Це було за президентства Л. Кучми, і таке ставлення до мовних проблем України відповідало загальній невизначеності Леоніда Даниловича щодо стратегії державного будівництва. На своє сакраментальне запитання: «То яку ж державу ми будуємо?» — він не мав чіткої відповіді. Національну політику Кучми визначало постійне балансування між західним і східним векторами, що в мовній політиці, як її складникові, виявлялось у намірах і зберегти державний статус української, і не звузити сфери застосування російської.
Проте, як відомо, зберегти статус-кво в ситуації поширення двох мов, яку Україна дістала у спадок від радянської імперії, неможливо — розширення сфер уживання української мови в її об’єднавчій функції державної не може відбутися без відповідного звуження сфер застосування російської. Це виразно демонструє й сучасний досвід трьох згаданих вище країн.
Як зазначав Дмитро Губенко, одразу після здобуття незалежності Латвія провела низку реформ, що стосувались і до мовної сфери, зокрема запровадила трирівневу систему володіння латиською мовою, згідно з якою найвищий рівень повинні мати депутати парламенту, лікарі і власники приватних підприємств, середній рівень — робітники і працівники сфери послуг, нижчий — представники професій, які не потребують спілкування. Після ухвалення 1998 року нового, значно суворішого Закону про мови всі державні школи в Латвії було поступово переведено на викладання латиською мовою. Відповідні заходи реалізували й у сфері ЗМІ.
Керівництво держави не зважало на галас з приводу «утисків російської мови», який здійняли проросійські організації, і не пішло на угоду з ними, попри те, що демографічна ситуація в Латвії значно гірша, ніж в Україні. Через депортації корінного населення й переселення на територію Латвійської РСР людності з Росії етнічні латиші на час здобуття незалежності становили лише 52,5% населення, а в столиці вони взагалі були в меншості.
Демографічні викривлення радянської доби даються взнаки досі, що засвідчив нещодавно проведений у Латвії референдум про надання російській мові статусу другої державної. Референдум ініціювала проросійська організація «Рідна мова» ще навесні 2011-го, а вже цього року його проведення підтримала політична сила «Центр злагоди», що виступає від імені російськомовної громади, та її очільник, мер Риги Нил Ушаков.
Повчальною для української спільноти є поведінка в цій ситуації свідомої частини латвійського соціуму та президента. Як писав Олександр Крамар в «Українському тижні», більшість політичних сил та громадських організацій Латвії доклали великих зусиль до мобілізації суспільства на захист латиської мови як основи національної ідентичності. Президент Андріас Берзінш висловив готовність піти у відставку в разі, якщо російська стане другою державною, і закликав пам’ятати, що Латвія є єдиною у світі державою, «де може існувати латиська мова й усе латиське і де вони можуть розвиватися й об’єднувати справжніх патріотів». Тож майже 75% громадян країни виступили проти надання російській мові статусу другої державної.
А тепер порівняймо позицію латвійського президента, безкомпромісну в захисті прав своєї мови як базової цінності незалежної держави, зі ставленням до білоруської мови президента Білорусі. У нещодавно виданій книжці «Мовна свідомість: структура, типологія, виховання» мовознавець Пилип Селігей наводить, за офіційним відеозаписом 30 грудня 2009 року, відповідь Олександра Лукашенка на прохання вжити заходів для порятунку білоруської мови від занепаду. Ось його відповідь: «Мовні питання в Білорусі розв’язані раз і назавжди. Ми дуже акуратно пройшли цей етап, дров не наламали. Бо нам, як Україні, не пробачили б цього. Усі три президенти Росії дякували «за те, що ми не створили проблеми з російською мовою, як в інших, не буду називати [яких] державах». Треба менше цю тему мусолити. Як тільки ми починаємо її перетирати, вона дивідендів нікому не принесе».
У результаті «остаточного» розв’язання мовного питання в Білорусі російська мова після проведення референдуму (1995) є другою державною, а білоруська заледве животіє. З авторитарним правителем, ізольована від Заходу, Білорусь утрачає і національну незалежність, і демократичний напрям політичного розвитку.
Українське ж двадцятирічне «не знаю» у державній мовній політиці доводить безперспективність позиції — сидіти «між двома стільцями». Пострадянська ситуація не дає змоги довго балансувати між однією чи двома державними мовами, а відповідно й балансувати між самостійним чи залежним векторами політичного розвитку, європейським чи євразійським його напрямами.
