Проституція в Німеччині легалізована. Тут зареєстровано 400 тисяч жінок, які займаються цією справою. Досить лише кинути погляд на відповідні рубрики в багатьох щоденних німецьких газетах, щоб мати уявлення про кон’юнктуру на ринку проституції. Пропонуються «тайські мишки», «російські й українські супермоделі», «гарячі жінки з країн Африки» та «темпераментні кубинки». За даними Федерального союзу з надання секс-послуг, простіше кажучи, союзу, що об’єднує німецьких повій, близько 60% жінок, які займаються в Німеччині цим промислом, приїжджають з-за кордону. 90% затриманих у поліцейських облавах нелегальних повій — росіянки. На другому місці — українки, за ними — болгарки. Але… «Галузь не може більше жити без іммігранток, — каже голова союзу Штефані Клеє. Потреба в них висока, оскільки клієнти дедалі частіше хочуть іноземок. Бажання, яке секс-індустрія охоче виконала б, адже жодна інша галузь так не залежить від бажання клієнтів, як проституція». Слід зауважити, що іноземок клієнти вибирають не тільки тому, що вони, буває, кращі, ніж їхні німецькі колеги. Нелегальні повії не настільки кращі, наскільки дешевші. З ними і можна все, і скаржитися, у разі чого, жодна з них не побіжить...
ПРИБУТКОВИЙ БІЗНЕС: ЗЛОЧИНЦІ
Здається, нинішнє покоління німців починає вивчати географію України не за підручниками, а за місцем народження деяких її громадян: Київ, Черкаси, Полтава, Кременчук, Житомир, Вінниця... Назви цих міст неодноразово прозвучали у Франкфурті-на-Майні на судових слуханнях справи із обвинуваченню кількох громадян України в торгівлі людьми й інших злочинах, пов’язаних із цим. У обвинуваченні члени групи, найстаршому з яких 39 років, назвали бандою. А за освітою вони — інженер, економіст, вчитель, водій, кухар. Зовні вони абсолютно не схожі (принаймні в моєму баченні) на злих сутенерів, які відбирають у бідолашних дівчат зароблені гроші.
Колишній київський вчитель фізкультури, 39-річний Олександр Л., відомий у тутешніх відповідних колах як Алекс, емігрував до Німеччини 13 років тому. П’ять років тому заснував у Йошкар-Олі туристичне агентство «Пума» з філіалами в Москві й інших містах. Знайшлися й охочі співпрацювати з ним — кілька наших земляків, які приїхали до Німеччини за туристичними візами підробити, розраховуючи на щасливий випадок. «Випадки» траплялися не так часто, терміни віз закінчилися, а грошей так і не назбирали. Кожен із них: кухар Сергій Ш. із Кременчука, водій Валерій К. із Черкас, інженер Олександр Я. із Дніпропетровська, економіст Валерій Д. із Полтави на суді стверджували, що приїхали до Німеччини на заробітки, оскільки не могли знайти роботу вдома. Там майже у всіх залишилися дружини з дітьми та батьки, яким потрібно допомагати. Оскільки і в Німеччині нелегалу самостійно знайти роботу складно, то вони інтуїтивно тяглися до «своїх» — російськомовних, які в більшості випадків, хоч і не без вигоди для себе, але, як правило, і роботу підкинуть, і діловою порадою допоможуть.
Зрештою, пошуки звели їх із колишнім киянином Олександром Л., який нелегально займався діяльністю, що не мала нічого спільного з ознайомленням громадян із місцевими визначними пам’ятками. Реклама, яку фірма абсолютно офіційно розміщувала в засобах масової інформації на теренах колишнього Союзу, крім подорожей, обіцяла й роботу за кордоном. Співробітники агентства на місцях вербували жінок (підбирали молодих і гарненьких) для працевлаштування в Німеччині офіціантками, прибиральницями або сиділками, які доглядають дітей і хворих. Те, що охочі чистити та мити чужі туалети, обслуговувати відвідувачів барів не мали грошей на оформлення закордонних паспортів, отримання візи та проїзд, не бентежило вербувальників: вони брали на себе всі витрати. За умови, що потім гроші відпрацюють.
