«Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого» (Кант). Глибокого сенсу я в цьому не вбачаю. Стверджується лише, що є Я і є Він, і між нами межа. Але де вона пролягає, ця межа, кожен з нас бачить зазвичай по-різному. Я бачу її там, а він бачить тут. Звідси вічне питання про межу, і вічна битва на межі. Ця битва породила суд, закон і державу. Вони твердять нам обом: межа не там, де бачите її ви, а там, де вкажемо Ми. Все це вигадано для чіткого встановлення межі. І не стільки через любов до справедливості, скільки для зручності, для простоти рішення. З тією ж метою охоплюються всі громадяни, й усім наказується одне й те саме. Так простіше, зручніше для влади. Ось хлопчик і дівчинка займаються, як у них кажуть, коханням. А в цей час дядьки в російській Держдумі розмірковують, а чи не змістити межу, тобто чи не підняти «вік згоди». З метою боротьби з педофілією та дитячою порнографією. Піднімуть, і хлопчині, який нічого й не підозрює, вже загрожує строк. Учора межа була тут, сьогодні — там. Учора був просто закоханий, сьогодні — злочинець.
Людина — істота, спрямована за межу, прагнуча позамежного. Вона прагне переступити межу, норму, межу космосу в сенсі буденності, пізнаваності, визначеності й рутини. На цьому прагненні базуються наука, мистецтво, спорт — все те, що вимагає від людини максимальної самовіддачі. «Людина широка, я б звузив» — так каже Мітя Карамазов. Каже на початку, до головних подій. Але, так і не звузивши самого себе, він у кінці виявляється звуженим законом: двадцять років каторги (а ні за що). Весь Достоєвський — це проблема межі. Не в сенсі її чіткого встановлення, а в сенсі питання: чи можу я переступити? «Воша я тремтяча чи право маю?» Чи стане у мене снаги кинути виклик нормі, закону, публіці, нарешті? Чи стане, наприклад, снаги прикусити вухо губернатору, довірливо підставлене для прослуховування цікавих подробиць? Так, можливо, запитував себе Микола Ставрогін, який експериментує зі своєю незвичайною внутрішньою силою.
Культура звужує, стримує, Об-межує. У цьому сенсі всі великі досягнення є акультурними, тобто не безкультурні, а, навпаки, дають зразки майбутньої культури. Акультурність і безкультурність у кожний даний момент не можна розрізнити. Відбір здійснить час. Але хто не ризикує, той не викличе до себе інтересу. Культурними новаціями ніколи не захоплювалися суціль й одразу. Конферансьє ризикує здатися надто розкутим, а, не ризикуючи, виявиться нудним. Що краще?
До цієї теми напрошується ідея ШЛЯХУ — головна метафора життя. Я зобов’язаний пройти свій шлях прямо, не збитися, не відхилитися. Ті, хто відхиляються, — девіанти. Проти них — санкції: засудження, покарання, виховання. Усе за чіткими правилами, весь простір життя розлініяно. Але є тенденція — соціологи критикують класичну кримінологію за формальний, абстрактний підхід. Вони закликають врахувати складний характер сучасного суспільства. Визнати, що межа між нормою і відхиленням невизначена, умовна, мінлива. У самому суспільстві групи, ще не так давно атестовані в морально негативних оцінках, починають визнаватися як меншини з іншим баченням світу, з іншим розумінням людських стосунків. Їх можна намагатися виховувати, ненав’язливо, звичайно ж, але при цьому слід бути готовим до того, що вони заявлять про своє право виховувати вас. Демократія — це, звісно, влада більшості. Але стає вже загальноприйнятою думка, що демократія — це толерантне ставлення більшості до меншості.
Люди через інерцію часом вважають, що межа між банальністю й оригінальністю, радикалізмом і хуліганством, приватним і публічним задана ззовні, а якщо й пролягає всередині, то всередині єдиного, однорідного суб’єкта. Сьогодні зовнішні інстанції підозрілі й втрачають довіру, а суб’єкт не єдиний і не однорідний. Що для одного оригінально, для другого нудно. Й не треба їм переконувати один одного, треба просто розійтися. У цьому випадку — на інформаційному полі. Тому у відкритому суспільстві й існує безліч телеканалів, газет, стилів життя, врешті. Що читають на Волл-стріт, того не читають у Гарлемі, й навпаки. Відкрите суспільство структурує, точніше, кластує свій інформаційний простір. Хтось сказав: демократія — це коли кожен цікавий. І слід додати, що цей кожен, не заважаючи іншим, має право шукати свій інтерес там, де вважає за потрібне. Він сам встановлює собі межі.
Про те, наскільки все це не просто й наскільки публічна розмова про це актуальна, свідчать хоча б два свіжі факти. Нещодавно Верховна Рада 339 голосами ухвалила закон, який забороняє переривати фільми, що демонструються на телебаченні вдень, анонсами, тобто фрагментами фільмів, запланованих до демонстрації вночі. Я знаю з чуток, чим нічні фільми відрізняються від денних, і мене неприємно здивував наш Президент, який наклав на цей закон вето. А от у Львові влада схвалила рішення якоїсь повноважної комісії не надавати сцени театру для прем’єрного показу п’єси Романа Віктюка «Займімося сексом!». Ну, як на мене, то назва п’єси дурна. І я, скоріше за все, на неї не пішов би. А от заборону вважаю справою ще більш дурною. І навіщо владі лізти в цю справу? І чого варта оцінка п’єси одним можновладцем: «Там немає ніякого мистецтва»? Просто дивуєшся — і це сьогодні! А ми думали, що пішли в небуття часи, коли влада вважала себе вищою естетичною інстанцією й вирішувала, що народу можна дивитися, а що не можна.
Знаю, що хтось дорікне мені за культурний релятивізм і небезпечну недооцінку інтегруючого начала. На перший докір відповім прикладом. Нещодавно з подивом виявив, що багато американських філософів, для яких свобода — безумовна цінність, не люблять культурного релятивізму, тобто теорії, згідно з якою ніяка культура не може оголошувати свої цінності загальнолюдськими. І чого б це? Чи не того, що релятивізм виключає можливість диктувати свою волю іншим? Бо релятивізм пов’язаний з рівноцінністю. Там же, де є можливість нав’язувати своє, там зручно використати слово «істина». Щоб своє оголошувати істиною, а чуже — помилкою. А інтегруюче начало, звичайно, необхідне. Єдність у головному — це єдність свідомості. Коли кожен мислить приблизно так: хоч би що я любив, мені слід пам’ятати, що це МОЯ любов, а в ІНШОГО може бути любов інша. Ми єдині в тому, що в кожного з нас є любов.
P.S. 2 лютого виповнюється два роки рубриці «Лавка філософа». Досі для мене залишається загадкою, як пішла на це Лариса Івшина — ставити серед новин і поточної аналітики явно не газетні статті, принаймні, незвичайні навіть для серйозних українських газет. Їй, однак, було видніше, бо, судячи з листів і усних відгуків, читачі таких статей знайшлися, і їх немало. Я дякую головному редактору, і вдячний усім, хто відгукнувся на мої публікації. Запрошую бажаючих поспілкуватися приватно, писати мені за адресою shkoda@kharkov. ukrtel.net.
ВІД РЕДАКЦІЇ.
Дворічний «малюк» Володимира Шкоди розвинувся не по роках: мудро мислить, впевнено ходить, має чітку артикуляцію. «День» бажає йому творчого довголіття!
