24 березня, у 102-у річницю від дня народження великого тенора ХХ століття, у київському Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі прозвучали фрагменти з Літургії пам’яті Івана Козловського у виконанні хору Національного педагогічного університету ім. Драгоманова.
Із цим храмом протягом десяти років була тісно переплетена доля Івана Семеновича. Він прийшов сюди вчитися восьмирічним хлопчиком. Вже тоді, за спогадами очевидців, голос хлопчика називали ангельським. Усе життя Козловський залишався глибоко віруючою людиною і, незважаючи на косі погляди колег, не тільки відвідував православні храми, але й співав у них у церковні свята. Вдома у нього завжди були ікони, прикрашені вишитими рушниками. Одного разу, на концерті, що проходив у Великому залі Московської консерваторії, він заспівав романс Рахманінова на вірші Мережковського «Христос воскрес». Публіка влаштувала овації, а директор залу отримав догану по партійній лінії. Скандал вдалося зам’яти тільки тому, що ім’я Івана Семеновича мало незаперечний авторитет, і його називали «державним тенором», творчістю якого захоплювалися усі без винятку генсеки країни. Відповідальність за те, що сталося, він узяв на себе, заявивши, що диригент Євген Свєтланов виконав романс на його прохання. А дещо пізніше взяв участь у записі платівки «Всенощної» Рахманінова, виконання якої в ті часи було заборонено.
Про норовистий характер співака існує багато історій. Міг, наприклад, відмовитися, пославшись на застуду, поїхати на дачу до Сталіна і зараз же вiдправитись кататися на ковзанах із симпатичними шанувальницями. Його обожнювали жінки, і він обожнював «слабку стать». Як справжній лицар, умів красиво залицятися. Але в особистому житті його можна назвати трагічною фігурою. Сім’я не склалася. Доньки вийшли заміж, дружини пішли, і до кінця його днів iз ним жила сестра — черниця-старовірка і немолода секретарка.
Про суперництво двох тенорів Великого театру — Козловського і Лемешева — досі розповідають легенди. Щоправда, жодної особистої ворожнечі у них не було, а просто артисти змагалися, хто із них краще співає. Місцеві та масштабні «бої» влаштовували їхні фанатки, готові за свого кумира на крайні заходи та шалені вчинки. Вони влаштовували засідки на усіх дверях, щоб підстерегти співаків, не пропускали жодного їхнього виступу, часом проникаючи на вистави та концерти через кватирки або пожежними сходами. Щоб якось припинити ворожнечу між «козловками» та «лемешистками» артисти на ювілеї Кніппер-Чехової заспівали дуетом арію «В вашем доме...» з опери «Євгеній Онєгін». Таким чином довели, що партія Ленського — коронна для них обох.
Мав Іван Семенович свої слабкості, як і всі пересічні громадяни. Був капризним і примхливим, сперечався із режисерами та диригентами. Мав унікальний слух, і найменша фальш оркестру могла вивести його з себе. Обожнював славу, компліменти, перебувати у центрі уваги, і навіть відверті лестощі. У співака було безліч нагород, орденів, медалей, премій. Його знали усі, і він, схоже, знав багатьох. Він цим користувався, але не для себе, а для інших. Часто займався благодійництвом. Наприклад, коли у Києві згорів музей Марії Заньковецької, саме співак ходив різними інстанціями, щоб відновити будинок. Артист багато виступав, але особливо любив приїжджати до нашої столиці, де у нього було безліч поклонників. Приятелював із кінорежисером Олександром Довженком та поетом Максимом Рильським. Часто Максим Тадейович акомпанував співаковi на роялі, і вони влаштовували імпровізовані концерти. Протягом тривалого перiоду живучи у Москві, Козловський не «зросійщився». У побуті Іван Семенович розмовляв українською, обожнював прислів’я та приказки, знав їх дуже багато. Ніколи не поривав зі своєю батьківщиною. У своєму рідному селі Мар’янівцi (Київської області) на власні гроші збудував музичну школу, придбав інструменти, часто приїжджав та виступав перед односільчанами. З величезною теплотою розповідав про свого педагога Ольгу Муравйову із Київського музично-драматичного інституту.
Природа наділила Козловського безцінним даром — рідкісної краси й чистоти голосом, який він зумів зберегти до похилих років. У 80 він співав «Лоенгріна» на високих тенорових нотах!
21 грудня 1993 року, коли помер Іван Семенович, Анатолій Солов’яненко назвав чорним днем, і в подальшому багато сил віддав для увічнення його пам’яті. Довгі роки він очолював Благодійницький фонд «Прем’єра» ім. І. Козловського. До сторіччя майстра випустили буклет, а ось мрію про Міжнародний конкурс вокалістів Анатолій Борисович не встиг втілити у життя. Нині його естафету продовжує Євгенія Мірошниченко, яка є почесним головою фонду. Вона сподівається, що цього року їм вдасться знайти спонсорів і провести конкурс.