Зазвичай дівчата їхали до Франкфурта-на-Майні, де їх зустрічав власник нелегального бізнесу Алекс або його помічники. Останні на суді стверджували, що не завжди знали, навіщо дівчата приїхали до Німеччини, оскільки до їхніх обов’язків входило лише доставити прибулих за вказаними адресами. Вони розповідали, що дівчата приїжджали самостійно, ніхто їх не зв’язував, і до поліції вони не намагалися звернутися. Потім вони розвозили своїх клієнток як звичайних пасажирок на орендованих автомобілях до готелів або саун, за що дівчата розплачувалися самі.
Після приїзду до Франкфурта роботодавці розселяли прибулих по квартирах. Забравши паспорти, без зайвих сантиментів пояснювали, чим вони насправді повинні займатися. З тими, які з самого початку розуміли, на що йдуть, не було проблем. Але багато дівчат стверджують, що вони справді сподівалися отримати в Німеччині обіцяну роботу, але іншу, і навідріз відмовлялися займатися проституцією. Спочатку таким нагадували про витрачені на них кошти — майже дві тисячі євро, які в разі відмови працювати потрібно було негайно повернути. Але таких грошей ніхто не мав. Чинити опір не було сенсу: роботодавці не мали наміру жартувати. Дівчата, як свідчать протоколи допитів у поліції, перетворювалися на рабинь: у чужій країні, без документів, знання німецької, без грошей і вже з чималим боргом, скуті страхом, що зустріч із першим поліцейським означатиме для них позбавлення волі. За «погану» поведінку зазвичай били. За свідченнями самих дівчат, яких примушували займатися проституцією, «погано» вони поводилися досить часто: почуття безвиході, власного безсилля, незахищеності перед наругою, тугу заливали алкоголем. А п’яному, як відомо, море по коліно...
У обвинуваченні, зачитаному на судовому засіданні, називають сотні епізодів жорстокого поводження з повіями. Не втрачав нагоди продемонструвати свою силу й сам Алекс: у протоколах допитів у поліції дівчата розповідали, що він безжалісно розправлявся з ними за кожну відмову обслуговувати клієнтів і навіть за прохання перевезти до іншого борделя, якщо умови ставали вже зовсім нестерпними. Адже клієнти, серед яких і чимало збоченців, за свої гроші обходилися з повіями так, як малювала їм їхня уява, нерідко хвора. Тим більше, з нелегальними повіями, які нібито й не існують.
Поліція протягом двох років стежила за групою, її зв’язками та переїздами. Рік тому Олександра Л. та його співучасників заарештували. Затримали також кілька десятків повій, 26 із них погодилися дати свідчення в суді. Хоча вони не знають, що може бути з ними в майбутньому. Адже закон про охорону свідків захищає їх лише на час перебування в Німеччині, а жодній із дівчат не надане право на проживання в цій країні після суду. Тому після депортації на батьківщину вони можуть покладатися лише на український закон, місцеві правоохоронні органи та на себе.
У ПОШУКАХ ЩАСЛИВОЇ ЗІРКИ: ЖЕРТВИ
Розказані дівчатами історії про те, як вони стали нелегальними повіями, схожі, неначе написані під диктовку. І дивно: як досить дорослі жінки можуть стрімголов кидатися в невідомість, практично розраховуючи на удачу: не думала, що бордель — це потік, конвеєр, на якому доведеться виконувати примхи часто неохайних, старих, неприємних чоловіків і дуже часто — збоченців, людей із хворою уявою. Вони пояснюють це так: думала, що, можливо, якийсь раз доведеться переспати з кимось — не так уже й страшно. А в тих, які стверджували, що насправді мали намір працювати в Німеччині гувернантками, сиділками або офіціантками, чомусь не виникло запитання, як вони це збиралися робити без знання німецької?
Якщо зробити збірний образ «наших» нелегальних повій, то це дівчата 18—25 років, практично завжди без освіти, які до від’їзду до Німеччини або ніде не працювали, або працювали продавщицями в кіосках і на базарах, нянечками в дитсадках, прибиральницями. Всі вони кажуть, що вдома не могли знайти роботу, яка давала б заробіток, на який можна було б пристойно одягатися, ходити на дискотеки та нормально харчуватися. Тому, як вони стверджують, і спіймалися на приманку в газетних оголошеннях, що обіцяли роботу за кордоном. Причому багато хто з них навіть не запитував, що ж це за роботу таку їм доведеться виконувати. Таким неймовірним чином в одній точці перетнулися інтереси людей, яких тепер називають злочинцями та їхніми жертвами: кожен із них пояснює, що на цей шлях їх штовхнули злидні, несприятлива економічна ситуація в Україні.
