Війна – це найбільш протиприродне і антивітальне явище, де гранично оприявнюється нищення природи і всіх форм життя, або екоцид (від грец. οικος — будинок і лат. caedo — вбиваю).
Повномасштабна агресія Росії в Україні має наслідком не лише людські смерті і страждання, руйнування інфраструктури, а й непоправну шкоду довкіллю, природним екосистемам, флорі та фауні, сільськогосподарським угіддям тощо.
Перед Україною вже зараз постає завдання притягнення Росії до відповідальності за усі злочини, скоєні на території нашої суверенної держави, у тому числі проти природи і довкілля, та завдану шкоду з метою отримання відповідних репарацій.
До історії питання
Термін «екоцид» був уперше запропонований 1970 року американським біологом і біоетиком професором Артуром Галстоном (Arthur W. Galston, 1920 – 2008) під час Конференції з війни і національної відповідальності у Вашингтоні. Цей термін вчений використав для опису катастрофічних наслідків застосування гербіциду Agent Orange під час війни в Індокитаї, коли в період з 1962 по 1970 рр. американські військові розпилили біля 200 млн. галонів (1 галон = 3,785 л). цього хімічного дефоліанту для знищення посівів і лісів, щоб зробити видимими позиції В’єтконга та маршрути переміщення в’єтнамської армії. В статтях, публічних виступах і на семінарах А. Галстон бив на сполох стосовно того, що розпилювання дефоліанту над мангровими лісами призводить до руйнування важливих екологічних ніш регіону. З огляду на внесок Артура Галстона у мобілізацію суспільної свідомості на захист довкілля, його постать можна поставити в один ряд з Олдо Леопольдом і Рейчел Карсон в історії обстоювання прав природи і права людини на безпечне довкілля, а також у становленні біоетики, сучасного екологістського руку та руху за права людини.
Того ж 1970 року група американських вчених підготували звіт про потенційні негативні впливи Agent Orange не лише на довкілля, а й на людське здоров’я. Вони пролобіювали необхідність проведення ґрунтовних токсикологічних досліджень Міністерством оборони США, що зрештою змісило Президента США Р. Ніксона ухвалити рішення про припинення використання цієї речовини.
Війна у В’єтнамі (Індокитаї) стала відправною точкою для гострих і розлогих дискусій про екологічні наслідки війни на міжнародному рівні, оскільки масштабне і цілеспрямоване руйнування довкілля відбувалося не лише внаслідок модифікація екосистем за допомогою хімічних агентів, а й через масивні бомбардування та лісові пожежі.
Через два роки (1972 р.) Прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме вдався до терміну «екоцид» у промові під час відкриття Конференції ООН з довкілля людини, характеризуючи також висловлюючи стурбованість наслідками війни у В’єтнамі. Особливо гостро екологічні процеси, які можна було би описати як екоцид, дискутувалися на паралельних до офіційних заходів платформах, але, на жаль, це поняття тоді не було зафіксовано в заключній Стокгольмській декларації.
1973 року американський правник Річард Фальк (Richard Falk) запропонував ухвалити міжнародну Конвенцію про злочини екоциду (International Convention on the Crime of Ecocide), надавши одне з перших визначень екоциду, а згодом підкомісія ООН із Запобігання дискримінації та захисту меншин (UN Sub-Commission on Prevention of Discrimination and Protection of Minorities) запропонувала включити поняття екоциду до Конвенції про геноцид (Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide). 1998 року до Римського статуту (Стаття 8. Воєнні злочини) була внесена поправка, де згадуються навмисне «широкомасштабне, тривале і тяжке ушкодження довкілля» у контексті війни.
У червні 2021 року Група незалежних експертів разом зі «Stop Ecocide Foundation» запропонувала проєкт додатку до Римського статуту, що включав злочини екоциду і надавав офіційне, легітимне його визначення. Екоцид і культурний геноцид пропонувалося розглядати як важливі статті Конвенції про геноцид, оскільки будь-яке втручання в довкілля несе загрозу етнічного геноциду, підриваючи основи існування людської спільноти, традиційного способу життя тощо. Разом із тим, питання про долучення злочинів екоциду до переліку міжнародних злочинів як от геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та агресія, досі дискутується.
Між тим низка країн вже передбачають у своєму законодавстві кримінальну відповідальність за злочини екоциду, до яких належать Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Україна (https://ecocidelaw.com/existing-ecocide-laws/), що передбачає доволі високу міру покарання за такі злочини. Але постає питання: чи були прецеденти застосування цих законів?
