Інколи не варто нічого вигадувати, щоб написати комедію. Для цього потрібно лише роздивитися навкруги. У цьому плані приклад святкування Дня російської мови на Донеччині є показовим. Традиційно святкування відбувається біля пам’ятника Олександру Пушкіну, де збираються студенти з прапорами однієї з політичних партій. Зазвичай молоді люди в цей день читають тут вірші, проте цього разу відбувся ще й концерт зі східними танцями. У біографії Пушкіна можна знайти зв’язок з давньою африканською культурою, проте який стосунок до російського поета має танець живота?..
Абсурдність підсилюється ще й реакцією влади. Одне з місцевих видань пише, що звернулося за коментарями до начальника Управління освіти та науки Донецької обласної державної адміністрації Юрія Соловйова. Як пише видання, «той спробував втекти від журналіста, мотивуючи це тим, що такі питання заважають йому святкувати».
Пам’ятник депутату Російської Федерації за його життя (Йосипу Кобзону), Сталін як почесний депутат у Донецькій міській раді — всі ці речі вже перестають дивувати... Міста, місця, держави, люди не змінюються на краще — змінюється тільки колір прапору на задньому тлі. Східні танці та російська мова — це зовсім не мультикультурність, про яку люблять стверджувати в деяких регіонах країни, — не слід змішувати борщ із салатом олів’є.
У бюджеті Донецької області на поточний рік навпроти графи «Культура і мистецтво» стоїть цифра 241 529,9 тис. грн. (Усього лише 2,2% від загальних бюджетних коштів.) У цю суму входить і фінансування театрів, консерваторії й навіть кінематографія! Як ці гроші зможуть «нагодувати» понад 130 культур, які є на території області, якими так вдало вміють жонглювати політики?
До речі, щодо російської культури. Уже не перший рік донецькі письменники здобувають «Російську премію» — визнаються кращими в СНД. Та чи є в донецьких книгарнях їхні книжки? Немає. Як немає і книжок сучасних визнаних філософів, культурологів, літераторів. Це стосується не тільки російськомовної літератури, а й будь-якої іншої.
Депутати, чиновники, співробітники прокуратури витрачають шалені гроші на «фальшиву» одномоментну культуру, створюючи свої власні колекції. Наприклад — купуючи картини «модного» Нікаса Сафронова та створюючи ажіотаж і помпезність його виставкам. У той час як виставки Шишкіна, які відбуваються в обласному музеї, не мають в інформаційному та соціальному просторі навіть найменшого резонансу. А це, до речі, й є та сама російська культура.
Сучасні молоді люди, які піддаються впливам ззовні, «добровільно-примусово» відвідують мітинги, вступають у партії — без ідеологічних переконань. Це — свідчення того, що в суспільстві існує порожнеча, яку хто як може, так і заповнює: хтось — під впливами партій, хтось — під впливами Церкви, хтось — Інтернету... Зрештою, відсутність ідеології — так само ідеологія, тому абсурд може цілком стати нормою життя. Зрештою, він уже нею став.