Після помаранчевої революції, чию перемогу забезпечила передусім свідома частина української спільноти, Ющенко та його команда мали найкращі можливості для проведення такої національної політики, яка б зміцнила державний суверенітет з одночасним забезпеченням демократичного шляху розвитку. Одним із важливих чинників на виконання цього завдання мало стати мовне планування, спрямоване на контроль за дотриманням 10-ої статті Конституції, тобто обов’язковим використанням державної мови в адміністративно-управлінській сфері, в системі освіти, захистом мовно-культурного і мовно-інформаційного простору.
Проте, як зазначає Тарас Марусик у статті «Мовна політика часів Президента Ющенка» (сайт «Радіо Свобода», 08.09.2011), діяльність Віктора Андрійовича в цій сфері вирізнялася непослідовністю, суперечливістю і, значною мірою, декларативністю.
Показовою є доля «Концепції державної мовної політики», підготовленої в цей період. Її створення ініціював 2006 року тодішній міністр юстиції Сергій Головатий. При Національній комісії зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права було створено експертну групу науковців під головуванням доктора юридичних наук Володимира Василенка для розроблення Концепції. Її було підготовлено й затверджено Національною комісією 12 липня 2006 року. Перевагу в державній мовній політиці Концепція віддавала утвердженню й розвитку української мови як «визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації». Вона передбачала обов’язкове опанування української мови посадовими і службовими особами органів державної влади і місцевого самоврядування, визначення центрального органу виконавчої влади з питань державної мовної політики тощо.
Проте Ющенко не поспішав затверджувати Концепцію, і ця справа тривала аж до завершення його каденції. Указ «Про Концепцію державної мовної політики» Віктор Андрійович підписав лише 15 лютого 2010 року. На сайті Президента цей документ було виставлено 22 лютого, за два дні до того, як Ющенко передав повноваження глави держави Януковичеві. Як зазначає Тарас Марусик, у травні цього ж року Д.Табачник звернувся до Януковича з листом, в якому пропонував Президентові скасувати зазначений Указ Ющенка. Щоправда, документ лишився на президентському сайті як нагадування про «ефективність» мовної політики Ющенка. Звичайно, неприпустиме зволікання із впровадженням системних заходів зі зміцнення позицій державної мови та захисту національного інформаційно-культурного простору слід поставити на карб не лише Вікторові Андрійовичу, а і його оточенню, однак це не знімає з нього відповідальності за провал мовної політики.
Як видно з минулих і сучасних виступів Ющенка, серед причин його нехоті до дієвого, а не декларативного захисту державної мови було, очевидно, досить специфічне розуміння потреби компромісу з усіма політичними силами. Віктор Андрійович постійно наголошував на тому, що головною метою його діяльності є об’єднання країни. Ухвалення 2006 року «Універсалу національної єдності» третій президент і досі зараховує до своїх чи не найбільших заслуг. В інтерв’ю журналу Weekly.ua від 16 лютого цього року він заявляє: «Головне сьогодні — формування загальнонаціонального діалогу з тез, які роблять нас українцями... Потрібен зрозумілий план на три, п’ять чи десять років. У 2006-му я проводив таку політику на Банковій, було дуже важко. Коли формувалася ідея Універсалу національної єдності, було бажання в одному документі сформулювати фундаментальні, базові речі, які нас об’єднують. Ключові політичні фігуранти підписалися під цими цінностями. Це був прецедент...».
І тут постає питання: чи з усіма політичними силами в наших умовах варто шукати компромісу? Незаперечним є те, що демократичний устрій передбачає політичний плюралізм. Члени партій, які під час виборів проходять у парламент, репрезентують різні ідеологічні течії й політичні платформи, тож ухвалення узгоджених спільних рішень вимагає толерантного ставлення до думок опонентів, уміння домовлятися й іти на компроміси. Проте чи завжди, особливо в умовах нашої незрілої демократії, можливе порозуміння між усіма політичними силами, адже Україна щойно вийшла з-під влади тоталітарної імперії, яка й нині намагається зберегти потужний вплив на нашу країну й реанімуватися коштом поновного приєднання її до своєї території...
