«Коли прилетіли казахи і, переодягнувши роби й натягнувши на себе гумові чоботи (і нічого більше — ніяких засобів захисту!), спокійно рушили до платформи, у нас роти повідкривалися, — зізнавався Георгій Рощин, який весь останній тиждень провів в Ожидові на місці аварії. — Казахи «пірнали» в цистерни і, як нам здавалося, все підряд торкали руками. А коли біля цистерн розташувалися відпочити в затінку, ми взагалі дивилися на них очуміло. Ось із ким вам потрібно поговорити — із казахами! Хоч вони не дуже-то йдуть на розмови й від цистерн відходять тільки, щоб поїсти...».
Ну, якщо професор, директор українського науково- практичного центру екстреної медицини й медицини катастроф радить, стверджуючи, що для нього «казахи — кращий індикатор», то варто постаратися.
І, покружлявши кілька хвилин біля одного з них (якраз невисокий, дочорна загорілий чоловік у куртці, пробитій пропалинами, відійшов від цистерн для якоїсь, очевидно, серйозної розмови по мобільному), я «перекрила» йому дорогу назад. І потрібно сказати, вдало, бо невідомий, як потім виявилося, був директором Новоджамбульського фосфорного заводу, що відправив в Україну «чуму», яка наробила стільки лиха...
«ПАРІВ ФОСФОРУ В ЦІЙ ЗОНІ ПРАКТИЧНО НЕМАЄ»
Спочатку Леонід Франгуліді різко парирував: «Говорити нічого не буду». А потім, пройшовши кілька метрів, раптом розвернувся і відповів на запитання, що так мучило всіх навколишніх:
— Чому ви так безстрашно поводитесь?
— Бо ми з 66-го року працюємо з фосфором і добре знаємо його характеристики. Сам фосфор надзвичайно отруйний, а ось продукт його згоряння, п’ятиокис фосфору, по-перше, видно, по-друге, не настільки шкідливий, як сам фосфор. Парів фосфору в цій зоні практично немає. Ось бачите цей дим у небі? Це і є п’ятиокис фосфору. А де ми з вами стоїмо — його немає. І тут перебувати так само безпечно, як і в Трускавці.
— А де ж небезпека? І чому в нас стільки людей опинилося в лікарнях?
— Про небезпеку потрібно говорити передусім тоді, коли довго працюєш із фосфором. Щоправда, залежить все від індивідуальних особливостей організму і від того, наскільки близько й довго ти спілкуєшся з фосфором. Заспокойте людей. Я впевнений, що багато з них просто злякалися, перенервували, можливо, щось собі надумали. Ми-то працюємо багато років, відправляємо фосфор у східну Європу, у Росію, в західну Європу і вже знаємо напевно...
— Що сталося?
— На нашу думку, стався схід вагонів. І це однозначно. Те, що писали спочатку, мовляв, був вибух — неправда. Фосфор не вибухонебезпечний, по-перше, по-друге, таких умов, які б призвели до вибуху, не було. Ми всі цистерни, які горіли і які не горіли, обстежували, сфотографували, і скажу, що всі отвори пробиті всередину. Якщо був би вибух, то було б все навпаки — назовні.
— А чому тоді стався «схід»?
— Це запитання не до мене. Це залізничники повинні сказати, а я в цьому не спец. Працює держкомісія з розслідування (і мене також включили туди), вона й повинна відповісти на всі запитання. Хоч я ще жодного дня не брав участі в роботі комісії, бо брав участь у ліквідації. Як тільки нам повідомили про катастрофу, відправилися до вас найближчим рейсом. Адже ми приїхали для того, щоб розвіяти страх, привезли сюди з собою фахівців. Приїхало нас п’ятеро з Казахстану, один був уже тут. Усі ми і я сам особисто працював, і іноді руками, без рукавиць, щоб бачили, що не так все страшно, якщо сам директор працює. Потрібно просто знати, до чого можна торкатися, а до чого — ні. Ми ж собі не вороги і у всіх сім’ї. Наше завдання полягало в тому, щоб навчити, як поводитися з фосфором, причому своїм прикладом показати. Бо ніхто з ваших не поліз би в цистерну її чистити, оскільки не знають, як це робити, і бояться. Одну ми почистили, залишки фосфору вигребли. Все заварили самі, ніхто з ваших би не заварив, бо також не знав, як це робити. Хіміки ваші, звичайно, були не готові до аварії. Зараз вони проводять дезактивацію, як вони говорять, а простіше кажучи, збирають фосфор. Реагентів ніяких немає, і коли фосфор на землі, нічого не залишається, як його збирати. Поки ми не приїхали, ніхто не торкався до нього. Я не міг навіть у перший день запевнити пожежників, що фосфор із водою не реагує. Вони мене запевняли, що фосфор реагує й горить. Просто, коли фосфор у рідкому стані, від води він розбризкується, але не горить. Ми його й транспортуємо-то під пластом води. Коли нам тільки зателефонували, то ми відповіли: вашу справа зараз — загасити, охолодити, а ми приїдемо й працюватимемо далі, консультуватимемо. Консультаціям, щоправда, не вірять, і ми самі робимо. Хоч, чесно кажучи, цю ніч вже не працювали, сил немає... Ваші вже навчилися. З останніми двома цистернами вже самі впоралися, молодці.
