Я мав 7 років, коли почалася війна, і 11 — коли закінчилася. Щось пам’ятаю, про щось забув. Дитячий погляд завжди короткозорий, очі бачать те, що близько. Війна — це невпинна зміна людей у вузенькому полі зору. Більшість людей — ніякі, вони забуваються, як дощ чи вітер. У пам’яті лишаються коміки, трагіки чи герої. Одним із таких для мене став Іван Казимирович Домбрик-Домбровський. Мав 55—60 років, сиву борідку, хворів на сухоти, кашляв, плював у пляшечку, курив махорку, читав Біблію, не помічав людей, але мене начебто помітив. Що, зрештою, було не важко, бо взимку ми удвох ходили грітися у кочегарку, яка обігрівала двоповерховий будинок. До війни його займала адміністрація і науковці Української науково- дослідної станції хмелярства (УНДСХ), а у 41—43 роках — німецькі начальники над українським хмелем. Щоосені величезні, як дирижаблі, лантухи хмелю вивозили до рейху, щоб нордійцям не забракло доброго старого пива. Моя бабуся з ранньої весни до пізньої осені працювала на плантаціях. Того року, коли розпочалася війна, одержала почесну грамоту ВДНГ і мала їхати до Москви, але — не судилося. Іван Казимирович жив із старенькою мамою і, як раніше, працював бухгалтером. У кочегарці здебільшого сидів мовчки. А якось напровесні, коли падав і танув сніг, встав із табуретки, єдиного умеблювання кочегарки (я сидів на купі книг, які німці викинули сюди із бібліотеки, а кочегар лежав на заяложеному матраці під стіною), — Іван Казимирович устав і стояв, наче до чогось дослухаючись, а тоді заспівав:
Ах, васильки, васильки,
Много мелькало их в поле.
Помнишь до самой реки
Мы их сбирали для Оли.
Олечка бросит цветок
В реку. Головку наклонит,
«Папа, — кричит, — василек
Мой поплывет, не утонет».
Я ее на руки брал,
В глазки смотрел голубые.
Ножки ее целовал,
Бледные ножки, худые.
Співав і плакав, а тоді пішов, не витерши сліз і не попрощавшись. Вочевидь, було у цій пісні, у цих словах, щось дуже особисте, але тоді я не здогадався розпитати про життя Івана Казимировича, а сьогодні питати нема кого. Весною він почав кашляти кров’ю, лежав у ліжку. Головний німецький начальник (мав прізвище Шваб і ходив у мундирі кольору дитячого лайна) дозволив носити папери хворому додому. Мені хотілося до Івана Казимировича у гості, але мама заборонила, щоб я не заразився туберкульозом. Сама вона відвідувала його частенько і носила якесь їживо, бо мама старого бухгалтера була такого шляхетного походження, що не вміла доладу зварити юшки. Влітку Іван Казимирович став почуватися краще, ходив на роботу, а під вечір грівся на сонечку.
Одного разу запитав:
— Что ты сейчас читаешь?
— «Как закалялась сталь».
Книги я брав у кочегарці — М. Шолохов, М. Горький, Акакій Церетелі, М. Островський. Почувши про останнього, Іван Казимирович скривився:
— Напрасно, деточка, напрасно... Читай Альфонса Додэ, и все стихи, которые там есть. Подожди-ка...
Пішов у кімнату, повернувся з товстим зошитом, розкрив навмання і прочитав (точніше, продекламував):
Златых кудрей приятная
небрежность,
Небесных глаз
мечтательный привет,
Зов сладкий уст при слове
даже «нет»
Во мне родят любовь
и безнадежность.
На то ли мне послали боги
нежность
Чтоб изнемог я в раннем
цвете лет?
Почувши декламацію, у вікно визирнула його мати, на що Іван Казимирович відгукнувся так: «Кыш!»
Невдовзі він помер. Не знаю, куди поділася його мати. Зошит із віршами якимось побитом дістався моїй мамі. Власне, це був не зошит, а дореволюційна конторська книга, в якій Іван Казимирович записував вірші червоним атраментом і тим особливим (сказати б, барочним) почерком, який — разом із віршами — скасувала пролетарська революція. Вірші були «не такі»; це спонукало багато разів їх перечитувати. У пам’яті лишилися окремі строфи, рядки, а найголовніше — відчуття тієї аури, яку не можна було не відчути, гортаючи засіяні червоним маком сторінки.
Ця історія мала продовження. Ще в школі сонет «Златых кудрей приятная небрежность...» я знайшов у А.А.Дельвіга, а текст пісні, яку Іван Казимирович проплакав у кочегарці — в А.Н.Апухтіна. Вірш називається «Сумасшедший», і йдеться в ньому про людину, яка збожеволіла після смерті доньки. А навчаючись у медичному інституті, я несподівано почув, як пані доцент (привітна і життєрадісна жінка, геть позбавлена викладацької занудності), вийшовши з нами з прозекторської зали, продекламувала ще один вірш із зошита:
О, доктор, твой взгляд
беспокоен и дик,
Исполнен ты бешеной
страсти.
Ты острым ланцетом мне
в тело проник,
Мне тело терзаешь на
части.
С ланцетом проникни к
глубокой груди,
Разрежь все сердечные
ткани.
И в сердце больном поскорее
найди
Великую тайну страданий.
Вірш, загалом, не коректний: можна побачити патологоанатома, який проводить розтин із фаховою зацікавленістю, але «исполнен ты бешеной страсти» — дурниця. Проте саме такою тональністю — екстатичністю і несмаком — віяло від поетичного зошита.
А через багато років я тримав у руках книгу «Чтецъ — декламаторъ», яка 1906 року вийшла друком у Києві. Й в розділі «Declamatorium» знайшов вірші маловідомих чи зовсім невідомих поетів, які колись переписував житомирський юнак.
Я видел вас в блеске кипучего
света,
В наряде из газа, из блонд
и цветов.
Прекрасны и юны, как грезы
поета,
Вы шли, окруженная сонмом
рабов.
Давно расстались мы...
Гонимый злой судьбою,
Скитаюсь, жизнь свою губя.
Но сердце, некогда плененное тобою, Поныне бьется за тебя
Розы, раскошные белые розы
Смяты безжалостной грубой рукой.
На лепестках, окропленных росой,
Точно брильянты играя порой, Ярко блестят серебристые слезы.
Дай мне восторгов любви с их обманом,
Дай мне безумья желаний живых!
Дай мне погаснувших снов с их туманом, Дум животворных и грез золотых.
На небесах горят
паникадила,
А снизу тьма.
Ходила ты к нему, иль не
ходила,
Скажи сама! Но не дразни гиену подозренья, Мышей тоски! Не то — смотри, как леопарды мщенья Острят клыки!
Це була тогочасна поетична «попса». Несмак і вульгарність незнищенні.
Воссторженный угар
рассеется, как дым,
И страсть кипеть не будет
бурно.
Над пеплом юных грез,
холодным и седым,
Замкнется грудь моя, как
урна.
Коли Іван Казимирович помер, довго шукали два мідні п’ятаки, щоб покласти йому на очі...
На останній сторінці альбому був малюнок тушшю: садиба; на передньому плані — дерева, а в глибині двоповерховий будинок, біля нього молода жінка, дівчинка і модно підстрижений пудель.
