Минулого тижня морок видавничого світу розітнула блискавка: новий прем’єр-міністр хоче зустрітися з представниками книжкового бізнесу. Що б це означало?
Ясно, що пана Єханурова переймає не культурний бік справи: книжка як інструмент самоідентифікації та механізм інтелектуального відтворення нації. Не тому, що йому начхати на книжкову культуру, а через субординацію: право опікуватися культурою приватизував сам Президент України, про що неоднораз публічно заявляв. І дарма, що за його піклування російська книжка помітно зміцніла на наших теренах і вже інтер’єри Київського метрополітену немислимі без її величної реклами — може, Президент чекає на висновки Ради нацбезпеки про те, якою стане країна, коли українську книжку остаточно загонять в сувенірну резервацію?
Ініціатива зустрічі з прем’єром належить самим видавцям, котрі натякнули-заінтригували: книговидання приховує бізнесовий інтерес. Зреагував — і добре. Тепер треба пояснити прем’єрові, чому в усьому світі друкування книжок є бюджетоутворюючим процесом. Це — як доводити аксіому «2х2=4». У Сполучених Штатах річний валовий прибуток від торгівлі книжками коливається навколо цифри $30 млрд. Професійному економістові, яким, безперечно, є пан Єхануров, цього досить. Але там цей бізнес давно усталений. Питання, як перетворити на бізнес українську книжкову самодіяльність?
Як учать підручники з економіки, головним завданням держави на етапі становлення будь-якого бізнесу є забезпечення його інфраструктурою, на етапі розвитку головним стимулом стає держзамовлення. У розвинутих країнах книжковий бізнес виник іще в докапіталістичні часи, тому навести яскраві приклади державного творення інфраструктури з нуля — важко. А от з новітніми культурними індустріями — будь ласка. Ті ж американці, коли на початку минулого століття відчули, як в Европі виразно запахло грошима від нового виду мистецтва — кіна, зробили ставку на власне фільмовиробництво. Ні, вони не виділяли з бюджету кошти на підтримку «соціально значущих стрічок» і не фінансували національну спілку кінематографістів. Вони надали дешеві кредити — під державні ґарантії — на будівництво кінотеатрів.
Бізнес — це продажі. А інфраструктура — це те, що забезпечує ефективні продажі. В Україні функціонує трохи більше нiж 300 стаціонарних книгарень. У Польщі (38 млн. населення) — близько трьох тисяч, у Німеччині (82 млн. населення) — шiсть тисяч. Отже, завдання номер раз для українського уряду — привести у відповідність з демографією кількість книжкових прилавків. Подумати, як зацікавити бізнесменів відкривати на центральних вулицях міст не бутики з рестораціями, а книгарні. І як компенсувати місцевим владам різницю між орендною платнею, яку можна одержати від власника модної пивної, і тiєю, яку здатні платити заклади культури, до яких мусять прирівнюватися книгарні. Саме через цю причину на Хрещатику останнім часом зникли два книжкові магазини. Втілення у життя пункту сприяння постанню мережі роздрібної торгівлі книжками тягне за собою, хоч як прикро, небезпеку: окупацію нових книжкових місць російськими гуртовиками (як це видно на прикладі усіх нових книжкових супермаркетів). Тут би прем’єр-міністрові України по-хорошому озлитися: чому росіяни, як тільки наші товари починають ефективно конкурувати з їхніми на їхньому ж ринку, одразу вводять квоти на імпорт (на труби, карамель, на болти навіть), а ми, віддавши 90% свого ринку продажів російській книжці, — соромимося адекватної відповіді?!
Уявімо, що і цю перешкоду новим урядом подолано. Чи кинуться наші громадяни розкуповувати українські книжки? А ви, заходячи до універсаму, яку олію купуєте, який сік, молоко, горілку, пиво? Точно — максимально відрекламовану! Українська книжка на українському ринку — хоч як дико це звучить, — новий-невідомий товар, якому спершу треба посісти місце в головах потенційних споживачів. Отут — друге інфраструктурне зобов’язання держави з підтримки вітчизняного книгобізнесу: сприяти привабливому інформаційному супроводу продажів. Прирівняти рекламу книжки до соціальної реклами, забезпечити вихід регулярних книжкових програм на всеукраїнських телеканалах, а головне — підтримати спеціалізовану книжкову періодику, з епіцентру якої розходяться хвилі зацікавлення вітчизняною літературою. Коли ми вже взяли на взір книжкову систему США, то ось що з цього приводу каже найвідоміша американська перекладачка з російської Меріан Шварц: «В Америці для привернення уваги загальнонаціональної авдиторії до того чи того автора немає більш ефективного засобу, аніж рецензія… Рецензії — зважте, не реклама, — найдієвіший спосіб продажу книжок у Сполучених Штатах».
Друга форма підтримки бізнесу, як уже згадувалося, — держзамовлення. Чи можна назвати держзамовленням програму «Українська книжка» (колишні «соціально значущі видання»), якою оперує Держтелерадіо? Можна, якщо уявити, що нормальний уряд закуповує авто, літаки, танки не після їхніх ходових випробувань, а ще на стадії креслень. Саме так — під викладені на папері декларації про наміри — розподілено між вибраними видавцями 14 мільйонів гривень під майбутні «книжки», які, зазвичай, і не показують масовому потенційному покупцеві — йому такі «книжки» просто не потрібні.
У Міністерстві культури — своє держзамовлення, класичного зразка: готові книжки закуповують у видавців для бібліотек. Нормально, якщо такі видання відбирає незалежна від фінансового джерела експертна рада. Немає такої ради. Раніше її декоративні функції виконувала Парламентська бібліотека, підпорядкована тому ж Мінкульту. Тепер і цей мінімальний санітарний кордон усунуто — чиновники самі вирішують: цьому дам, цьому дам, а цьому не дам — він нічого нам не носив. Відтак відбувається примітивний дерибан ще 20-ти бюджетних мільйонів. Ну, не всі ж руки обіцяли, що не будуть красти.
А ті руки, що таки обіцяли, так і не дали відмашку зустрітися з видавцями та почути усе це від них на власні вуха: кілька разів дата такої широко анонсованої зустрічі Президента переносилася, а тоді ідея зовсім сконала. Так само розпочав і прем’єр: наперед призначену дату — відмінив. А, може, й не потрібна така зустріч? Досить знайомства з пресою, де подібно висловлювалися вже всі провідні гравці нашого книжкового поля?
Але ж треба ту пресу бодай переглядати… І що вже питати за це із державних службовців, коли навіть пані Забужко з одного інтерв’ю в інше наполегливо значить: « Ґазет не читаю»…
