Історичні обставини склалися так, що Україні часто потрібно не лише повідомляти про себе світовій авдиторії, яка нічого не знає про нашу державу, а й деконструювати той стереотипний образ, що століттями творила російська імперія, згодом — срср; образ, який за ці роки глибоко вкорінився і став частиною «загальних знань» багатьох людей. З відновленням Україною незалежності до цих давніх мітів додалися ще й нові наративи російської пропаганди, які через появу соцмереж здобули безпрецедентне поширення.
У цьому контексті роль українських студій за кордоном і в минулому, й нині є неймовірно важливою. Кожен з таких центрів уже є або може потенційно стати «бастіоном» українського погляду на нашу історію, культуру, суспільне життя України. Та реальність є такою, що навіть після 1991 року українському голосу не завжди вдається «пробитися» до іноземної авдиторії, й назва «російські та східноєвропейські студії» — яскравий тому доказ. Не таємниця, що русистика має перевагу не тільки у сфері східноєвропейських студій, а й узагалі славістики (в цьому відіграли роль і фінансова підтримка таких студій, і «м’яка сила» рф, «завдяки» якій поширювалися ідеї про могутність росії та її «велику культуру»).
Проте героїзм, який демонструють українці в боротьбі проти повномасштабного вторгнення рф, змусив увесь світ по-новому подивитися на нашу державу. Чи не вперше ті «загальні знання» про Україну й росію дали тріщину — Україна не впала за два-три дні, як багато хто передбачав. Однак чи з’явилося усвідомлення того, що причина цієї помилки полягає, зокрема й у імперському корінні західного уявлення про Україну? Чи спонукатиме це до усвідомлення, що багато з того, що нині відомо про нашу державу, — це конструкт, створений імперською та нинішньою російською владою? Складно відповісти, але як мінімум ми маємо прагнення багатьох людей з’ясувати, а що ж насправді відбувається. Тож зацікавлення українськими студіями виглядає цілком закономірним.
«День» звернувся до представників різних наукових установ, щоб визначити, як війна (маємо на увазі героїчний спротив нашого народу) змінить статус українських студій на Заході, їхню популярність і роль. У серії публікацій видатні дослідники з різних сфер не тільки окреслять нинішню ситуацію в українських студіях і нові тенденції, а й опишуть стратегічні кроки, які мають бути здійснені, щоб зацікавлення Україною не лишилося тимчасовим, а переросло в цілком новий підхід до нашої держави на всіх рівнях.
«У СВІТІ ГОТОВІ НАС ПОЧУТИ, Й МИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ СКОРИСТАТИСЯ ЦИМ ШАНСОМ»
Радомир МОКРИК, науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету в Празі:
— Війна, без сумніву, матиме вплив на підходи до вивчення Східної Європи у світі. Слід розуміти, що опір українців у цій війні став неабияким сюрпризом не лише для росіян, а й для багатьох на Заході. Тому намагання «зрозуміти Україну», безперечно, позначиться й на академічних підходах. Певною мірою можна очікувати на «вибух інтересу» до України. Ця війна відкриває поле можливостей для українців — у світі готові нас почути, й ми зобов’язані скористатися цим шансом.
Крім цього, низка інститутів та університетів по цілому світу відкрили гранти та стипендії для українських учених, які вимушено переселилися на Захід. Це, безсумнівно, посилить «український голос» в академічному середовищі. З цієї точки зору картина може виглядати досить перспективною.
Водночас у ситуації, що склалась, є й свої небезпеки. Вкорінене «латентне русофільство» багатьох інтелектуалів на Заході диктує власний порядок денний. На Заході відчутне бажання надати голос «хорошим росіянам» — знайти «новітніх дисидентів» і удати, що саме вони є «справжньою росією». Це дуже небезпечна тенденція, бо багато «хороших росіян» приховують у собі той-таки імперський мотив – нехай і в більш «ліберальній обгортці». Однак на Заході вони матимуть відчутну вагу й авторитет. Тобто, припускаю, що це відобразиться й в академічному середовищі, яке залюбки надає простір таким представникам росії. Тому, можна припустити, що певна конфронтація дискурсів у студіях Східної Європи буде продовжуватись. Але передусім ця війна – це шанс для нас розповісти про себе. І наш обов’язок його не змарнувати.
