Коли українські політики починають розводитися на історичні теми, вони, зазвичай, послуговуються лише двома прийомами. Політик-радикал (чи то комуніст, а чи націоналіст) аґресивно маніпулює адаптованими для тінейджерів підручниковими фактами (із сучасних або з радянських підручників — не важить). Хитріший, «міжкрапельний» політик уникає прямого зіткнення на історичному полі: мовляв, спочатку треба видати з тої чи тої проблеми побільше книжок, а там видно буде. На жаль, така страусяча стратегія притаманна й президентським указам (щодо Голодомору, Меморіального центру, УПА).
Звичайно, чим більше книжок, тим краще. Але ж референти й дорадники, котрі готують Президентові формулювання типу «розробити… комплекс заходів з… видання історичної та науково-популярної літератури з цих питань» , мусили б перед тим поцікавитися: а що вже випущено з означеної проблеми? І тоді б їм відкрилися очі: вже опубліковано досить, аби ухвалювати жорстке, проте науково обґрунтоване державне рішення на відновлення історичної справедливості.
У цьому зв'язку дозволю собі невеличку екскурсію полицями книгарень. Що з історичної проблематики випущено буквально цієї осени?
Коли послухати ватажків рудиментарних прокомуністичних рухів стосовно, наприклад, Мазепи, то починаєш вірити у можливість мандрівки часом: Мазепа для цих «захисників народу» і досі є персонажем анафеми Пєтра I. Ну, комуністи, як казав Станіслав Лец, «присягнули жити в інтелектуальному убозтві»; але ж громадяни, які до них дослухаються, вільні зайти до книгарні й побачити там грубезний том Ростислава РАДИШЕВСЬКОГО та Володимира СВЕРБИГУЗА «Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко» (К.: Просвіта) — все про гетьмана Мазепу: політика, урядування, філософія, меценатство. Такого корпусу досліджень про цю історичну постать у нас досі не було, та й раніші діаспорні студії поступаються широтою рефлексії. Разом із випущеною навесні книжкою Валерія ШЕВЧУКА «Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой» (К.: Либідь) ці два видання складають солідний енциклопедичний блок знань про одного з найпотужніших українських державців. Публічно згадувати його ім'я, не володіючи цією інформацією, схоже на непристойність.
Ще одна «гаряча» новинка про часи російської реакції на Мазепину спробу захистити Україну: Микола КРИКУН . «Між війною і радою. Козацтво правобережної України в другій половині XVII — на початку XVIII століття» (К.: Критика). Історик реконструює (на підставі новознайдених документів) зовсім невідомі широкому загалу події: наприклад, чи не перше масове примусове переселення, здійснене в Україні московською окупаційною владою (Пьотр I), коли від 125 до кількох сот тисяч козацького люду з Правобережжя (польського) були зігнані на Лівобережжя (російське). Між іншим, один із чільних персонажів книжки — наказний гетьман Остап Гоголь — предок автора «Тараса Бульби».
Аргументовано дискутувати про козацькі часи нині вже ніяк без урахування матеріалів першого тому «Історії українського козацтва» (К.: Києво-Могилянська академія), укладеного науковцями академічного Інституту історії. Місце цій книжці в нашій історіографії фахівці визначають так: «Через сто років після появи ґрунтовних праць з історії української козаччини Михайла Грушевського та Дмитра Яворницького сучасні українські історики… створили узагальнений образ українського козацтва» . Не сперечатимемось — хіба заради справедливости згадаємо ще дві синтетичні праці останніх років з цієї проблеми: мала енциклопедія «Українське козацтво» (К.: Ґенеза) та «Україна — козацька держава» (К.: Емма). Перше видання визнане кращою історичною книжкою в рейтинґу «Книжка року'2002»; друге — гран-прі рейтингу «Книжка року'2005».
Комплексне вивчення еліт в нашій історичній науці не практикувалося ніколи. Як за дореволюційної народницької ідеології, так і за радянської пролетарської — головною історичною постаттю був «мудрий народ». Лише в останні роки розпочалося наукове дослідження державницької ролі правлячих станів (Н.Яковенко, О.Толочко). Ґрунтовна монографія Леонтія ВОЙТОВИЧА «Княжа доба на Русі: портрети еліти» (Біла Церква: Видавець Пшонківський), який вивчає династії Рюриковичів та Гедиміновичів, — помітний крок уперед. Ця книжка здатна зацікавити політиків бодай тим, що автор простежує циркуляцію різноманітнх тогочасних іміджевих фальсифікатів, до виготовлення яких долучалися відомі давні гуманітарії (по-нинішньому — політтехнологи): чорний, сірий та рожевий PR був ходовим товаром і тодішньої політики.
