У трьох попередніх листах киянина Юрія Стадніченка з мовного питання («День» від 8.12.2000, 2.03.2001 та 11.05.2001) йшлося про наслідки, які має український народ у результаті денаціоналізації й русифікації. У заключному листі з цього питання йдеться про термінові дії, необхідні за нинішніх умов.
Від пробудження національної гідності до справжнього патріотизму — лише один крок. Але без справжнього патріотизму побудувати квітучу державу, де громадяни були б нагодовані, вдягнені, взуті, захищені, — неможливо. Для цього треба розробити і затвердити на законодавчому рівні «Програму національного відродження України». В одному листі, зрозуміло, немає можливості викласти моє бачення цієї програми у повному обсязі, тому зупинюсь лише на кількох ключових положеннях, які, на мій погляд, обов’язково повинні в ній бути.
Ще 1861 року в другій книжці «Основи» батько нашого видатного поета Максима Рильського — Тадей Рильський писав про нагальну потребу творення національно свідомої інтелігенції у колоніально поневоленій Україні. З того часу минуло майже півтора століття, ми живемо в уже незалежній державі. Та чи маємо оту інтелігенцію, про котру мріяв учений, якого переважна більшість українських діячів вважала неперевершеним знавцем народного життя?
Давайте правдиво, об’єктивно, без прикрас намалюємо портрет типового представника тієї верстви нашого суспільства, яка мала б бути українською національною інтелігенцією. Він ніколи не зізнається у тому, що не читав «Архипелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина або «Чевенгур» А. Платонова, хоча насправді, можливо, тих книг й у вічі не бачив. Проте без будь-якого зніяковіння перепитує, хто такі Пантелеймон та Микола Куліші, Улас Самчук, Іван Багряний, Василь Барка, Ліна Костенко, Євген Пашковський, Юрій Андрухович та інші українські літератори. Ні сном ні духом не відає, що існують такі журнали, як «Сучасність», «Дзвін», «Березіль», «Вітчизна», «Всесвіт». Шукати українську книжку в його особистій бібліотеці — все одно що голку в скирті сіна. Явищ української культури в його колі ніколи не обговорюють, «потому что подобное просто не принято». Його не переконує абсолютно нічого: ні те, що Павлові Тичині двічі пропонували увійти до числа номінантів на здобуття Нобелівської премії, але він відмовлявся під тиском Системи; ні те, що за свою поетичну творчість Ліна Костенко у 1995 році отримала в Італії премію ім. Франческо Петрарки; ні те, що твори Євгена Пашковського спочатку почали друкувати англійською у Британії, а твори Валерія Шевчука перекладені більш ніж двадцятьма мовами народів світу; ні те, що чимало романів Павла Загребельного у російському перекладі друкуються в Москві.
Ці «патріоти» та «інтелектуали» поділяються на дві категорії — «сумирних» і «войовничих». Перші взагалі не вважають за потрібне для себе вступати у будь-які дискусії з національного питання. Інші ж волають, що «мова — это варварская смесь русского и польского языков», що «на мове в городах Украины никто и никогда не говорил». І це — інтелігенція?
Ні, справжня інтелігенція — то берегиня нації, її духу, генератор ідей національного розвитку. Бачачи рівень русифікації нашого суспільства, справжня інтелігенція вже давно била б на сполох в усі дзвони, вимагала б від усіх гілок влади вжиття найрішучіших змін, розробила б чітку, науково обґрунтовану програму національного відродження.
У нас є певна кількість українських інтелігентів, але української національної інтелігенції як верстви населення ми НЕ МАЄМО. Якщо її не виплекаємо — усе неминуче скінчиться тим, про що вже йшлося вище.
Як же виплекати національну інтелігенцію? Перш за все, слід рішуче гуманітаризувати (або, якщо хочете, культуризувати) нашу освіту. Випускник нашого будь- якого навчального закладу має ВІЛЬНО володіти українською мовою, досить ґрунтовно бути обізнаним з історією України та культурою її народу. Хай знання студента вузу з граматики української мови залишаються на рівні добротного засвоєння шкільного курсу, натомість набагато більше, ніж у школі, має бути приділено уваги оволодінню лексикою, засобами стилістики тощо. Курс української мови у вузі має бути побудований таким чином, щоб студент відчув чарівність, багатство, красу нашої мови, викликав потребу вживати її, читати нею, переконався, що наша мова нічим не гірша за інші, у тому числі — й за російську. Набагато більше вимог, ніж у школі, має бути до рівня викладання у вузі й знань студентів з історії України та української культури.
Проте викладанню зазначених вище трьох курсів має передувати вивчення ще одного — «Мова і нація». У цьому курсі на науковому рівні із залученням праць учених світу й буде дана вичерпна відповідь на запитання: чому нам конче потрібно запровадити українську мову в усі сфери життя?
А що робити з тими, хто вже має диплом про вищу освіту і працює у різних галузях? Відповідь проста: посадити за парти. Як колись саджали усіх нас слухати політінформації партійних агітаторів.
