Сьогодні вся Україна стала свідком формування та становлення нового публічного простору навколо громадянської ініціативи. Хоч як дивно це усвідомлювати — ініціативи, яка належить нинішнім та колишнім студентам Донецького національного університету. Несподіваною причиною цього став Василь Стус — правозахисник і поет, перекладач і літературознавець. Самого тільки його імені вистачило для того, щоб розпочати загальноукраїнську дискусію щодо теми надання навчальному закладу імені Героя України. Попри всі спроби політиків із різних таборів приватизувати або скомпрометувати цю ідею, вона вже перемогла в душах багатьох, тих, хто переконано поставив свій підпис під зверненням до міністра освіти та науки України, яке розміщено в газеті «День» (www.day.kiev.ua) та на сайті «Інша література» (www.inlit.com.ua) або серед студентської аудиторії. Ми спробуємо дати короткий аналіз подій, які відбулися в Донецьку, з погляду становлення нового типу громадянської неформальної дії, що змусила привернути увагу чиновників і літераторів, студентів та викладачів і продовжує здобувати нових прихильників.
Після сплеску активності шахтарських профспілок Донбасу наприкінці 80-х — на початку 90-х років, які були одними з найактивніших учасників становлення незалежної України, складалося враження, що цей рівень соціальної активності буде збережено й надалі. Однак після використання масового незадоволення шахтарів для приведення до влади одного з прем’єр-міністрів та масової приватизації шахт цей рух практично припинився. Численні культурні, просвітницькі та історичні товариства та організації заявляли про своє створення на території Донецької області, проводили заходи, організовували читання та публічні бібліотеки з українською літературою, невідомою читачам Радянської України. Простір ейфорії та сподівань був величезним. Однак із часом більшість організацій перейшли на доволі повільні оберти роботи, звужуючи свою аудиторію та делегуючи своїх найкращих представників до місцевої та загальноукраїнської влади, професорських кафедр тощо. Відбулася певна формалізація не тільки організаційних форм роботи, а й самого сприйняття власної місії. Частина організацій залишилася на папері, а частина перейшла до стадії функціонування «традиційних» організацій, які вже не відіграють важливої ролі в суспільному житті, однак залишаються присутніми на ритуальних мітингах та торжествах, які проводить місцева та обласна влада.
Минуло вісімнадцять років з моменту створення незалежної держави Україна, і саме в цьому повнолітті почала проявляти себе студентська молодь, яка, народившись та проживаючи в Донецькому регіоні, поставила собі за мету пошук нових українських культурних смислів та символів. Те, що саме молодь виступила з пропозицією надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса, говорить про істотно новий рівень свідомості. Незважаючи на те, що частина організаторів належала до конкретних громадських організацій, це лише підкреслило той факт, що це була неформальна громадська спільнота колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету. Бажання сприяти діалогу щодо надання університету імені Василя Стуса було головною метою цієї ініціативи. І саме через цю мету, а не бюрократичний підхід, студентська ініціатива отримала підтримку академічних центрів та багатьох людей доброї волі в Україні. Участь Острозького клубу (www.day.kiev.ua/177943) в ньому є визнанням актуальності питання пошуку ідентичності не тільки для студентства, а й для країни, в якій ми живемо.
Можна сказати, що із створенням та діями ініціативи колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету щодо надання йому імені Василя Стуса ми спостерігаємо за народженням нового суб’єкту громадської дії, який не тільки усвідомив свою незалежність від будь-якої політичної кон’юнктури, але й насмілився думати, говорити та діяти, не питаючи ні в кого дозволу. Саме цей факт адміністрація університету поставила в кут питання, щиро обурюючись «недемократичністю» ініціативи колишніх та дійсних студентів. «Недемократичність» полягає у відсутності узгодженості дій з адміністрацією та дозволів на публічні дії, а також у твердому переконанні у власній правоті. Ректор Донецького національного університету Володимир Шевченко навіть заявив, що організатори акції лише на словах «галасують про демократію, а самі вчиняють просто по-нацистськи».
Але найголовніше, що супроводжує ініціативу колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету, це логіка позитивного самовираження, незалежного руху до власних цілей. Саме тому студентська ініціатива, після консультацій із Дмитром Стусом, оголосила про початок збору коштів на видання другого тому повного зібрання творів Василя Стуса, а в перспективі і всіх інших книг (про дану ініціативу ми повідомимо наших читачів пізніше).
