Цей знімок було зроблено в День святого Миколая. У дитячому будинку сімейного типу, який створила родина Федорових, зараз залишилося лише двоє вихованців. Вони із задоволенням забрали б до себе ще дітей, але державні дитбудинки з більш чи менш благополучними дітлахами розлучатися не хочуть. А ті, в кого серйозні порушення стану здоров’я, в родинних дитячих будинках перебувати не можуть. Тут немає лікаря, психолога, педагога
Одна моя знайома, жінка неймовірної комерційної удачливості, з усіх своїх численних бізнес- справ найбільш прибутковою вважає допомогу іноземцям в усиновленні українських дітей. Лави іноземців, які бажають взяти до своїх родин дітей, нехай навіть не цілком здорових, увесь час зростають. І цьому чудовим чином є конгруентною висока наповнюваність дитбудинків, інтернатів і притулків в Україні. Це той випадок, до якого цілком застосовним є штамп «сумна статистика». «Так, саме інтернати і дитбудинки — така особлива форма виховання, що не практикується в жодній цивілізованій країні, є однією з серйозних соціальних перешкод для вступу України до Євросоюзу, — говорить заступник начальника управління у справах сім’ї та молоді Луганської облдержадміністрації Тетяна Сидоренко. — В Європі та США діти, які з якоїсь причини залишилися без піклування дорослих, негайно передаються до прийомної родини або на усиновлення. Проблема лише в тому, що дітей не вистачає на всіх, хто бажає, і їх везуть із Азії та Африки, Латинської Америки та республік колишнього СРСР». Благо це чи біда для України — питання складне. З одного боку, звичайно, благо, оскільки дитина, яка не має практично ніякої перспективи отримання належного виховання й освіти в рідній країні, має доволі високі шанси на чужині позбутися своїх хвороб, педагогічної занедбаності і просто стати щасливою. З іншого — черги з громадян України, які бажають усиновити або взяти на виховання чужу дитину, щось не видно. А вже якщо й вирішить це зробити якесь подружжя, то малюка шукатимуть обов’язково здорового, з доброю спадковістю і переважно — новонародженого.
У Луганській області, населення якої перевищує 2,6 млн. людей, сьогодні є лише 3 прийомні родини і 2 дитячі будинки родинного типу. Тим часом, лише за офіційними даними, в області нараховується 6286 дітей, які залишилися без піклування дорослих. Близько третини з них — повні сироти, приречені все дитинство провести в державних виховних установах.
Прийомною родиною може стати подружжя, яке перебуває в зареєстрованому шлюбі, здорове, морально стійке, матеріально незалежне, яке має достатню, за санітарними нормами, житлоплощу. Проте на утримання прийомних дітей держава виділяє певні суми, орієнтуючись при їхньому призначенні на інтернатський рівень. Так, на харчування належиться близько 6—7 гривень на день на одну дитину, зовсім невеликі суми — на одяг, ліки, канцтовари. Окрім того, витрати на комунальні послуги відшкодовуються родині пропорційно числу прийомних дітей.
... У родині Шевченків є власна дитина — дівчинка підліткового віку. Опинившись якось у лікарні, вона познайомилася там з покинутим матір’ю зовсім маленьким хлопчиком, який лежав на так званому «соціальному ліжку». Чимось саме цей малюк, який вже відставав у своєму фізичному та психічному розвиткові від домашніх дітей, розчулив дівчинку, і вона впрохала батьків взяти його до родини. Відтоді минуло близько року, і хлопчик за цей час дуже змінився. Його відразу влаштували до центру ранньої реабілітації, а головне — з ним почали гратися й розмовляти.
Друга родина — Четіних — багатодітна. Своїх четверо, і ще трьох взяли на виховання. Фахівці районного відділу у справах сім’ї та молоді, які курирують родину, говорять, що все у Четіних нормально, діти доглянуті, і, хоч ніякого особливого достатку немає, живуть дружно і на долю не нарікають.
Такою ж недовгою буде й розповідь про два дитячі будинки родинного типу. Один із них, краснолуцький, відомий як дитбудинок Переяслових. На чолі — мама Зоя, жінка мужня й шанована своїми й прийомними дітьми. Зараз родина мешкає в просторому будинку з великою присадибною ділянкою, а довгий час вона тіснилася в зовсім маленькій хатинці. «Сказати, що там все зразково-показове, не можу. Та я й не повірила б сама в подібні звіти. Навіть у родині, де є 8 рідних дітей, мабуть, існують проблеми, а вже якщо стільки прийомних, та ще кожен — зі своєю важкою, якщо не сказати трагічною, долею... І все одно — такий дитячий будинок незмірно кращий, аніж найбільш зразковий державний інтернат», — упевнена Тетяна Сидоренко.
