Здрастуйте, шановна редакціє!
Мій ранок починається з газети «День». Можу звинуватити вас в одному: у звиканні. Поки не прочитаю «День» і не закушу чаєм, не заспокоюся. Стежити за подіями у країні, радіти за ближнього і переживати за помилки інших — так вчили мене батьки. Не стояти збоку. Діяти.
Дуже довго не наважувалася надіслати на ваш суд свою розповідь і ось все-таки зважилася.
Сьогодні — дивний день. П’ятниця. Хоч і не тринадцяте число. А дивне у ньому те, що мене покусав собака. Покусав — сильно сказано. Обгавкав мене, як останню людину. А я не остання людина, а — учасник бойових дій. І рушниця у мене є, трофейна. У собаки — зуби міцні, о, сліди які! Штанина порвана, внизу біля щиколотки. Він, розбійник, кольору соломи, ще тікав від господаря, завзято підвиваючи та вимахуючи хвостом. Щеня! Одним словом, щеня. Паскуда. На кого наїхав.
Це все демократи. Вони країну довели. Вони дозволили немолодих людей собаками цькувати. А ще пенсію платять якраз стільки, щоб за квартиру платити. А того, хвостатого, «Педігрі Палом» годують, або «Педігрі калом» — один фіг.
Кров закипіла і піднялася до скронь. Обличчя почервоніло.
— Та скільки можна нашого брата до нігтя, — подумав дід.
Трофейна лежала у шафі на верхній полиці, загорнена у рушник. Іноді дід діставав її, щоб почистити. Він дістав її й зараз. Рука затремтіла.
— А як же принижена гідність? Що, уряд мені моральний збиток виплачуватиме? — Кров ринула у голову, обличчя густо почервоніло. Ні, так цього залишати не можна.
Дід ніс трофейну під піджаком, нервово озираючись. Паскуда сидів поруч із господарем, уже на прив’язі. «Вони» були ще там, у парку. Господар палив, а собака гриз хвіст, марно намагаючись зловити комаху.
Дід, не озираючись, дістав трофейну. Розгортаючи її, дід не помітив, як підійшов чоловік. Рука із золотим перснем поплескала по плечу. Стареча рука знову затремтіла.
— Батьку, не треба, — тихо сказав мужик у короткій куртці. Ось тобі сотка, піди зігрійся. Тварина — дурна, я все бачив.
Дід опустив трофейну. Схопив гроші і швидким кроком пішов геть із парку. Гроші пекли руку. Вже у дворі будинку дід зрозумів, що його купили.
— Якась паскуда ловить бліх, а я, потерпілий, повинен стерпіти образу за всіх старих, а я ж — учасник.
У діда засмикалося око. Таке з ним траплялося часто. Це було неприємно, особливо коли він розмовляв із сусідом про політику. Він про серйозні речі говорить, а тут це підморгування. Неначе він, серйозна людина, — і жартує.
— Ні, так не повинно бути, — подумав дід і повернув назад. Мужик із золотим перснем кудись дівся. Дід вийшов із кущів на відкриту дорогу. Дістав трофейну. Око не сіпалося, рука не тремтіла. Три рази натиснув на курок. По асфальту полилася червона цівка. Господар нічого не сказав, думаючи про те, що він скаже дітям. Звалив на себе нерухомого друга і пішов.
Дід сховав трофейну. Тепер собака не здавався йому таким великим. Прийшовши додому, він не відчув жодної радості. Увімкнув телевізор, зробив звук голоснішим. Перед очима стояв собака.
Ніж зісковзнув, і дід порізався. Заструміла кров. Він за інерцією сунув руку до губ. Ні, їсти не хотілося. Та й демократи нібито не винні. І уряду нічого сказати. А на сотку можна купити три пари брюк, нових, турецьких. Цілком точно, демократи до цього не мають жодного відношення.
