Історики досі сперечаються, чи було щось спільне між нашими пращурами та стародавніми шумерами, які мали потужну державу на теренах Месопотамії ще до зародження Єгипетського царства. На думку автора цієї статті (нехай спростують або підтвердять науковці), це марні суперечки, бо такий зв’язок закарбований безпосередньо в нашій мові. Ім’я найбільшого шумерського божества, бога сонця РА, є складовою частиною цілої низки ключових українських слів, таких як рай, вирій (місце протилежне від сонця, або потойбічний світ), радість (сонячне дійство), ранок (сонце на око), райдуга (сонячна дуга), рада тощо. Та й сама назва Україна — сонячна або райська країна, а не окраїна, як дехто намагається нам нав’язати. Звісно, ця райська земля як магнітом притягала охочих нею володіти. Багато племен та народів перекочовували через нашу країну, осідали в ній, змішувались з нашими пращурами, які, зазвичай, нікуди не йшли й нікого не завойовували, бо перебували в Раю, обробляли землю та з цієї землі жили. Одна з причин багатства нашої мови та культури полягає в тому, що ці прибульці, ставши складовою частиною нашого люду, додавали нам від своєї мови та від своїх культурних надбань, тобто збагачували нашу заглиблену у віки культурну спадщину. У справедливості цих міркувань можна пересвідчитись, відвідавши чисельні історичні та краєзнавчі музеї нашої країни, зокрема Дніпропетровський історичний музей ім. Яворницького.
Неабиякий інтерес становить представлена тут колекція кам’яних статуй. Це унікальні витвори кам’яної пластики, що створювались нашими пращурами впродовж тисячоліть, починаючи з епохи неоліту.
За свідченням моїх співрозмовників — директора музею. ім. Яворницького, заслуженого працівника культури України Надії Іванівни Капустіної, завідуючої відділом історії первісного суспільства та археології Лариси Миколаївни Чурилової та старшого наукового співробітника Володимира Олександровича Ходаса, в музеї зберігається 86 кам’яних скульптур. Це чи не найбільша з колекцій в Європі. З них десять датуються епохою енеоліту (III тисячоліття до н. е.), п’ять скіфської доби (VI — IV ст. до н.е.) і решта — найчисельніша — витвори стародавніх майстрів тюрксько-половецьких часів (XII — перша пол. XIII cт.).
Різноманітні за хронологією, технікою виготовлення, інформаційним навантаженням, вони є німими свідками культурних уподобань, світогляду й узагалі способу життя тогочасного люду. Деяким із них немає аналогів у жодному з європейських музеїв.
Таким, на думку науковців, є Керносівський ідол (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.). Довершеність рис, досконалість техніки виготовлення, насиченість малюнками, магічними знаками й сценами з міфів про створення світу говорить про те, що, ймовірно, це — зображення протоарійського божества, викарбуване в камені. До того ж, суворі, аскетичні обриси обличчя, підняті вгору руки, наявність зооморфної риси — хвоста на спині, й малюнок бика свідчать про те, що, найвірогідніше, це зображення Індри — творця світу, грізного вояка, охоронця та примножувача стад протоарійського бога грози.
Привертають увагу різноманітні за стилем скіфські статуї. То вже інша епоха, інші уподобання та звичаї. Усі скіфські витвори — це зображення воїнів, озброєних мечами, кинджалами та стрілами. Пані Лариса вважає, що скіфи в такий спосіб увічнювали не просто воїна, а предка всіх воїнів, так званого скіфського Адама — Тарштая.
Далі розмова точилась про колекцію тюрксько-половецької доби. Вона найбільш чисельна. По-перше, тому що ця епоха значно ближча до наших часів. По-друге, тому, що половці — кипчаки, які прийшли з Заволжя та азійських обширів ХI століття, й рясно заселили степи Подніпров’я, принесли з собою культуру своєї кам’яної пластики, що набула потужного розвитку на їхній новій батьківщині.
Мої співрозмовники з захопленням розповідають про розмаїття цих скульптур. Тут і зображення озброєних чоловіків, і жінок у вишуканих капелюшках, святковому одязі з прикрасами, а також із дзеркалами, гребінцями та сумочками на поясі. Є статуї й простіші, менш насичені вказаними вище атрибутами. Але обов’язковий елемент кожної з них — наявність у руках чаші, призначеної, мабуть, для ритуальних напоїв. Обличчя скульптур зазвичай — монголоїдні, а от вирази облич — індивідуальні: від суворих, гордовитих до цнотливих, усміхнених і відверто радісних.
Але, незважаючи на портретність, не виникає сумніву, що ці статуї не є зображеннями конкретних людей, а є відтвореннями в камені уславлених особистостей із рисами богів або героїв, а почасти й мудрого та всесильного пращура, який забезпечував зв’язок із потойбічним світом.