Нянечка одного з дитсадків, 20 річна Оксана М., сама дала оголошення в газеті, що хотіла б працювати за кордоном. Охочі допомогти — два ввічливі юнаки — швидко відгукнулися, оговоривши, що послуга — оформлення паспорта, візи та квиток до Франкфурта обійдеться їй в дві тисячі євро. «Немає грошей зараз? Повернеш, коли заробиш», — заспокоїли вони Оксану. І справді, все організували швидко та практично без її участі. Щоправда, паспорт був литовський та з іншим прізвищем, а віза гостьова — на три місяці. Оксану попередили, що її робота — розносити напої в барі при готелі. Але якщо хто із відвідувачів захоче запросити її до номера, то вона не повинна відмовлятися. Оксана каже, що коли після прибуття до Франкфурта її привезли на роботу і вона побачила червоні ліхтарі на будівлі, а в самому барі — практично оголених дівчат, то тільки тоді зрозуміла, що це за робота. І сказала своїм господарям, що хоче додому. «Поверни борг і виїжджай, — не заперечували ті. — Немає грошей? Зароби!»
А заробити не вдавалося. І хоча клієнтів довелося обслуговувати, як на конвеєрі, грошей не більшало. І так протягом кількох років.
«І ти не намагалася втекти чи звернутися до поліції? — запитую в неї. — Чи тебе тримали під замком?» — «А куди тікати? Паспорт у мене забрали відразу ж, грошей не було. До поліції йти я боялася. Думала, що відроблю гроші, зберу на дорогу, куплю собі новий паспорт і поїду», — каже Оксана, і видно, що вона сама не вірить у ймовірність сказаного.
Оксана була популярна в клієнтів і заробляла нерідко до двох тисяч євро на тиждень. Але половина йшла господарю борделя, з другої половини потрібно було віддавати половину Алексу, а з чверті, яка їй залишалася, платити за кімнату, купувати одяг і косметику, а також віддавати борг. Грошей постійно не вистачало. Але вона могла позичити в Алекса. Борги зростали як гриби після дощу. За цей час Оксані чотири рази продовжували візу. У неї назбиралося чотири паспорти на чотири різні прізвища — литовський, російський, білоруський, грецький. Усе з простроченими візами. Тому, коли її затримали, то поліцейським не відразу вдалося з’ясувати, як її насправді звати. Оксана боялася про що-небудь розповідати: вдома залишилися батьки та молодша сестра. Вона мовчала місяць, поки адвокат не розтлумачив їй, що інші дівчата вже давно все розповіли, а Алекса разом із помічниками затримали. І що краще їй, Оксані, розповісти про все, що з нею сталося. Оксана погодилася і заявила, що її змусили займатися проституцією. А ось про побої, як вона стверджувала раніше, сказала на суді, що це було не з нею, а з кимсь іншим. І як розповісти: борг на ній досі висить, а після дзвінка додому вона дізналася, що за ним уже приходили двоє її старих знайомих, які виявилися добре обізнаними, що відбувається в суді у Франкфурті...
Представник Міністерства внутрішніх справ України в Німеччині Анатолій Юрченко розповів мені, що, на жаль, подібні процеси стають тут типовими і звичайними: протягом останніх півтора року українці або громадяни українського походження скоїли 89 злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми. Сьогодні аналогічні процеси тривають у кількох інших містах. Причому схема, за якою діяв Алекс, відпрацьована і звичайна для злочинних груп, що торгують живим товаром.
Одна з адвокатів, які захищають інтереси жертв насильства, Розвіта Мауль, вважає, що повії з примусу повинні виступати на таких процесах не тільки свідками, а й головними обвинувачами: адже це над ними здійснили насильство. Тим часом адвокат обвинувачених Ульріх Ендерс з самого початку заявляв, що вину його підзахисних ще потрібно довести. Сама справа, на думку Ендерса, не є якоюсь незвичайною або винятковою, оскільки останнім часом кількість подібних процесів зросла, і він уже не вперше захищає обвинувачених українського походження або громадян України. Тому йдеться про звичайну рутину. А що стосується жінок, які стають жертвами сутенерів, то адвокат Ендерс радить їм не бути легковірними і перш ніж вирушати в дорогу, з’ясувати, чи є для них за кордоном місце прибиральниці або офіціантки.
