Недавня заява Президента у виступі про уроки реформ, що безодня між бідними та багатими українцями може призвести до соціального вибуху, дозволяє сподіватися на можливу корекцію реформ у бік їхньої людяності
Навряд чи хтось стане звинувачувати журналістів, що вони збуджують українське суспільство, налаштовуючи його на самоаналіз і самокритику щодо своєї сутності. Може, наше буття сьогодні якраз тому і є таким непривабливим, що ми ще не пройшли важливий етап у свідомості, не усвідомили самі для себе, хто ми такі, чого, власне, прагнемо, куди йдемо, чого від нас хоче світове співтовариство та чого чекаємо від нього ми. А головне, як ідемо до нього.
Ось знову прийняли бюджет країни на старій податковій основі. До чого це призведе? Знову за внутрішнім валовим продуктом опинимося там, де й були. А були ми за межею благополуччя, бо виробили протягом року продукції на душу населення аж на 600 умовних одиниць. Тобто, попри всі наші інші досягнення, ми тричі, образно кажучи, жебрацька країна. Якщо глибше поринути у світ чисел, то знову є чому дивуватися: річний бюджет США (разом із профіцитом) сягає півтора трильйона доларів. Наш же у їхній валюті не потягне й восьми мільярдів. Це ж у скільки разів різниця? Без калькулятора отак відразу й не скажеш. А от щодо різниці у кількості населення з обрахунками проблем немає, це вам покаже першокласник на пальцях однієї руки. Ось що побачить українець на горизонті, коли загляне туди.
Образ, створений Осипом Морозом («Уміння рахувати робить націю не етнічною, а політичною реальністю», «День», №209), яскраво і дохідливо передає сьогоднішній стан речей: американець прямує у майбутнє з гордо випнутими грудьми, вдивляючись у лінію горизонту, а наш брат- українець похнюплено бреде, вглядаючись у власні черевики. Гадаю, що він саме у цей час думає про те, як заробити на нові, бо старі ось-ось стопче.
Тепер щодо твердження деяких американських економістів про п’ятсот років. Мовляв, стільки часу знадобиться нам, щоб наздогнати розвинену Америку. Ну, знаєте! Така зухвалість потребує сильних емоцій. Однак я трохи подумав і бачу, що не варто кип’ятитися: вони мають рацію. Хіба черепаховим темпом можна наздогнати коня? Та чи справді ми рухаємось? Поки що йде лише перебудова.
Частенько українцю закидають, що він любить поплакатися на долю чи несправедливість. Та все-таки він оптиміст, і навіть у найсерйозніші часи не втрачає почуття гумору. Бо що таке 500 років? Як для сучасної історії — колосальний період. Та за цей час світ може п’ять разів перевернутися, і хто сказав, що сучасний ринок — останнє слово в політекономії? Он уже навіть східні німці кажуть, що відчули «звіриний оскал капіталізму». Ми його теж відчули на власній шкурі: 80 відсотків населення опинилися за межею бідності. А безпросвітне життя не додає оптимізму. Зате спонукає до глибоких роздумів. Нехай буде ринок, але ж із «людським обличчям». Бо те, що ми збудували за десяток років, ні на що не схоже: немає ні ринку, ні людяності.
Ще трохи про «лінію горизонту». Коли пересічний громадянин відриває свій погляд від черевиків і спрямовує його услід «Мерседесу», на якому промчав повз нього «новий українець», то він бачить на горизонті його розкішну віллу з охороною і повну байдужість до життя решти співгромадян. Гроші, котрі «новий українець» мав би вкласти у розвиток вітчизняного виробництва, створюючи робочі місця, він перевів у зарубіжні банки, в якусь офшорну зону. Там їм надійніше і спокійніше. Запитайте, чого так робить?
— А не влаштовує чинне законодавство.
Розвинені країни платять своїм безробітним, бо ті, як відомо, є невід’ємною жертвою технічного прогресу. І платять досить пристойно. Наприклад, у США — перепадає кожному щомісяця по 500 доларів. Нітрохи не сумніваюся, що наш уряд із легкою душею розкошелився б кожній жертві перебудови щонайменше по 210 гривень. Так де їх взяти, коли немає саме отого прогресу. Наш державний корабель усе ще дрейфує в економічному морі без керма і вітрил. Дрейфує, однак це не означає, що нічого не вартий. Маємо на ньому каюти вищого класу, де завжди світло та затишно.
Ви, напевне, здогадалися, що в тих каютах поселилися наші доморощені олігархи. Маємо також п’яту частину ситого населення, справедливо б сказати, найбільш цілеспрямовану й активну. А ще у нас є передові космічна техніка, літаки, танки, кораблі. Нарешті — добра сотня політичних партій із привабливими програмами. Щоправда, за роки реформ нічого суттєвого з них так і не вдалося впровадити. Та не просто суттєвого, а найголовнішого — налагодити виробництво.
Ще з класичної політекономії радянських часів ми знаємо, що підприємець-капіталіст кожні чотири роки міняє технологію, ставить нове обладнання, інакше не встигне за конкурентами, втратить ринок збуту продукції. А ще він робить це тому, що за чотири роки збирає достатньо коштів на розвиток. Хіба наш виробник може собі дозволити таку розкіш? «Тіньовик», можливо, й зможе. А порядній людині справді не дозволить чинне законодавство. Усе це ми знаємо, співчуваємо, обіцяємо, а робимо наперекір логіці — формуємо державний бюджет на старих засадах. Значить, ще рік очікування, надій на прозріння державних мужів.
Надію подає ще й той факт, що наші лідери, вдивляючись у горизонт, помітили тривожну ситуацію, котра склалася в суспільстві. Недавня заява Президента у виступі про уроки реформ, що безодня між бідними та багатими українцями може призвести до соціального вибуху, дозволяє сподіватись на можливу корекцію реформ у бік їхньої людяності.
