежності.
З батьками моєї дружини — та ж таки історія. Усі їхні спогади про життя також були лише радянські. А ось із бабусею — історія дещо інша. Це, як і в наших миргородських бабусь — тверді, усталені життєві, від діда-прадіда, принципи, що не змінюються під жодними кон’юнктурними, сучасними напрямками, які постійно змінювалися. Принципи прості: не можна красти, не можна обманювати, дуже не любила базарних спекулянтів, вважала їх обманщиками, навіть якщо це сусіди. Ну і, звичайно, віра в Бога, а отже, й дотримання Христових заповідей, які вони ввібрали в себе ще в дитинстві. А ще любов до онуків, зовсім не така, як батьківська. Бабусина любов — тепла, постійна, майже не залежна від поведінки дітей. Але що я зауважив — не було в неї зовсім ностальгійних розповідей про українську давнину, як це було у моєї бабусі. Я так міркував: стародавня українська історія моєї батьківщини — це Полтава, це Миргород, національне коріння там давнє. Окрім того, вони завжди перебували в козацьком стані. А бабуся дружини — це вже Донецький край, це передмістя Слов’янська і вже інша історична пам’ять, і вплив поколінь вже інший. Ну, а якщо взяти до уваги всю історію становлення і розвитку східної України, час і порядок її заселення, вже набагато більший вплив Москви, ніж гетьманської і козацької України, то стають зрозумілими і ментальні відмінності населення, й історична пам’ять, і зв’язок поколінь.
І хоч би як це було сумно, на мій погляд, від цього нікуди не подінешся. Так склалося. І Росія царська, і вже радянська до цього доклала рук. І, як бачимо, з сучасних подій в донецьких краях, навіть запроваджене свого часу вивчення історії України у школах не компенсувало відсутності впливу української давнини. І це вже важко виправити.
Це я сказав про Центральну і Східну Україну, тобто про Полтаву і Донецький край. Але не можна ж не сказати про Західну Україну. Адже цілком очевидно, що вони в масі своїй набагато більш проукраїнські, ніж решта українців. Причини лежать на поверхні, однак про них теж скажу свою думку. Причин, вважаю, кілька. Мабуть, головна з них та, що радянський каток накотився на них лише 1939 року, а не 1918, як на нас. У нас це була не лише радянізація, а й русифікація. Сьогодні тут мешкають ті люди, які пережили на собі той прес. А в них ще не відбувся той розрив поколінь, який відбувся у нас. І їхні батьки й матері — це ще дорадянські українці. І слід вести мову не лише про 1939-й, а й про 1940-ві. Мало не до 1950-х західні українці боролися зі сталінською радянською владою, і, зокрема, з русифікацією. Та й після революції вони майже до початку 1920-х років воювали з радянською владою. Але чи багато хто читав «Холодний яр» і «Чорний ворон»? Окрема тема — бандерівці. Це досить складне й гостре питання, і про нього слід вести мову окремо. Тут скажу лише коротко, що це корінні українці, яких сталінські визволителі, — НКВДисти кидали за ґрати, розстрілювали, виселяли до Сибіру. І якщо ти чоловік, ти зобов’язаний був братися за зброю і захищати себе, свою родину, свою хату. І захищати передусім від НКВДистів, які багато в чому і втілювали для західних українців радянську владу. То за що ж їм було її любити? Звісно, боролися з такою радянською владою!
А хіба російські селяни не повставали проти радянської влади, коли її насильно насаджували за часів революції? Що ж тоді громадянська війна і придушення селянських повстань? А ось коли те ж саме робили західні українці 1939-го і пізніше, то це вже вороги.
При цьому вороги вже не лише радянської влади, а вже й більшості радянського народу, що міцно радянізується.
І ще питання важливе. Бандерівці боролися проти російської радянської влади. І їх засуджують росіяни. А вони що, зараз всі будують у себе радянську владу? Чи її будують хоч в одній колишній радянській республіці? Щойно з’явилася можливість, почали тікати від неї всі як від чуми. То в чому ж не мали рації західні українці, тобто — бандерівці? Була жорстокість і вбивства з їхнього боку. А з другого боку, цього не було? Це війна, а отже, і вбивства, і жорстокість. Звичайно, окреме питання — співпраця з німцями. Фашисти, безумовно, — зло.
Але хіба пакт Молотова — Ріббентропа — це не співпраця з фашистами? А що таке власовці? Отже, нам тепер треба весь російський народ називати власовцями, як вони всіх нас — бандерівцями?
Звичайно, коли б не вторгнення німців, питання про бандерівців мало б зовсім інший вигляд. Гадаю, багато в чому працював принцип: « Ворог мого ворога — мій друг». Але знаю й інше — Сталін знищив радянських людей, зокрема й військовиків, значно більше, ніж бандерівці. Але це окрема велика тема...
Це я спробував проаналізувати історичні причини, що впливають на відмінність у поглядах. Одразу ж самі собою з’явилися і причини регіональні. Про регіональні, звичайно, ще слід було б сказати, особливо Схід-Захід. Почасти я вже порушив це питання. Але, гадаю, не можна не сказати і ще про один важливий бік цього питання. Звичайно, хочеться, аби ми всі були патріотами України. Але якщо вже ми намагаємося розібратися в причинах, то справедливість вимагає сказати про таке. Адже схід і південь України, вся Слобожанщина, хоча й вважалися землями Війська Запорозького, до часів об’єднання України з Росією заселені були, хоч і слабо, але українцями. Щоб там до того часу мешкали московські люди — я не знаю.
Але після об’єднання гетьманська Україна мала широку автономію і владу на ці землі і заселялися вони переважно українцями. Але вже царською рукою. Отже, тут вже й царське військо перебувало і чиновники — московські, діловодство запроваджувалося, звісно, російськомовне, і, отже, російський чинник, в т.ч. й мова, звичайно, чинили свій вплив на регіон та його населення.
Ну а якщо взяти вже радянський час, то русифікація, яку послідовно й наполегливо проводила Москва на всій території Радянського Союзу, звісно, приживалася у східних і південних районах України більше, ніж у традиційно україномовних центральних і західних регіонах України.
Слід, звичайно, сказати про те, що за цих же радянських часів, коли на південному сході України інтенсивно розбудовувалася промисловість, сюди надсилали чимало різних фахівців і просто робочого люду з російських місць. Тоді на це, щоправда, особливої уваги не звертали. У результаті попри те, що населення нашого південного сходу, особливо в сільській місцевості, хоч і представлене етнічними українцями, вони все ж досить русифіковані. Більшість із них — приїжджі, а отже, виявлялися відірваними від свого українського коріння, і, звичайно, відбувалася їхня русифікація. Але, повторююся, за тих часів мало хто надавав цьому значення.
Початок. Закінчення читайте в наступному числі газети