«ЗЕЛЕНУ КАРТУ» ПОВІЯМ!
Справа «наших» людей у судовому процесі у Франкфурті-на-Майні не тільки викликала неабияку дискусію в Німеччині, де торгівля людьми вважається одним з найганебніших явищ, а правоохоронні органи ведуть із нею безкомпромісну боротьбу, а й отримала несподіваний поворот. Німецький союз із надання сексуальних послуг, організація із захисту соціальних і політичних прав повій «Дона Кармен» вимагають надати «зелену карту» повіям з України, а також й із інших країн, які не входять до Європейського Союзу. Щоб вони мали таке саме право на роботу, як, наприклад, і комп’ютерники. Бо іноземних дам певної поведінки тут потребують не менше, ніж програмістів. А свої вже не можуть впоратися з дедалі більшим попитом.
Цю ідею підтримують також адвокати — й обвинувачених, і жертв. «Зелена карта» дала б можливість жінкам- повіям із країн Східної Європи, Азії й Африки працювати в Німеччині легально — адже їх не зупиняють ні поліцейські облави, ні проблеми, з цим пов’язані: адже вони однаково пробиваються сюди будь-якими способами та шляхами. Отримавши дозвіл на роботу, вони платили б чималі податки, але їхні права були б захищені. Поки це неможливо, і торговці живим товаром почуваються привільно.
Проте навіть ті, хто вимагає легалізації праці нелегальних повій, не вважають, що в цьому випадку з українськими сутенерами і повіями йдеться про сексуальне рабство або торгівлю людьми. Скажімо, за даними голови Союзу із надання сексуальних послуг Штефані Клеє, лише невелика кількість іноземок, навіть якщо вони живуть і працюють у Німеччині нелегально, займалися проституцією проти своєї волі. Таких, на її думку, менше п’яти відсотків. Переважна більшість жінок знала, на що йде.
Адже й наші жінки, яких затримує в облавах поліція, правдами і неправдами добуваючи фальшиві паспорти, йдучи на немислимі прийоми, якимось неймовірним чином отримуючи візи, приїжджають до Німеччини, до інших країн Європи. І, не знайшовши іншої роботи, потрапляють до рук сутенерів. Та й ті, які зараз виступають свідками в суді, як не крути, а приїхали добровільно. Якщо вони навіть спочатку не здогадувалися про те, чим їм доведеться тут займатися, то, прибувши на місце, зрозуміли, що їх обманули. Сексуальне рабство ніяк не виходить: вони могли вільно пересуватися, практично всі мають мобільні телефони. Тобто кожна в будь-який момент мала можливість піти від своїх господарів. Інша справа, що за свою працю вони не отримували зароблене. Проте на запитання судді, а чому вони, власне, віддавали сутенерам усі гроші, жодна з дівчат відповісти не могла…
Судовий процес у справі про торгівлю людьми у Франкфурті-на-Майні закінчився. Але якщо спочатку про перебіг подій писала більшість газет, то тепер журналісти майже втратили до них цікавість, яка привела їх до залу суду: торгівля живим товаром ніяк не виходить. Суду не вдалося довести, що дівчата займалися проституцією з примусу. Олександра Л. і членів його злочинної групи засудили за ухилення від сплати податків, що в Німеччині карається не менш суворо, ніж торгівля живим товаром, а також за сутенерство. Вони засуджені до різних термінів позбавлення волі — від двох до п’яти років, майже два з яких уже провели в камері попереднього ув’язнення.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Під час судових засідань часто згадували про несприятливу економічну ситуацію в країнах колишнього Радянського Союзу, зокрема, й в Україні, що нерідко штовхає жінок на такий нерозсудливий крок. Й обвинувачення, і захист зазначають, що кримінальні справи про торгівлю людьми — колишніми або нинішніми громадянами України, стали такими самими звичайними, як і справи громадян Німеччини стосовно таких самих злочинів. Із цього погляду Україна, на жаль, уже стала членом їхньої спільноти, напрочуд швидко освоївши новий прибутковий промисел.
До речі, українці, а також громадяни українського походження протягом 2002 року скоїли в Німеччині 17 тисяч 331 злочин — на 100 більше, ніж у 2001 році.