— Значить, ви запевняєте, небезпеки зовсім немає?..
— Скажу, що працювати безпосередньо з фосфором небезпечно, особливо, коли він горить і потрапляє на одяг або тіло, і вдихати небезпечно, коли горить. Усі фосфорні опіки заживають надзвичайно довго й болюче. При горінні, якщо фосфор потрапить на шкіру, то виникне термохімічний опік, з яким впоратися дуже складно. Якщо внутрішньотермічний опік, то ще складніше, можуть і нирки відмовити тощо. Ми тут бачили, що люди щось збирають у пляшечки, як сувеніри, це також дуже небезпечно.
— А як ви себе почуваєте? Українці говорять, що казахи працюють, як дизелі?
— Дуже втомилися. І фосфору «нахапалися», звичайно. Але це не смертельно. Більше просто втомилися. Зараз приїжджають провідники й ми відправляємо цистерну. Звичайно в потязі двох супроводжуючих відправляємо. Зараз — п’ятьох, бо нестандартна ситуація.
...Ось така розмова відбулася з казахським директором, і потрібно зізнатися, не знаю, як мені так довго дозволили з ним говорити. (Те, що іноземець, можливо, спрацювало?). Бо перед цим, як тільки починала розмову з якоюсь відповідальною особою, представник прес-служби МНС підбігав і відсував цю «особу» в бік. Ті, кого знала особисто й не перший рік, збентежено відводили погляд, мовляв, зрозумій сама — не велено... Хоч, чесно кажучи, якби журналістам давали більше відкритої та чесної інформації, не виникло б стільки паніки, не було б стільки особистих трагедій, коли люди кидалися незрозуміло куди.
ХТО БОЇТЬСЯ ЕКСПЕРТІВ?
Поки простояла близько шести годин біля платформи й все-таки записала кілька інтерв’ю, мене особисто також декілька разів психологічно кидало зі сторони в сторону. Кому і в що вірити? Послухаєш казахського директора — і можна йти їсти огірки з грядки в сусідньому селі. А якщо замислишся, чого це журналістів так «ганяють», то виходить, що є, що ховати й приховувати... У нашій державі взагалі сьогодні мало кому вірять, навіть якщо дуже відповідальна особа стверджує й переконує. Жінок, що зібралися біля шлагбаума з села Петричі, переконував у відсутності небезпеки сам перший віце-прем’єр-міністр Олександр Кузьмук, який особисто запросив їх у штабний намет. Жінки казали, що бояться за своїх дітей, що огірки на грядках білі, що, якщо їх залити водою й кинути соду, то вона шипить. Що роса вранці обпікає, а повітря має характерний запах... Так що дітей потрібно вивозити. А путівки не дають. І що робити з малими дітьми, яких можна вивозити тільки з мамами?
Олександр Кузьмук переконував, що через годину все необхідне начальство збереться в центрі села і всі питання вирішать. Але жінки не вірили.
Коли вони вийшли з намету, задала запитання:
— Ну, якщо така склалася ситуація, що не вірять у нас офіційним даним про повну безпеку території (можна і воду з колодязів пити і в корів молоко збирати), то чому не дати можливість незалежним експертам з-за кордону зробити свої висновки? Як то кажуть, «задля святого спокою». Адже це вийде дешевше, ніж відбиватися від громадськості, вивозити дітей і мам, і взагалі тримати тут в Ожидові стільки людей? На що мені дослівно відповіли: «Привезеш із Польщі — знову не повірять, подавай з Америки! Що ми, самі не можемо?».
