Назва «Європа» походить від імені доньки фінікійського царя Агенора, яку, перетворившись на білого бика, викрав Зевс.
У героїчній грецькій міфології вона виступає матір’ю славнозвісних царів і суддів, дружиною Зевса. Європа належала до хтонічних богинь, тобто богинь, пов’язаних із землею, родючістю і землеробством і ототожнювалася з Місяцем. Її образ у грецькому розумінні об’єднував увесь космос. Якщо виходити зі спадкоємності, то Україна успадковує грецьку цивілізацію через Київську Русь, що прийняла християнство, і Візантію, а західноєвропейські країни успадковують грецьку цивілізацію через римську. У географічному значенні Європа — це частина Євразійського материка від Атлантичного океану до Уральських гір. З цього погляду ми перебуваємо в центрі Європи, а західноєвропейські країни — на її околиці.
ГЕОГРАФІЯ І МЕНТАЛЬНІСТЬ
Чому ж із вуст вищих керівників країни ми постiйно чуємо, що нам треба йти в Європу, інтегруватися до Європи і т.ін.? У чому ж полягає парадокс? Мабуть, у нашому ментальному сприйнятті, оскільки в цьому випадку ми спостерігаємо розходження між фізичним положенням і ментальним образом. Інакше кажучи, Європа — це ментальний образ, своєрідний новостворений міф ХХ сторіччя, причому цей образ «Єдиної Європи» перебуває в постійному розвитку і його формування ще не закінчено. Щоб прояснити це положення, хочу звернути увагу читачів на те, що наразі в Західній Європі існує чотири соціально-економічні моделі.
1. Скандинавська. Характерна для північних країн. Вирізняється консенсусом між капіталом, профспілками і державою. Держава проводить ефективну політику зайнятості, особливу увагу приділяє технічним і технологічним змінам, раціоналізації суспільного життя і модернізації економіки.
2. Англосаксонська ліберальна модель. До неї належать більш ліберальні США і менш ліберальна Велика Британія. Вирізняється низьким рівномірним рівнем соціального страхування нарівні з розвинутою системою приватної благодійності. Держава виступає в ролі «останнього притулку» для громадян, що не зуміли вписатися в ліберальну економіку. Для цієї моделі характерний високий показник у нерівності прибутків найбільш високооплачуваних і найбільш низькооплачуваних верств населення.
3. Корпоративна модель Бісмарка. Найбільш яскравий представник — Німеччина. В її економіці особливу роль відіграють банки, що перебувають під контролем держави. Заснована на ринку праці, узгодженому між зайнятим населенням і профспілками, що страхують безробіття, хвороби, старість. Ці страхові відносини не поширюються на прошарок населення, не охоплений ринком праці і який залежить лише від приватної благодійності. Високе безробіття означає, що багато людей випадає з пов’язаної з постійною роботою схеми винагород.
4. Південноєвропейська модель. Соціальне забезпечення здійснюється громадськими інститутами: церквою, сім’єю, приватною благодійністю за слабкої участі держави у фінансуванні пенсій та соціальної допомоги. Модель вирізняється високим рівнем безробіття, корупції та фіскальною слабкістю.
Можна навести ще одну модель, яка формально не має відношення до Європи, але в нашому менталітеті пов’язана з Європою — модель Канади, щось середнє між ліберальною моделлю США та соціальною моделлю скандинавських країн.
Також очевидно, що в межах кожної моделі існує безліч нюансів .
БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ — ЦЕ НЕ ПО-ЄВРОПЕЙСЬКИ
З вищесказаного випливає, що Європа багатолика й багатогранна. Тому, коли автор чує і читає, що наш курс — у Європу, мимоволі виникає запитання, а чи не є це черговою Fata morgana?
Чи уявляють наші лідери, що таке Європа і чим саме Україні треба поступитися, що активно впроваджувати, а що зберегти з нашої спадщини під час інтеграції до Європи. Чи здатні ми запропонувати свою модель, зберігаючи при цьому свої цінності? Адже ми по-справжньому зацікавимо Європу лише тоді, коли не тільки тотально, сліпо й бездумно все запозичуватимемо, але й зможемо запропонувати щось корисне і розумне. І тут ми неминуче повертаємося на початок статті — що являє собою наша держава: територію, що загубилася в центрі Європи, яка хоче до когось приєднатися або кудись влитися, чи країну з тисячолітньою культурою і складною долею?
Схвальне прагнення інтегрувати до Європи за формою виконання більш нагадує черговий слов’янський міф. Спочатку князь Володимир заганяв слов’ян у християнство, яке так і не було екзистенціально пережите населенням, перетворившись лише на лаковану плівку, під якою переховується язичницька суть. Потім нас заганяли в комунізм, навіть не з’ясувавши, що це таке, але одночасно викорiнюючи християнство, яке щойно почало вкорінюватися. Зараз ми є свідками чергового міфу — «Вперед у Європу!» Міфу красивого, але приреченого на фіаско без ментального засвоєння і розуміння, що таке Європа і в чому полягають європейські цінності. Для реальної інтеграції до Європи ми повинні передусім усвідомити її досягнення, і не формальним копіюванням її законів, не емоційно, як дитина сприймає нову іграшку, а шляхом зміни своїх ментальних настанов. А для цього потрібна серйозна наукова і практична робота. Без розширення своїх ментальних поглядів, без творчого аналізу хорошого й поганого, що є в Європі, ми знову вступимо в ту ж калюжу, в яку багато разів вступали в своїй історії, і знову залишимося біля розбитого корита.
