Сьогодні в Україні налічується близько 70 психіатричних лікарень та півтори сотні психоневрологічних інтернатів для людей різного віку. Такі заклади належать до переліку місць, які утримувані там люди не можуть залишити за власною волею. Для попередження катувань і жорстокого поводження ці місця регулярно відвідують монітори Національного превентивного механізму. Учасники візитів не розслідують порушень та не визначають покарань — вони лише формують рекомендації для влади та розповідають про побачене громадськості.
Одна з дискусій проекту «Місця несвободи» у київському Центрі візуальної культури була присвячена будням психоневрологічних закладів. Учасники зустрічі — Лариса Самсонова, моніторка НПМ та голова правління фонду «Родина», Олена Царенко, тележурналіст і соціальний менеджер Всеукраїнської громадської організації «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю», та Володимир Шурдук, лікар-психіатр, головний консультант секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини — розповіли про свій досвід моніторингу і взаємодії з психіатричними закладами та їхніми клієнтами.
ТЕРИТОРІЯ БЕЗ ПРАВ
До психоневрологічних лікарень людина потрапляє за медичними показаннями або примусово за рішенням суду. До профільного інтернату людина направляється на постійне проживання і утримується там із тими, кому поставили подібний діагноз. Володимир Шурдук зазначає, що українська система психіатрії сформувалася ще в СРСР і діє за тодішніми стандартами, часто не бажаючи сприйняти сучасні підходи. Досі акцент роблять на фармакотерапії та ізоляції, а не на реінтеграції у соціум та індивідуальному підході. Катастрофічно не вистачає персоналу: на кілька сотень людей — кілька десятків працівників, які фізично не встигають приділити увагу кожному клієнту. У багатьох периферійних закладах працюють люди без спеціальної освіти, замало педагогів і соціальних робітників. Нестача кадрів призводить до перевантаження і вигорання працівників, що не завжди компенсується належними умовами відпочинку, соціальним пакетом і гідною зарплатою. Тож не дивно, що молодший і середній персонал шукає іншу роботу, а кваліфіковані психіатри виїжджають за кордон.
Проте ще більш безправними є ті, хто лікується чи живе у психоневрологічних закладах. За словами моніторів, тамтешні інтер’єри нагадують тюремні камери. У невеликих кімнатах із заґратованими вікнами живе до десяти людей. Приватний простір звужений до ліжко-місця, зберігати особисті речі ніде, та й не дозволяють. Прогулянка зводиться до марширування по колу під пекучим сонцем або в невеликому внутрішньому дворику.
Багатьом роками не переглядають діагноз і не змінюють терапію. Монітори згадують історію людини, яку досі лікують за схемою 1990-х років давно застарілими та забороненими препаратами. У деяких лікарнях використовується «трудотерапія», яка не оплачується та не нормується. Крім того, мешканці подібних закладів не є повноцінними суб’єктами, отже, не можуть самостійно розпоряджатися грошима та відстоювати власну гідність. За них це робить очільник закладу — їхній опікун.
Звичайно, людина із психічним захворюванням має право на перевірку діагнозу, поновлення дієздатності та навіть скаргу на умови утримання. Але реалізувати це можна... через опікуна, який часто стає для людини джерелом проблем. Дехто з персоналу закладів і чиновників користується цим, відповідаючи на усі закиди: «Ну він же псих/недієздатний/нічого не розуміє». Проте монітори переконують — ті, що перебувають у лікарні чи інтернаті, навіть під дією психотропних препаратів усвідомлюють, що їх утискають, та здатні розповісти про це.
Не набагато краще такій людині й у сім’ї. Рідний дім нерідко перетворюється на міні-заклад несвободи, адже родича ховають від косих поглядів і небезпек оточуючого світу. Іноді такі люди живуть без взуття і бачать світ тільки з вікна квартири. Немає і допоміжних сервісів для спрощення життя з такою людиною. Тож люди з психічними розладами залишаються невидимими для суспільства, закритими вдома або у спеціалізованих закладах.
ПОСЛУГИ ЗАМІСТЬ ПРИМУСУ
Експерти бачать кілька варіантів покращення ситуації. По-перше, зміни у психіатрії в рамках медичної реформи — забезпечення мінімальних стандартів обслуговування та комфортних умов перебування у спеціалізованих закладах. Не завадило б переглянути Закон «Про психіатричну допомогу», прийнятий ще у 2000 році, та звернути увагу на кадрові питання.
Другий варіант — реконструкція системи соціальних послуг, яку передбачає новий проект профільного закону. Лариса Самсонова переконана, що послуги треба наблизити до людей і перевести їх надання на рівень громади. Людям з психічними хворобами можуть бути запропоновані денний догляд у малих стаціонарних закладах, підтримуюче проживання, послуги з працевлаштування та реабілітації тощо. Крім того, громада має знати більше про соціальні послуги та самостійно формувати замовлення на них. Функція держави зводиться до визначення потреб населення та контролю за їх задоволенням. Надавачами соціальних послуг у перспективі зможуть бути і приватні організації. Лариса наводить приклад свого фонду «Родина» та організованого ним Центру денного перебування для дітей. Олена Царенко наводить успішний приклад міні-гуртожитку для людей із порушеннями розумового розвитку, організованого ВГО «Коаліція...».
Кожен охочий може стати волонтером у подібних організаціях або зробити фінансовий внесок. Проте експерти наголошують, що найкорисніше — прийняти людей з проблемами психіки у суспільство, не знецінювати їх та їхні права, допомогти їм висловитися і почути їхню думку.