«ЗСУВ УЖЕ ВІДЧУТНИЙ І БУДЕ ТІЛЬКИ ПОСИЛЮВАТИСЯ»
Ірина ДМИТРИШИН, завідувачка кафедри українських студій Інституту східних мов і цивілізацій (Париж):
— Чи зміняться українські студії у Франції? Безумовно. Передусім війна показала, наскільки мало уваги приділялося Україні й наскільки російськоцентричними лишалися славістичні й політологічні студії у Франції. Цей брак спеціалістів потрібно надолужувати, адже Україна все більше стає «справжнім» об’єктом досліджень, а не додатком чи маргінальною екзотикою. Мушу сказати, що вже з’явилися й найближчим часом посилять українські студії молоді спеціалісти, доктори, які захищаються зараз чи ще готують дисертації. Це нове покоління, народжене вже за існування незалежної України. І навіть якщо їхні керівники належать до «старої гвардії», зсув уже відчутний і буде тільки посилюватися. Не забуваймо, що всі ці роки дослідники й загалом європейці мали можливість відвідувати Україну й не лише відкрити, а й полюбити її.
Щодо вивчення мови, то паризький Інститут східних мов і культур — єдиний, де є повний цикл українських студій (мова, історія, література, культура) на трьох рівнях (Licence, Master, Doctorat) — уже отримує запити на наступний рік. Сподіваюсь, що цей інтерес буде реальним у вересні. Деякі запити супроводжуються коментарем «знання української буде плюсом у моїй кар’єрі», тобто є якісний зсув — це не лише кандидати, які цікавляться Україною чи мають родинні зв’язки, а й ті, хто пов’язує своє професійне життя з Україною. Зазначу також, що деякі університети чи вищі школи відкривають факультативні години української, а отже, є запит. Надзвичайно важливо дати таку можливість фахівцям, для яких знання української буде додатковим елементом до галузевого диплома — поряд з політологами, соціологами чи мовниками, такі спеціалісти будуть наближувати Європу до України.
«СЕРЕД АМЕРИКАНСЬКИХ РУСИСТІВ, ОСОБЛИВО МОЛОДШОГО ПОКОЛІННЯ, ШИРИТЬСЯ БАЖАННЯ КРИТИЧНО ПЕРЕГЛЯНУТИ ЦІННІСНІ НАСТАНОВИ ДО РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»
Юрій ШЕВЧУК, кандидат філологічних наук, лектор української мови, Колумбійський університет (Нью-Йорк):
— Повномасштабна агресія російської федерації проти України стала потужним поштовхом не лише для українських досліджень, а й ширшої галузі слов’янистики в Північній Америці. В університетах та науково-дослідних осередках помітно зросла зацікавленість до української історії, соціології, політології та мови. Десятиліттями число студентів, які вивчали українську мову було неспівмірно малим щодо країни, яка є другою найбільшою слов’янською культурою. Крім цього, кількісного параметра, українська культура особлива ще й тим, – в Україні цього й тепер достатньо не розуміють, – що вона є направду культурою глобальною. Адже її осередки існують понад століття у Сполучених Штатах, Канаді, Бразилії, Аргентині та трохи менше часу в Великій Британії, Франції, Польщі, Австралії. Саме українцям у цих країнах, а не українській державі на материку, ми завдячуємо існуванням таких наукових, культурних та духовних інституцій поза кордонами України, як програми українських досліджень у Гарварді, Колумбійському університеті, Альбертському та Торонтському університетах. Це теж Наукове товариство імені Тараса Шевченка (у США, Канаді та Франції), Українська вільна академія наук (у Нью-Йорку), багатющі й унікальні архіви й музейні збірки.
Тим парадоксальнішим є фактично підколоніальний стан вивчення української мови, цього головного атрибуту української цивілізації, в західних університетах. Досі воно лишалося в довгій і густій тіні русистики і було наслідком маргіналізованого становища мови в самій Україні, становища, що лише в останні 5 - 6 років почало повільно покращуватися. Відтак, за даними Американської асоціації сучасних мов (Modern Language Association of America), українську мову вивчало на бакалаврських, магістерських та докторських програмах у Сполучених Штатах жалюгідних 66 студентів у 2009 році, ще жалюгідніших 59 – у 2013 та 82 – у 2016 (це останній рік, за який Асоціація має статистику). Для порівняння чеську, мову країни, що за кількістю населення вчетверо менша за Україну, вивчало в 3 - 5 разів більше американських студентів, залежно від року. Сербську, мову країни, що в шість разів менша за населенням від України, вивчало вдвічі більше, як українську. Нарешті російську, мову країни, що лише втричі більша за населенням від України, вивчало в триста п’ятдесят разів більше американських студентів, як українську.
