Проблема свободи слова у висвітленні певних питань на сторінках преси чи радіо і в телеефірі має характер абсолютно інший, ніж це представляють самі журналісти. Вони у своїй роботі припустилися двох помилок. По- перше, піймались на гачок розмов про якусь там Владу, четверту чи двадцять четверту, але все ж таки Владу. А по- друге, уявивши себе Владою, почали діяти за правилами Влади, на чому й погоріли. Насправді в Україні ніякого розподілу Влади за номерами немає. Є просто Влада і все інше, тобто «невлада», що досить умовно зветься опозицією. І правила гри для цих сторін різні. Якщо Владі достатньо анонімного дзвінка, щоб привести обшук, затримати, вимагати пояснень, а коли є письмове свідчення (не дай, Боже, два!) якогось бомжа, то процес не тільки піде, але ще і в заздалегідь наміченому напрямку. Абсолютно безправні перед Владою верстви населення в такі моменти трактуються як повноправні громадяни, хоч і можуть усілякі свідчення писати під диктовку її представників.
Якщо ж журналіст чи інший громадянин представить свідчення хоч сотні свідків, то це не вважається доказом. Згадаємо П. Лазаренка, проти якого свідчили десятки людей, а він вимагав, щоб пред’явили документ з печаткою і його підписом. Такого документа не знайшли, і Павло Іванович був тихенько відпущений у «вільну подорож». А якби підозри, значно менші, виникли щодо пересічного громадянина, все було б доведено свідченнями, непрямими доказами, і сліди цього громадянина давно б загубилися.
Назвіть хоч одну справу проти неправомірних дій Влади, а тим більше з багатомільйонним відшкодуванням моральних збитків! Та громадянин щасливий, що його відпустили, і про позов до суду навіть не заїкається.
Проблема свободи слова вирішується не обмеженням сум позову, а у встановленні певних правил гри, однакових як для Влади, так і для інших представників суспільства.
Перші поодинокі прецеденти, коли громадяни виграють справи проти Влади, показали, що суди ставляться до відповідача, тобто Влади, як до жебрака, і знижують суми відшкодувань у сотні і тисячі разів. Подивимось, чим закінчиться справа з Броварською ракетою! Чи, можливо, вона вже закінчилася роздаванням по двійці тисяч?
Якщо ж Влада, тобто в уявленні пересічного мешканця — Держава, така бідна, що з неї немає можливості отримати реальну суму відшкодувань, то чому до ЗМІ чи окремого журналіста сума позову набагато більша? З цього можна зробити висновок про залежність судів від Влади чи їхнє бажання увійти в коло Влади і виконання для цього владних замовлень.
У той же час замислимось, чи повинні бути щодо преси певні обмежувальні важелі впливу? Безсумнівно, бо інакше під маркою преси та журналістики можуть бути відкриті будь-які видання, аж до мафіозних, що будуть виконувати замовлення на «медіальне» знищення політиків, прогресивних діячів і бізнесменів.
І врешті-решт, преса в більшому ступені має залежати від читача, ніж від засновника- спонсора, а тим більше Влади. А журналіст повинен мати ім’я, яке він підтримує професійним і моральним ставленням до виконання свого обов’язку. Тоді преса стане Владою, маючи в основі підтримку суспільства. Але це вже, як казав один відомий журналіст, інша сторінка мого блокнота.