Працівників із вищою освітою слід зобов’язати вживати на роботі виключно державну мову. Проти порушників мовного режиму необхідно застосовувати суворі адміністративні та економічні санкції. Заговорять державною мовою працівники з вищою освітою — поступово перейдуть на спілкування нею й усі інші.
Я не романтичний юнак і цілком усвідомлюю, що далеко не кожна людина, яка у вузі чи поза його межами пройшла навчання, про яке щойно йшлося, автоматично стає українським інтелігентом. Проте незаперечним є й наступне: подібне навчання матиме вельми й вельми суттєвий вплив на свідомість тих, хто навчався. Тим самим, після кожного випуску ми отримуватимемо певний відсоток тих, кого вже без будь-якого напинання зможемо називати українськими інтелігентами, тобто людьми, у яких є внутрішня потреба (визначальна риса інтелігента) у рідному українському слові, рідній культурі, яким, нарешті, болітиме за долю свого народу, своєї держави. Збільшення кількості таких людей, зростання їх маси до критичної й приведе врешті-решт до позитивних зрушень.
По-третє, нам необхідно повести рішучий український інформаційний наступ, у першу чергу — на телебаченні. Серед інших програм на ньому обов’язково повинні виходити в ефір і такі:
— інтелектуальний клуб «Українська думка» (або просто «Думка»), до якого запрошувати наших інтелектуалів. Люди побачать, що у нас таки існує українська філософська, історична, політологічна, економічна й інша думка, та ще й неабияка;
— «Літературна вітальня» доведе, що наші прозаїки, поети, літературознавці — дуже талановиті люди, що нам є що читати й чим пишатися;
— музична програма на кшталт тієї, що ще за радянських часів вів на тодішньому всесоюзному телебаченні Ігор Белза;
— «Екран» — програму, подібну до «Кінопанорами», яку також ще за радянських часів вів Ельдар Рязанов;
— ігрову програму, яка б од відомих російських «Брейн-ринга» та «Клуба знатоков» різнилася, головним чином, тим, що половина запитань була б присвячена україністиці.
Можливі й інші програми, завдяки яким українські інтелігенти мали б можливість постійно контактувати з усіма бажаючими.
По-четверте, українська друкована продукція, концерти українських митців, спектаклі українських театрів на державних каналах треба рекламувати за рахунок бюджетних коштів.
По-п’яте, неприпустимо, щоб зняття податкового зашморгу з друкованої продукції, яке планується здійснити найближчим часом, стосувалось і тієї продукції, яка видається в Україні російською мовою.
Я зовсім не маю бажання розбиратися у тому, чи будуть нас за запровадження пропонованого мною звинувачувати у порушенні прав людини. Натомість пропоную здійснити крок, у результаті якого будь-які подібні звинувачення виглядали б просто безглуздими: система освіти в Україні має бути вибудувана таким чином, аби кожна дівчина й кожен юнак будь-якої національності, поряд зі знанням української мови, історії й культури, вільно володіли б мовою свого народу, досить ґрунтовно були б обізнані з його історією й культурою.
Те, що пропонується, не має аналогів у світі. Здійснення цього кроку мало б найширший розголос, викликало б до нас повагу й беззаперечно довело: ми поважаємо людей усіх національностей і не на словах, а на ділі створюємо всі умови для задоволення їхніх національно-культурних потреб.
Насамкінець хочу нагадати тим, хто вже зневірився у здійсненні національного відродження: свого часу була суцільно отуречена Болгарія, онімечені Чехія, Латвія, Естонія, зрусифікована Польща (пам’ятаєте герценівське: «Бедная, бедная Варшава — ни одной польской школы»?). Чи часто зараз почуєте ви у тих країнах відповідно турецьку, німецьку та російську мови? Чи багато там видається цими мовами літератури та часописів, ставиться спектаклів, знімається фільмів, працює навчальних закладів? І міжнародні організації до тих країн не мають жодних претензій.
Аби з нами відбулося те саме, потрібно рішуче відстоювати свої права, вживати українську мову скрізь. Бракує духу — починайте робити це у тих місцях, де вас ніхто не знає — у магазині, на пошті, у транспорті, на вулиці тощо, а вже потім — на роботі, з родичами, друзями, знайомими. Заговорите рідною мовою — поступово заговорять нею й ті, хто з вами спілкується, згодом й інші. Ми не бажаємо нічого надприродного й незаконного, ми лише бажаємо чути рідне слово так само часто, як чують його у своїх країнах кожний італієць, француз, німець, японець та інші. Бо ми не гірші за них. Ми просто хочемо постати перед світом самими собою. Це — наше право. І будь-що ми його реалізуємо!
ВІД РЕДАКЦІЇ: Далеко не в усьому погоджуючись з автором листа, ми пропонуємо читачам викласти власний погляд на сучасну українську інтелігенцію, її роль у відродженні української культури.