У другому дитячому будинку зараз лише троє вихованців, і, як не дивно, поповнити його наразі не вдається. З більш чи менш благополучними хлопцями та дівчатами інтернати та державні дитбудинки розлучатися не хочуть, а дітей із серйозними порушеннями здоров’я чи поведінки не можуть прийняти родинні дитячі будинки, адже в них немає лікаря, психолога, педагога... Є лише двоє дорослих, а то й одна мама, яка несе всю відповідальність за дітей і на яку обрушується вся критика «доброзичливців» і порадників.
За даними незалежних обстежень, лише 0,7% дітей в інтернатних установах можуть вважатися практично здоровими (за офіційними даними — 30%), 58% мають значні фізичні відхилення, а 7% — важкі природжені вади розвитку. Дефіцит зросту й маси спостерігають у 2/3 дітей. Відставання в нервово-психічному розвиткові констатують у 90% дітей. Причин цього декілька. По-перше, часто так звані «відмовники» з самого народження місяцями живуть у лікарнях, практично позбавлені спілкування з дорослими, але ж саме цей період є таким важливим для розвитку дитини. По-друге, потрапляючи у великі дитячі колективи, з їх ієрархією стосунків, що вже склалася, часто ворожим сприйманням новачків, малюки мимоволі змушені лише в иживати, боротися за своє існування. По-третє, дефіцит спілкування з дорослими призводить до затримки мовного розвитку, пам’яті, мислення. Діти розвиваються хаотично, засвоюючи лише гіпертрофовані навички виживання. Часто спостерігаються емоційні порушення — страхи, тривожність, схильність до втеч навіть із цілком формально благополучних установ. Не соціалізуючись як потрібно, ці діти, ставши дорослими, рідко благополучно пристосовуються до звичайних соціумів. Інтернати сьогодні не дають своїм вихованцям навіть найпростіших побутових і трудових навичок. Умови закритої виховної установи мимоволі провокують ранній статевий дебют, схильність до безладних статевих зносин, високу гінекологічну захворюваність. Безперечно, є щасливі винятки, є цілком благополучні долі, але вони, на жаль, не становлять більшості.
Тим часом, у матеріальному відношенні такі малоефективні установи, як державні інтернати й дитбудинки, вельми затратні. Величезний штат працівників, витрати на комунальні послуги й маса інших необхідних витрат потребують солідного бюджетного фінансування. Самотні мами іноді зітхають — мовляв, якби мені хоч частина з тих грошей перепадала, які держава виділяє на покинуту дитину, наскільки б полегшилося моє життя!
Подвійний стандарт, прийнятий у нашій країні ще з радянських часів, продовжує діяти й сьогодні. З цим щодня стикаються всі, хто за обов’язком служби займається цими проблемами. «Так, я вважаю, що розв’язання цих питань давно назріло. Все в нормативних актах, які регулюють сферу родинних стосунків і виховання дітей, суперечливе. Єдиних державних стандартів немає. Чому, наприклад, самотня родичка дітей, які залишилися без батьківської опіки, може стати їхнім опікуном, але не може бути їх прийомною матір’ю? Закон вимагає, щоб у цьому випадкові було неодмінно подружжя. У той же час очолювати родинний дитячий будинок цілком може самотня жінка і, теоретично, самотній чоловік. Зрозуміти цю логіку неможливо. І чому державі не шкода витрачати величезні суми на утримання виховних установ, які, за визначенням, при всіх добрих намірах, не можуть забезпечити дітям повноцінне виховання й розвиток, а віддати ці гроші людям, готовим прийняти знедолених діток до своєї родини, — шкода? Державна підтримка має бути однаковою для всіх дітей, як, скажімо, в Німеччині, де на кожну дитину держава надає родині — рідній чи прийомній — по 300 євро, незалежно від прибутків батьків. Гадаю, що ми маємо прагнути до того ж, якщо хочемо стати частиною цивілізованої Європи», — упевнена заступник начальника управління у справах сім’ї та молоді ОДА Тетяна Сидоренко.
