Напевно, не буде помилкою, якщо сказати, що немає жителя Євпаторії, котрий би не знав Дьєдонне Селло. По-перше, з 1986 року його лекції з медсестринської справи в акушерстві та гінекології вже прослухали тисячі студентів Євпаторійського медичного училища. По- друге, працюючи у міському пологовому будинку, він прийняв на цей світ та благословив на життя, мабуть, тисячі молодих кримчан. По-третє, кожна євпаторійка у складних випадках намагається проконсультуватися саме з кандидатом медичних наук Дьєдонне Селло, тому що професіоналізм його визнали далеко за межами Криму і до нього на консультацію приїжджають люди не тільки з України, Росії, Білорусі, але, траплялося, і зі США. По-четверте, його дружина Лариса Миколаївна також відомий у Євпаторії терапевт, а сім’я лікарів для такого маленького містечка — це завжди надбання, яке всі поважають, цінять, ставляться з особливою повагою. По-п’яте, їхні діти також лікарі: дочка Лариса Селло — дитячий хірург у Євпаторії, син Олег Селло — лікар-уролог, а його дружина — неонатолог кращого у Сімферополі Першого пологового будинку. Тут і сам Дьєдонне починав свою роботу…
«СІМЕЙНА ОДИНИЦЯ»
Дьєдонне Селло за час роботи в Євпаторії підготував і випустив декілька методичних посібників з медсестринства, створив кабінет з усіма навчальними посібниками з акушерства та гінекології з доклінічною практикою, де читає лекції і проводить заняття зі студентами. У кабінеті побували всі місцеві та приїжджі медичні начальники, аж до міністра, і схвалили його досвід. Посібники у кабінеті всі, звичайно, спеціальнi медичні, але на головній стіні, навпроти портретів світових медичних світил, ряд яких починається, звичайно, з Гіппократа, Дьєдонне Селло розмістив посередині портрет Президента України Леоніда Кучми, ліворуч — Олександра Пушкіна, праворуч — Тараса Шевченка. Дьєдонне Селло, вихідець із Центральноафриканської Республіки, крім рідної французької, а також російської, пристойно володіє українською мовою, і поруч із портретом Тараса він написав його безсмертні рядки: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...» Дьєдонне Селло особливо гордо говорить: «Я — українець!» і балотується кандидатом у депутати Євпаторійської міськради, причому місцеві жителі оцінюють його шанси як дуже високі.
А виною всьому євпаторійська дівчина Лариса, яка мріяла стати лікарем і вступила до Кримського медичного інституту.
— Після ліцею, який я закінчив у 1967 році, приїхав із Центральної Африки на навчання за державною лінією, — розповідає Дьєдонне Селло. — У 1968 році я закінчив підготовчий факультет у Ростові, а потім вступив до Кримського медичного інституту, який і закінчив у 1974 році. У 1976 році вступив до аспірантури та захистив дисертацію в 1979 році у Києві. З Ларисою ми зустрілися в інституті. Познайомилися. Ми довго зустрічалися. Лариса закінчила інститут раніше за мене і отримала направлення до Євпаторії. За цей час я став батьком двох дітей, і ми вдвох вирішили, що будемо жити і працювати в Україні. Чоловік і дружина — це дві половинки цілісної одиниці, і ми обопільно ухвалили таке рішення. Якби сталося не так, то у нас не було б нашої «сімейної одиниці». У 1980 році через міськвідділ здоров’я мене прийняли на роботу в міський євпаторійський пологовий будинок. У 1983 році я став громадянином України, а у 1986-му за міністерським переведенням мене направили у медичне училище, де я викладаю і зараз.
Моє запитання про те, чи подобається йому Україна як країна, Дьєдонне оцінив не дуже високо. Він сказав, що це питання філософське, життєве і не зовсім доречне, тому що дух людини народжується в одному місці, але реалізовується там, де йому призначено Богом.
— Якщо я тут — це моя Батьківщина, — сказав Дьєдонне. — Вона повинна мені подобатися у будь-якому разi, а якби не подобалася, то немає сенсу бути поряд із вами. Інше питання — чи згоден з усім тим, що тут відбувається? Як нормальний громадянин своєї країни, я не повинен закривати очі на недоліки, а чесно говорити, що саме не подобається.
ЩО Б ВІН ХОТІВЗРОБИТИ ДЛЯ ЄВПАТОРІЇ
Дьєдонне вважає, що в Україні мало зроблено для становлення держави. Він, наприклад, зміг вивчити українську мову, і не тільки вільно слухає лекції професорів у Києві українською мовою, але й сам пише українською, хоч далося це йому нелегко. Моє зауваження про те, що не всі жителі України прагнуть вивчити державну мову, він зустрів із здивуванням і сказав, що винні у цьому не росіяни чи поляки, а передусім «ми, українці».