Вельми помічною для нинішніх політаналітиків буде книжка доктора історичних наук з Київського університету імені Шевченка Марини ГРИМИЧ «Звичаєве цивільне право українців ХIХ — початку ХХ століття» (К.: Арістей). Авторка взялася вивчити «стихію народної правосвідомости», котра, на її думку, і до нині впливає на реакції українського суспільства, в тому числі, — і на вибори. «Систематичне вивчення звичаєво-правової культури українців доводить, що побутування того чи іншого звичаю завжди пов'язане з його господарською діяльністю», — пише пані Гримич, водночас констатуючи, що «інститут власности у звичаєво-правовій культурі українців ніколи не перебував у центрі уваги жодного дослідника» . Відтак, маємо піонерське дослідження однієї з головних складових української ментальності, по прочитанні якого стають зрозумілими «непередбачувані» опозиції по лінії народ—влада.
Здавалося б, за 15 років незалежності давно видані всі книжки, які за радянщини були під суворою забороною. А ось київське видавництво «Обереги», яке спеціалізується на публікації таких пам'яток, вкотре здивувало читачів. «Ґеографія українських і сумежних земель», «нищена навіть у згадках» (як пише у передмові професор-географ В.Пащенко), створена у 30-ті роки минулого століття видатним еміґраційним енциклопедистом Володимиром Кубійовичем із залученням кращих тогочасних науковців (розділ «Історія української колонізації», наприклад, написав Іван Крип'якевич). Тож, як пише сучасний науковець, ця класична праця «вражає читача і в ХХI столітті». Ось пара цитат, котрі й сьогодні надаються до аналізу нинішніх наших проблем: «Україна є межовою країною Европи, лежить на переході до Азії»; «сильно зменшився і український стан посідання, бо виморено голодом і виселено українців, а рівночасно до прикордонної смуги й до міст, зокрема до Донбасу, наплинули великі маси москалів».
Не бракує на ринку і прикметних мемуарів. Згадаю, знов-таки, найостанніші. Ще один професор Київського національного університету Микола Тимошик продовжує славну справу повернення українському читачеві літературної спадщини Великого Українця — Івана ОГІЄНКА (митрополит ІЛАРІОН): щойно видана його книжка «Рятування України» (К.: Наша культура і наука) репрезентує спогади колишнього міністра освіти та ісповідань Української Народної Республіки про «події, що їх доведеться осмислювати не одному українському дослідникові» . Також тут уміщені еміґрантські розмисли — «Книга нашого буття на чужині». Осібно стоїть love story митрополита — 30-сторінковий нарис, написаний другого дня після похорону дружини.
«Ріміні 1945—1947. Перша Українська Дивізія Української Національної Армії у британському полоні в Італії» (К.: Смолоскип) — мемуарна історія полонених союзниками українських вояків, що упродовж кількох років перебували в таборі під італійським містечком Ріміні. 10-тисячне населення того табору (за нинішніми мірками — цілий райцентр) жило розмаїтим культурним життям, що своєю інтенсивністю помітно вирізнялося поміж сусідніх таборів для полонених німців, французів тощо. Виходило кілька часописів, функціонували гімназія, торговельна та дяківська школи, народний університет, працював театр, постійно влаштовувала заходи мистецька спілка, проводилося безліч спортивних турнірів, був навіть клуб філателістів, який випускав марки для оплати міжтабірного листування, які тепер є колекційними раритетами. «Табір, зайнятий полоненими українцями, визначався великими успіхами у різного роду діяльності, бо там майже всі були з дипломами чи з науковими званнями: інженери, медики, духовні особи, професори і т.п.».
Із сучасних мемуарів привертає увагу книга чільного українського бібліофіла Сергія БІЛОКОНЯ. «На зламах епохи. Спогади історика» (Біла Церква: Видавець Пшонківський) — тут є про Зерова, Горську, Світличного; є главка «Історія мого безробіття» (у передньому слові Я.Дзира пише: «Сергій Білокінь вийшов із середовища переслідуваного за більшовиків українства»), є про злочинні пожежі в головній Київській бібліотеці та про руйнування Києво-Печерської лаври.
Й остання рекомендація цього огляду — для тих політиків, які вхопилися за «карнавальне» визначення помаранчевої революції. Батько цього терміну, американський історик Педрик КЕНІ, у щойно перекладеній книжці «Карнавал революції. Центральна Европа 1989 року» (К.: Критика) розглядає національні різновиди комуністичного краху з культурологічних позицій і під таким оглядом доходить поняття «карнавальности»: «На сцену вийшли радикальні захисники довкілля, гіпі, андеґраундні художники, пацифісти. Вони змішували анархізм, націоналізм, лібералізм, консерватизм і постматеріялізм у неймовірному коктейлі. Метою більшости було повалення комунізму, але часто так само важливо було виразити новий стиль, і в такий спосіб змінити суспільне чи природне середовище». Одна із глав, до речі, присвячена львівським подіям 1989-го («Товариство Лева», ґазета «Поступ»).
І зовсім останнє: якщо цих щойно виданих книжок ви не знайдете в якомусь книжковому супермаркеті, де вони завалені купами демпінґового імпорту на «общепонятном» (результат реґіонально-комуністичної політики) — ці новинки безперечно будуть окрасами видавничих стендів на ярмарку «Книжковий світ», що наступного тижня (9—11 листопада) триватиме у Києві.