Оцінка ситуації в Україні
З огляду на щоденні повідомлення про дії російських агресорів в Україні, що порушують усі міжнародно визнані звичаї війни, стає очевидною непоправна і масштабна шкода довкіллю, клімату, природним екосистемам, цілісності біосфери, біорозмаїттю, природним оселищам.
Не менш руйнівної шкоди зазнають агроекосистеми, фермерські угіддя тощо. Аналізуючи наслідки воєнних дій в Індокитаї один з піонерів дослідження зв’язку війни і довкілля Артур Веслінг, зазначав, що найбільш відчутними наслідки цілеспрямованої модифікації екосистем стають там, де значна кількість населення залучена до сільськогосподарської діяльності. Цей висновок вченого щодо подій п’ятдесятирічної давнини цілком справедливий і до оцінки теперішньої ситуації в Україні, коли внаслідок російської агресії була зірвана весняна посівна 2022 року, чимало сільськогосподарських угідь та фермерських господарств потрапили в зону прямих воєнних дій чи стали об’єктом цілеспрямованого знищення шляхом мінування та інтенсивних обстрілів з боку ворога. Ці дії відповідають критеріям екоциду, коли, згідно Артуру Веслінгу, саме довкілля стає ціллю для руйнування. Такий стан речей у поєднанні з блокуванням портів та експорту зернових, а також крадіжками запасів збіжжя з зерносховищ та городини на тимчасово окупованих територіях ставить під загрозу, за оцінкою багатьох міжнародних експертів, продовольчу безпеку населення не лише в Україні, а й у світі, загрожуючи сплеском голоду в багатьох країнах, зокрема, Африканського континенту. Це, може мати наслідком зростання захворювань, смертності та нових хвиль біженців з тих країн, а отже й додаткової соціально-політичної напруги в світі.
Сам собою напрошується висновок, що сумнозвісне гасло росіян «Можем повторить!» стосується не лише їхньої спотворенї уяви про Другу світову війну, а й злочинів геноциду проти українського народу 1932 – 1933 рр., тільки в сучасному глобалізованому світі цей злочин може стати значно масштабнішим. Таким чином унаочнюється взаємозв’язок між екоцидом і геноцидом, до визначення якого входить і створення умов для повного або часткового знищення певної нації, етносу, релігійної групи тощо, руйнування умов їхнього існування, традиційної культури і способу життя тощо.
Очевидно також і те, що сучасна повномасштабна агресія Російської Федерації проти України є прямим і безпосереднім продовженням колоніальної політики російської та радянської імперій із їхніми екоцидними та геноцидними практиками, які заторкнули не лише українців, а й практично всі поневолені народи. Тому визнання злочинів екоциду можуть і мають розглядатися також як метод деколонізації, яка й досі для нас на порядку денному, оскільки є важливою складовою державного суверенітету.
Згідно Артуру Веслінгу, об’єктивно дуже важко встанови остаточні наслідки руйнування довкілля з огляду на масштаби ушкоджень і виснаження природних екосистем, їхню складність, і ймовірну віддаленість між причинами та наслідками у просторі та часі. Це, зокрема, стосується, клімату, коли викиди в атмосферу шкідливих речовин під час воєнних дій і спричинених ними техногенних катастроф акумулюються і переносяться в атмосфері на значні відстані.
Слід зазначити, що воєнні дії є вагомою, але не єдиною причиною екоциду. До того ж визначення екоциду тісно пов’язане з уявленнями конкретного етносу про свою ідентичність, ступінь вкоріненості в природі і материнській землі, їхній сакралізації. Тому визнання злочинів екоциду не обмежуються лише правовою цариною, а переходить у сферу антропології, соціології, соціальної психології, громадської думки.
Підсумовуючи, можемо дійти висновку, що дії Росії мають чіткі ознаки екоциду. І хоча кримінально-правове визначення цього типу злочинів у міжнародному праві досі є предметом досліджень і дискусій, сам термін вже доволі глибоко вкорінюється в суспільній думці і суспільному активізмі, вийшовши за суто юридичні межі.
Тому, з одного боку, необхідно ретельно фіксувати всі злочини проти природи і довкілля, використовуючи їх як докази воєнних злочинів Російської Федерації, що мають геноцидні наслідки, для майбутніх судових процесів, з іншого, – формування відповідної громадської думку про ці дії сприятимуть як справедливій оцінці конкретних злочинів теперішньої війни, так і подальшому попередженню чи бодай уповільненню руйнування Біосфери нашої планети.
Доктор філософських наук, експерт Європейської групи зі сталого природокористування (ESUG), Тетяна ГАРДАШУК