Дьєдонне говорить: «Євпаторія — це здравниця, причому всеукраїнська, тому вона — обличчя України, і я хочу, щоб моя батьківщина не забувала про своє обличчя. Тому що коли ми зустрічаємося — ми дивимося одне одному в обличчя, і якщо щось не так, то ніяковіємо. Тому я хочу, щоб Євпаторія була красивою і запам’ятовувалася всім гостям своєю гостинністю. Я хочу сприяти цьому. Я хочу бути сполучною ланкою між народом і владою…» Дьєдонне вважає, що Євпаторія повинна працювати цілорічно, і не нормально, коли лікарі працюють у здравницях тільки чотири місяці.
— Коли люди приїжджають до нас, — говорить Дьєдонне, — ми маємо бути прикладом з усіх боків: культурi зустрічі, обслуговуваннi. Продукти харчування у нас повинні мати чудовий вигляд, і всі приїжджі повинні від’їжджати від нас з доброю пам’яттю про наше місто та про обслуговування.
Важливою частиною своєї майбутньої роботи, якщо його оберуть депутатом, Дьєдонне вважає турботу про молодь. «Ми не вічні. Держава мусить думати про молодь. Мені сумно, коли молодь не при справах. Треба сприяти покращанню будівництва житла та створенню нових робочих місць, щоб молодь мала свою нішу. Коли юнак чи дівчина зрозуміють, що батьківщина про них думає, вони також зважатимуть на її інтереси, відповідатимуть тим же. Чим Америка сильна? Американці не розумніші за українців. Україна послала людину в космос, бере участь у польотах, має сильну науку — філософію, фізику, математику. Все є у цього народу. А чому ми не можемо жити, як Америка? Та тому, що Америка не скупиться для створення умов життя, а ми не цінимо своїх, ми випускаємо у світ молодь і не створюємо їй всіх умов для роботи на благо України.
«У НАС СТРАШНОНЕ ТІЛЬКИ ХВОРІТИ,АЛЕ Й ПОМЕРТИ»
Природно, що головною точкою прикладання своїх депутатських сил Дьєдонне вважає медичне обслуговування.
— Зараз у нас страшно не тільки хворіти, але й померти. Цього не має бути, — пояснює Дьєдонне Селло. — Є невідкладна допомога, і вона мусить бути доступною всім, а є планова медицина, і вона повинна бути страховою. І не можна плутати ці дві галузі медицини. У Радянському Союзі медицина була поставлена абияк, але правильно, хоч далеко не ідеально. Втiм, iдучи із СРСР, ми нічого позитивного з собою не взяли. Це сумно. Нині все слід створювати на цивілізованій основі. Мені шкода наше старше покоління, яке віддало всю молодість країні, а тепер не має нічого. Страхова медицина в Україні повинна бути, але вона не повинна бути дикою і бездушною.
Дьєдонне Селло свого часу закінчив університет марксизму-ленінізму, але нинi не вступив до жодної партії. Він вважає, що інтереси народу і країни вищі за інтереси партії, бо «ми всі діти України і повинні робити все, щоб країні було краще!». Як не дивно, але виборчу кампанію йому допомагає провести місцева організація… Селянської партії. На моє здивування з цього приводу зауважив: «Вони підтримують мене просто як особистість, яка працює у цьому суспільстві». Дьєдонне вважає, що у нас немає поганих і хороших партій, перед народом вони всі рівні, і заслуга кожної партії визначається тільки тим, що вона зробила для країни… Стати депутатом євпаторійської міськради Дьєдонне вважає дуже складною справою, тому що тут багато популярних і заслужених людей, які також хочуть працювати на благо міста. Більш того, він стверджує, що «одна людина нічого зробити не може, а всі разом, з іншими городянами, ми можемо зробити і місто, і країну кращими».
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Дьєдонне дуже любить своїх онучок Машу і Катю. Він на диво домашня людина, для якої найвищими цінностями є сім’я і робота. Лариса Миколаївна, його дружина, яка тепер уже не працює, вважає, що Дьєдонне — трудоголік у повному слов’янському розумінні цього слова, хоч саме слово вона й не любить. Дьєдонне вже давно думає про підготовку докторської дисертації, але роботи настільки багато, що нема часу. Він готує посібники для студентів, читає лекції, приймає хворих. Стосовно колишньої нашої замітки у «Дні» Дьєдонне на автора дуже образився. «Я тут не чужорідна ланка. Хоч я і африканець, але філософськи, житейськи я вважаю себе українцем, та й біологічно — по лінії моєї дружини у жилах наших дітей і внуків тече українська кров, і я за декілька десятиріч уже став частинкою України, тому це повинно бути зрозумілим усім. Правильний заголовок був би про те, що я українець…»
Мені, українцю, залишалося тільки висловити подяку Дьєдонне Селло — і від себе, і від українського народу, і від країни, нашої з ним Батьківщини.