В Україні немає і не було наукових інститутів та наукових шкіл, які б критично досліджували історію й традиції Західної Європи, причини й умови, чому вона стала такою, а не іншою, немає й інститутів, які розробляли б моделі і давали рекомендації для оптимального входження країни в лоно західноєвропейської культури за умови збереження своїх базових цінностей. А є лише лічені фахівці, більше зайняті популяризацією сучасної західноєвропейської філософії, культури та юридичної теорії.
Наше прагнення до Європи схвальне, проте більш нагадує абстрактне бажання сироти потрапити в панські покої, знайти сім’ю й притулок.
Ми, як і раніше, ділимо світ на чорний і білий. Варто написати, що в Росії те і те робиться добре, і що його треба брати на озброєння, а у відповідь — вона погана, вона жахлива. Вона нас все життя «пригноблювала» і все життя нам поламала. Пишеш про те, що в США хорошого, що треба брати за зразок — а у відповідь — це безжалісна країна, імперіалісти, і таке інше в тому ж дусі. І чомусь мало хто замислюється, що критикувати, звинувачувати і відкидати когось набагато простіше. Для цього навіть не треба мати класичної освіти, хіба що досвід комсомольсько-партійної роботи. Чомусь у нас демократія пов’язується лише з обвинуваченнями. Хоч суть демократії полягає якраз у тому, що, по-перше, необхідно стимулювати розвиток безлічі думок, по- друге, толерантно до них ставитися й намагатися зрозуміти опонентів, і по-третє, творчо узагальнювати кращі ідеї для знаходження оптимального саме для нашої країни шляху розвитку.
А що ж ми спостерігаємо насправді? Комуністи пропонують один єдино правильний безальтернативний шлях розвитку. Президент — другий єдино правильний. А нещодавно з’явився третій безальтернативний шлях розвитку, запропонований екс-прем’єр-міністром В. Ющенком: «Зараз мені абсолютно зрозуміло: той шлях, яким ми йшли, безальтернативний» («ЗН» № 17, 2001). І всюди «безальтернативність» супроводжує ще одне ключове слово — реформа: приватизаційна реформа, соціальна, земельна.
Але в чому їх суть — невідомо. У чому критерій приватизаційної реформи — віддати державну власність у приватні руки? У декілька обраних рук, чи розмазати серед усіх? Ми спробували і перший шлях, і другий. А може, треба було виходити з критерію оптимізації керування власністю? Адже річ не в тім, хто власник, а як нею керують. Те ж стосується й земельної реформи. Чи треба нам розпорошувати серед населення земельні наділи чи критерієм реформи має слугувати врожайність? Адже вартість землі визначається не так її площею і якістю, як врожайністю, що забезпечується відповідною фондоозброєністю. Соціальна реформа — це коли в нас у середньому буде незначне зростання прибутків, але в 5% населення буде зосереджено 90%, а у 80% населення — 5% прибутків?
Будь-які зміни називаються реформами і на цьому грають певні сили, що називають себе демократичними, але вони надзвичайно далекі від демократії.
І в технології виконання своїх «реформ» ми все більше віддаляємося від Європи, оскільки Європа — це передусім реформи, що підвищують ефективність держави. Для цього розробляються альтернативні шляхи розвитку, які конкурують, взаємозбагачуються і взаєморозвиваються. Держава — це живе тіло, живий організм. Вона мусить мати в запасі безліч шляхів розвитку, щоб у різних ситуаціях, зовнішніх і внутрішніх, у неї була можливість вибирати з безлічі стратегій найбільш оптимальну на цю мить, але таку, що водночас враховує й перспективи розвитку. Адже не завжди оптимальний шлях сьогодні може привести в світле завтра.
Проте історія нас мало чому вчить, і епоха побудови комунізму нас так і не навчила простої істини, що безальтернативний шлях розвитку завжди веде в глухий кут.
РОДОВІ ОЗНАКИ
Шлях до Європи — це не сліпе копіювання всіх без розбору західних законів, соціальних та економічних. Адже закон — це верхівка айсберга. А основа міститься в нюансах, в мотиваціях людей, в їхнiх взаємовідносинах. Ці загальні для європейських країн нюанси і відображені в західному менталітеті.
1. Прозорість приватного життя громадського діяча будь-якого рангу. Чи готові наші громадські лідери з цієї позиції інтегрувати до Європи?
2. Непорушність приватної власності. Західний громадянин вижене геть будь-яких перевіряльників з території своєї приватної власності, будь то офіс чи житло. І ще подасть позов на державу за візити її представників без попередження, адвокатів або постанови суду.