Ця жахлива невідповідність, крім іншого, є наслідком великого престижу російської культури у світі й до недавніх пір зникомого престижу й присутності культури української. Московська агресія причинилася до обвального зменшення першого й стрімкого зростання останнього. Про цю зміну вже засвідчує найновіша статистика використання чи не найпопулярнішого у світі застосунку для вивчення іноземних мов «Дуолінґо» (Duolingo). Ця компанія повідомляє про зростання на 577 % (!) числа тих, хто вивчає українську мову у світі сьогодні. Це зовсім не означає, що аналогічне зростання трапиться й в університетах, де все ще продовжує існувати інерція мислення, за якою навіть для дослідників-українознавців українську мову вважають необов’язковою, мовляв, в Україні можна цілком добре послуговуватися російською. Таку настанову в американському академічному середовищі виправдовують своєю комунікативною поведінкою самі ж українці, ті з них, хто навіть сьогодні, не вагаючись, виступає в медіа й телепросторі російською, не розуміючи, що кожен такий виступ є актом пониження й обмеження престижу української мови, свідченням її непотрібності, актом гібридної агресії проти української мови та ідентичності. Недавня історія свідчить, що за кожною політичною перемогою українства (Помаранчева революція, Революція Гідності) в Україні наставав реванш російського культурного колоніалізму, під шизофреногенними для національної самоідентифікації українців гаслами на кшталт «Нє отдадім Путіну русский язик», «Єдина країна. Единая страна», «Я украінец і говорю по-русскі», «Я розговаріваю на слобожанском язикє» і т.п.
Поряд з очікуваним зростанням популярності української в американських університетах відбувається певна ревізія цінностей і пріоритетів у ширшій ділянці українських досліджень на Заході. Героїчний опір України російському імперіалізму не лише заскочив світ, а й змусив багатьох на Заході, включно з тими, що вивчають Україну, усвідомити, що вони недостатньо знають предмет своїх досліджень. Самі українці висміяли й закреслили легкі для вжитку й такі привабливі для багатьох бінарні підходи до України як країни «зшитої» з непримиренно поляризованих західняків і східняків. Деякі історики, соціологи, не кажучи вже про журналістів і політиків у самій Україні, зробили собі цілі кар’єри, поширюючи цей імперський міт про Україну. За ним Львів протистоїть Донецьку, католицький захід України – православному сходові, українськомовний захід – російськомовному сходові. Цей міт роками живить московський наратив України як якогось «штучного утворення», як «помилки історії». З нього легко й логічно виходила інша імперська фабрикація про нібито «громадянську війну» в Україні, яка мала заховати від самих українців і всього світу факт російської агресії. Українським дослідженням ще належить пройти непростий процес ревізії й деколонізації.
Зростає, особливо серед молодшого покоління західних русистів, число прихильників ідеї, що годі зрозуміти російську історію, культуру та політику без і поза історією, культурою та політикою України. Це своєрідний тектонічний зсув у дисципліні, величезна більшість представників якої виявляла зверхню незацікавленість не лише до України, а й до жодної іншої слов’янської країни. Досі існувало неписане правило, за яким кожен американський славіст, що спеціалізується з Польщі, Словаччини, Чехії, Болгарії чи іншої слов’янської країни, звісно, мусить володіти російською, якщо хоче, щоб його сприймали поважно. Водночас рідко який американський русист знав хоч одну іншу слов’янську мову, мовляв, навіщо? Така ціннісна асиметрія – спадок російської гегемонії у славістиці, яка тепер виглядає цілковитим анахронізмом, а наполягання на самодостатності російської та непотрібності знання неросійських культур дедалі більше подібна не стільки й не тільки на пихату зарозумілість, як простісінько на непрофесіоналізм тих, хто й надалі хоче підміняти славістику русистикою. Саме життя диктує відновлення вимоги до майбутніх і теперішніх славістів знати як мінімум дві слов’янські мови. Така вимога раніше була зафіксована, а потім усунута з програм підготовки слов’янознавців у Колумбійському університеті.
Серед самих американських русистів, особливо молодшого покоління, шириться бажання критично переглянути ціннісні настанови до російської культури. Сьогодні є поважні підстави очікувати, що найближчими роками вивчення ролі російської літератури, мови, театру, кінематографа, музики як знаряддя імперіалізму, як інструментів поширення м’якої сили Москви у світі й приховання злочинів імперії в її династичному, совєтському й путінському різновидах, пересуватиметься з далекої периферії до центру уваги західної славістики, включно з русистикою та українознавством.
Продовження читайте найближчим часом