Слід урахувати й те, що на нібито нездоланному, фатальному мовно-культурному поділі населення України наголошує передусім московська пропаганда, якій у нашому інформаційно-культурному просторі дав зелене світло ще Кучма, а Ющенко не зробив жодного реального кроку для блокування московської експансії в мас-медіа і масову культуру України, що на Сході й Півдні призвело до майже цілковитої мовно-культурної ізоляції цих регіонів від Києва і підпорядкування левової частки місцевих ЗМІ кремлівському агітпропові.
Не дивно, що ці області й стали плацдармом для російського наступу на нашу державність, для чого тут було створено Партію регіонів, що стала його провідником, замінивши в цій ролі Комуністичну партію України, яка швидко втрачала свої позиції. Показовим є й об’єднання в парламенті цієї партії компрадорської буржуазії із партією «захисників трудящих», до спільної політичної платформи якого належить і продовження радянської практики зросійщення України.
Натомість восени 2004 року сотні тисяч, або й мільйони, громадян країни вийшли на Майдан, обстоюючи своє право на вільне волевиявлення, тоді як протилежний табір захищав систему, головними рисами якої були зневага до закону, до свободи слова, до прав людини і пов’язані з цим корупція, фальшування результатів виборів і тотальна брехня.
І з такими опонентами Ющенко, якого народ привів до влади, через два роки сів за стіл переговорів, апелюючи до шляхетної мети національної єдності!.. Невідомо, чи усвідомлював тоді Віктор Андрійович, що він домовляється з шахраями, для яких його Універсал національної єдності має ціну навіть меншу за ціну паперу, на якому його написано. Можна нагадати хоча б деякі тези цього узгодженого документа, досі наявного на сайті Президента України. Ось як сформульовано 5-й пункт: «Створення політичних і правових умов для безперешкодної діяльності опозиції у виборних органах влади усіх рівнів. Недопущення корупції у політиці»; пункт 7: «Продовження судової реформи відповідно до схваленої Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні»; пункт 25: «Продовження курсу європейської інтеграції України з перспективою вступу України до Європейського Союзу. Неухильне виконання Плану дій «Украна — ЄС», невідкладний початок переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом».
Як бачимо, слова, з яких складено текст Універсалу, є дуже правильними, ідеться про свободу, демократію, толерантність. Та дієвість їх можна визначити хіба що рядком з нашого вічно актуального Тараса Григоровича: «великих слів велика сила, та й більш нічого».
Загалом, якщо проаналізувати діяльність Віктора Андрійовича на посту президента, то складається враження, що він вірить у магічну силу слів — так, як колись наші селяни вірили у дієвість замовлянь: промовиш якісь сокровенні формули — і об’єкт кохання відповість взаємністю, а ворог згине «як роса на сонці». Інакше важко пояснити й нинішню впевненість третього президента у важливості Універсалу, який насправді супротивники незалежного й демократичного розвитку України використали для політичного реваншу. У згаданому вище інтерв’ю від 16 лютого на резонну репліку журналіста про те, що реалізація проекту національної єдності не відбулася, Віктор Андрійович відповів: «Думаю, важлива навіть сама заявка на те, щоб в українському політикумі з’явився документ, який би об’єднав, з одного боку, еліту, з другого — націю. Якщо ми спілкуємося, а не приймаємо за істину, що влада — ворог, а опозиція — обов’язково свята, проблеми долаються. Нашою політичною культурою стає взаєморозуміння, а не політика взаємовиключення: хто кого посадить у в’язницю...».
Однак у світлі останніх ув’язнень політичних опонентів слова Віктора Андрійовича про потребу порозуміння між владою і опозицією набувають зовсім іншого смислу. Адже шукаючи порозуміння з супротивниками помаранчевої революції, Ющенко не зробив кроків для залагодження конфліктів зі своїми соратниками, зокрема не вважав за потрібне дійти згоди з Юлією Тимошенко, прем’єр-міністром свого ж уряду, що й спричинило в країні застій і кризу.
І в сьогоднішній ситуації брутальної розправи, що її вчинила влада над колишніми соратника Ющенка, які стояли з ним пліч-о-пліч на Майдані, його зверхня відстороненість від цієї кричущої несправедливості свідчить не про політичну культуру, а про її відсутність. І якщо вживати слоів у правдивому значенні, то таке «порозуміння» треба назвати геть інакше, а саме — зрадою. Найприкріше, що заручником цієї зради стала ціла спільнота, яку Віктор Андрійович за свого президентства полюбляв називати — «моя нація».