Саме половці дали кам’яним витворам назву баби, болвани (від іранського «палван» — богатир, атлет). У традиції половецької культури ці скульптури були невід’ємною частиною поминально- поховальних святилищ, огороджених та обладнаних жертовниками. Жертовники, а отже, й статуї зазвичай розміщувались на курганах або поблизу них, тобто в місцях, які вважалися святими.
Пізніше в Україні «баби» одержали другу назву — «мамай». До них ставились із побожністю, всіляко задобрювали — чистили та підбілювали. Було, борони Боже, завдати бабі шкоди.
Дмитро Яворницький в одній зі своїх праць у подробицях описав історію баби з Чортомлицького кургану. Під час досліджень її випадково скинули вниз і відломили голову. Невдовзі навколишню місцевість спіткала незнана досі посуха й стався страшний неврожай. Налякані селяни прикріпили бабі голову та поставили її на старе місце.
Але зараз уже ніхто не боїться кам’яних баб та їхнього гніву. Самі вони потребують захисту. Бо, в кращому випадку, їх познімали зі своїх місць та порозвозили по всіх світах — по музеях та приватних колекціях, а в гіршому — сучасні вандали використовують ідолів як будівельний матеріал. Вони ж бо з каменю. Кажуть, якийсь новітній господар поставив таку бабу на власному обійсті — нехай охороняє. І це ще не найгірша доля. Та й у музеях не все гаразд. Мої співрозмовники з болем констатують, що унікальна колекція статуй, про яку йдеться, потребує термінової реставрації. Бо минули століття, а то й тисячоліття від часу їхнього створення. До того ж умови зберігання скульптур залишають бажати кращого. Лише кілька із тих, що мають надійний захист, демонструються. Майже 50 стоять біля музею просто неба та омиваються кислотними дощами, які рясно заливають нашу планету вже друге століття поспіль (данина технічного прогресу), а решта знаходяться у фондових приміщеннях музею та недоступні для масового огляду.
Ще у 80-ті роки минулого століття починалась реставрація скульптур і ставилось питання про будівництво лапідаріуму — павільйону для баб. Та невдовзі всі роботи були припинені за браком коштів.
До речі, Лариса Миколаївна вбачає в обличчях деяких статуй посмішку, що могла б засліпити уславлену посмішку Мони Лізи. Може, й так. Але зараз бабам, особливо тим, що стоять просто неба, не до сміху, бо вони плачуть. А щоб висушити їхні сльози, потрібно не так багато — лише надійний дах над головою.
Та надія є, бо крига дещо скресла. Майже 30-тирічні поневіряння керівництва музею, з них останні десять років в особі його директора Надії Іванівни Капустіної, різними державними інстанціями з метою вирішення цієї проблеми, нарешті, дали позитивні наслідки. За сприяння Президента України Віктора Ющенка з бюджету Дніпропетровської області виділено 1,1 млн. грн. на проектні, геологічні роботи та на перший етап будівництва лапідаріуму. При готовності робочого проекту та визначенні виконроба роботи можуть розпочатися вже у вереснi.
Надія Іванівна розповіла, що, згідно з проектом, дніпропетровський лапідаріум — це складна інженерна споруда, аналогів якої на сьогодні в Україні немає. Бо, ті що є, в кращому випадку, це колишні кінотеатри, перероблені під лапідаріуми. Вони абсолютно не відповідають сучасним вимогам. Дніпропетровський буде спроектований за кращими світовими зразками: з сучасною системою опалення та вентиляції, з можливостями вільного огляду експонатів та із забезпеченням їхньої безпеки. До того ж, павільйон буде напівскляний, щоб баби стояли майже так, як їх ставили наші пращури — просто неба (але під захистом від атмосферних впливів). Бо (як ми зазначали вище), за їхніми уявленнями, саме баби мали забезпечувати зв’язок цього світу з потойбічним. Тому, на думку директора музею, гріх позбавляти їх такої можливості.
Та оскільки повна вартість зведення споруди, за скромними попередніми оцінками, становитиме 7 млн. грн., що є для обласного бюджету неабияким навантаженням, то стале надходження коштів вельми проблематичне, й помешкання для баб може стати черговим довгобудом. Тому без дотацій з центрального бюджету та допомоги спонсорів, напевно, не обійтись. Директор музею плекає надію, що меценати знайдуться, й принагідно звертається до всіх, хто має гроші та небайдужий до нашої історичної спадщини, з проханням допомогти коштами в спорудженні лапідаріуму. За цей благородний вчинок їхні імена будуть довічно викарбувані на стіні споруди.