3. Ідеологія західних законів спрямована на захист громадянина від держави, а не держави від громадянина. Тому ми спостерігаємо такі неймовірні для нас речі, як містер Х судиться проти США або компенсація державою збитків громадян від, наприклад, пограбування, оскільки саме вона повинна їх охороняти.
4. Відсутність прописки — інституту, що нагадує кріпацтво. У нас же без прописки людина неповноцінна.
5. Соціальне забезпечення пенсіонерів виконується на рівні не нижче прожиткового мінімуму. А у нас навіть середня зарплата нижче прожиткового мінімуму.
У більшості західноєвропейських країн держава свято забезпечує індексацію пенсій та іншої допомоги. Слово «індексація» має західне походження і важко засвоюється нашим менталітетом.
Наша країна зробить істотний крок до Європи, коли почне індексувати пенсії та допомоги de facto. І привчить пенсіонерів сприймати це як належне, а не як подарунок долі в особі Віктора Андрійовича, який підвищенням пенсій лише частково здійснив індексацію. Хоча — парадокс нашого азіатського менталітету — він тільки частково виконав те, що йому належало зробити за посадою, проте став Спасителем нації. А для того, щоб трохи змінити менталітет у бік європейських цінностей, депутатам необхідно наполягти на виконанні закону про індексацію пенсій у 2000 р. і заднім числом перерахувати пенсії, пояснивши людям, що Віктор Андрійович був не щирий, що в 2001 році відбулося не підвищення пенсій, а індексація, і їм повертають те, що не доплатили в 2000 р. А підвищення пенсій — це те, що перевищує індексацію.
6. Європа — це чітке відчуття чинника часу. Якщо намічена нарада тривалістю в одну годину, то в Європі вона триватиме рівно одну годину, і лише за непередбачуваних обставин продовжуватиметься 1 годину і 5 хвилин. Багатогодинні наради — це відсутність почуття часу, ознака фемінинності і недиференційності свідомості, часто-густо вони мало пов’язані з суттю питання.
7. Це активна життєва позиція, уміння обстоювати свої права. У нас же глибоко вкорінилася думка, що її чудово зауважив В.В. Розанов: «Уся наша філософія — це філософія людини, яку відшмагали».
Ці пункти можна продовжувати й продовжувати, але слід підкреслити, що Європа — це передусім середовище проживання. Щоб відчути його, треба зануритися в це середовище, поспостерігати за людьми в англійському пабі, німецькому пивному ресторанчику або італійській піцерії. І ви побачите, що це середовище різноманітне.
Можливо, під час занурення в європейське середовище, не все нам буде до душі? Можливо, нам не сподобається прагнення німців тут же донести на сусіда, якщо він не там поставив машину або проїхав не в тому місці. Ви не встигли приїхати додому, а на вас чекає поліція. І купа свідків вашого порушення. Назвемо ми це стукацтвом чи ні, від цього суть не змінюється, але саме так в США знаходять агентів іноземних розвідок.
Чи потрібні нам судові розгляди з будь-якого приводу, коли величезний штат юристів і адвокатів витрачатиме енергію нації на нескінченні судові тяжби, що стає проблемою для США. Існує ціла категорія людей, які націлені на вишукування найменших каверз, щоб за допомогою юристів судитися, судитися і судитися і стати мільйонером. Особливо це стосується медичної практики в США, що викликає у відповідь заходи з боку лікарів — вам робитимуть за ваш кошт нескінченну кількість аналізів і збиратимуть консиліуми, щоб врятувати вас від маленького прищика або легкої застуди. Таким чином нація може позбутися головного — довіри всередині себе.
А як ми поставимося до того, що на вечірці в теплій дружній атмосфері щойно пролунає десять ударів годинника, господарі раптом з холодком у голосі пропонують розійтися. Все — ваш час вичерпався.
А можливо, вам буде приємно за невдалий комплімент або неправильно сприйнятий погляд потрапити під судовий розгляд, як за домагання.
Чи знають наші хвалені демократи різноманітних відтінків, яка Європа нам потрібна? Може, така «Європа», як та, що ми спостерігали з боку правих сил в парламенті під час розгляду питання про відставку уряду?
Їхнi представники здійняли галас, який зчиняють сварливі жінки на базарі, були ледве не сльози і вигуки про порятунок, але не було чоловічої позиції — гідно програти.
РЕАЛЬНІСТЬ МІФУ
Але Європа будує багатобарвний світ, а наші праві демократи, як і комуністи, нав’язують нам двобарвний — свій/чужий. І дуже дивно, що Європа їх підтримує. Вона напевно забула, що може статися за об’єднання націоналістів iз соціалістами. В останніх подіях під личиною «панукраїнізму» певні сили швидше вуалюють народження особливого провінційного космополітизму.
Тільки займаючи активну позицію одну і тільки через ментальне самопізнання і зміну себе ми можемо опинитися в Європі. Нам нікуди не треба йти, треба змінити свою свідомість і свій світогляд і тоді Європа сама прийде до нас. Адже та Європа, куди ми прагнемо потрапити, — це не географічне поняття, а міф, який ми можемо і повинні втілити в реальність.