Найбільше, що злякало місцеву політичну еліту, яка майже одностайно виступила проти надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса, це поява нової сили, яка, будучи позаполітичною, насмілилася вивести свої прагнення на загальноукраїнський рівень і показати необхідність сприйняття Донбасу і Східної України не як стерилізованої та гомогенної території з наперед визначеними правилами гри та однаковим складом думок та дій населення, а як частини загальноукраїнського духовного та гуманітарного простору, який прагне формувати власну українську культурну та історичну ідентичність. Це і є, за влучним висловом польською дослідниці Олі Гнатюк, «прощанням з імперією», розставанням з реліктами радянського минулого, часткою якого, поза сумнівами, є, на жаль, самі політичні еліти всієї України, а не тільки назви вулиць та монументи тоталітарних вождів. Такі процеси можна також позначити як духовний демонтаж тоталітарного минулого, його символів та практик.
Невипадковим в історії формування справжнього, нерадянського громадського руху в СРСР стало створення Всесоюзного добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке поставило собі за мету перегляд подій сталінського минулого та пошук нової ідентичності. Саме з актуалізації питань спільного історичного минулого та реалізації прав та свобод людини починали свою роботу і українські правозахисні організації, які, будучи неформальними об’єднаннями, змусили репресивно-каральну систему СРСР боротися з ними як з «інакомислячими», тобто людьми, яких переслідували саме за наявність нових прогресивних ідей.
Те, що постать одного з членів Української гельсінської групи Василя Стуса стала провідною для ініціативи колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету, говорить про актуальність і донині питання про право на власний вибір української модерної ідентичності на Сході України та існування реліктових анклавів радянської свідомості як головного антагоніста цих процесів.
Певної мірою реакцію адміністрації Донецького національного університету, обласної та місцевої влади на ініціативу колишніх та дійсних студентів можна назвати жахом радянської традиції, яка не впізнає себе у дзеркалі сучасної та майбутньої України. Це пояснює ту розгубленість та дезорієнтацію, яку було продемонстровано поспішним проведенням загальних зборів трудового колективу Донецького національного університету та пошуком «зовнішніх грізних ворогів», які нібито стоять за організаторами акції. Незважаючи на те, що на зборах трудового колективу було прийнято рішення про ненадання Донецькому національному університету жодного імені, відбулася моральна та інформаційна перемога колишніх та дійсних студентів, які прагнули надати йому ім’я Василя Стуса. Підтвердженням цього є подальше надходження підписів та листів підтримки цієї ініціативи з усіх куточків України та світу. Те, що на захист права на власну думку та її вираження шести сотень дійсних студентів Донецького національного університету встала більшість письменників та поетів сучасності, науковці та громадські діячі, засвідчує солідарність щодо прагнення до життя в новій країні, з новими іменами та своїми героями. За влучним висловом одного з організаторів ініціативи, «тест на Стуса» пройдено, але, на жаль, не всіма учасниками подій.
Ця перемога також полягає в тому, що в ініціативи достатньо потужний потенціал позитивної дії, тоді як організаторам протидії студентській ініціативи залишається виправдовувати власну поразку нашвидкуруч прийнятим рішенням загальних зборів. Саме через відмову від публічного обговорення в стінах університету та розуміння прагнень частини студентства було отримано такий результат. Відсутність гнучкості та готовності до діалогу виправляються саме такими неформальними громадськими діями, коли доводиться не тільки визнати наявність другої сторони, а і йти на цивілізоване обговорення.
Показовим моментом став виступ частини класичних, формальних громадських організацій міста Донецька на боці адміністрації університету, обласної державної адміністрації та обласної ради, який показав чітку відмінність між новою громадянською дією та спільним, майже корпоративним колективним мисленням старої генерації, яка об’єднала свої зусилля для боротьби з «інакомислячим» студентством. Неможливо отримати перемогу над тими, хто переконаний у своєму прагненні бути собою і готовий відмовитися від клієнтських стосунків з будь-якою владою. Прецедент відбувся, і тепер слід очікувати нових гуманітарних акцій та ідей, які прийдуть не з периферії України, а з нового українського П’ємонта — Донецька.