Виходить, не можемо, якщо всю Україну трусить і корчить. До речі, можна кинути клич, і обстежити навколишні села приїдуть іноземні організації і за власні кошти. Якщо, звичайно, нічого приховувати... А можна зібрати журналістів, представників громадськості, при них взяти проби й при них зробити аналізи. Тоді вже точно повірили б.
«ОТРУЄННЯ ГАЗАМИ, ДИМАМИ Й ПАРАМИ НЕУТОЧНЕНИМИ...»
Хоч буває й так: не вір очам своїм. За день до поїздки в Ожидів, у Львові у військовому госпіталі якраз натиснула на кнопку фотоапарата, коли Олександр Шевчук розгублено дивився на свій виписний епікриз, читаючи таке: «гостре інгаляційне отруєння газами, димами й парами неуточненими, легкого ступеня». Так ось як! Увесь світ знає: жовтий фосфор горів, а в нас медики не знають... Хоч кажуть, що кілька днів тому писали саме: отруєння жовтим фосфором. А потім прийшов лист із Києва, від головного токсиколога з вимогою писати саме «неуточненими». А для чого? І коли будуть уточнювати?
А, можливо, Шевчука там і зовсім не було? І не він приїхав пожежним потягом із Здолбунова о 19.30 в Ожидів і, увійшовши в дим, не гасив вогонь спочатку в респіраторі, а коли його ресурс вичерпався, і зовсім без респіратора? Ніхто тоді Олександра та його товаришів не зупиняв, не пояснював наслідків. А вогонь то втихав, то знову посилювався. Потім заболіла голова, стало боліти горло та очі. Його майже силою запхнули в «швидку»...
Юрій Лескіян потрапив на катастрофу на другий день і пробув замість 12 годин півтори доби. Йому вже пояснили: горить фосфор. Але він навіть і не думав відмовлятися — «робота в мене така». Двічі непритомнів, перш ніж перестав працювати. Йому дали активоване вугілля й прополоскати горло содою...
Із тих, хто потрапляв у лікарню, нікому не сказали, який же у нього склад крові, чи багато фосфору потрапило в кров. Ні в перший день, ні в день виписки. Причому виписували всіх також якось у терміновому порядку. «Тепер відправляйтеся у свої поліклініки за місцем проживання й доліковуйтеся вдома». Тобто держава на це вже грошей витрачати не буде. Благо, якщо ти міліціонер — видали по 500 гривень, якщо МНСник — відпустили з миром. Щоправда, в розмові зі мною в Ожидові прозвучало: завтра ж усіх ліквідаторів зберуть в оперному театрі, нагородять і подякують. Усі поїдуть у санаторії й перебуватимуть під спостереженням...
Довго казка кажеться, та не скоро діло робиться. Цікаво, скільки б отримали компенсації пожежники або міліціонери, якщо виконали б свій професійний обов’язок у США або Англії? Правильно, вже точно на відпочинок біля океану, у Малібу їм би вистачило.
Звичайно, немає сумніву, що і наступного разу люди в погонах виконають свій обов’язок, ризикуючи своїм здоров’ям, але все-таки, невже саме таким має бути ставлення держави до них, а точніше — високих державних мужів, які, приїхавши після того, як пожежа була загашена, отримають більше командировочних, ніж коштувало денне лікування кожного з ліквідаторів у лікарні. І чи захочуть діти тих пожежників піти батьківським шляхом?
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Після ожидівської катастрофи залишиться багато запитань і багато скривджених. Можливо, зроблять якісь висновки. Можливо, навіть дізнаємося правду. Можливо, навіть перестане дерти в горлі у хлопців, які показали мені запис на мобілці: автобус в’їжджає в дим, і після сміху та жартів стоїть суцільний мат. Ні, не переляк у ньому був, а здорова злість мужиків, які мають виконати важке завдання.
Хлопці зм’якли і збентежено відбирали в мене мобілку. Ось завжди так у житті: перший раз — трагічно, другий раз — жартуючи...
Чесно кажучи, коли, відмахавши полем кілька кілометрів, сіла в маршрутку, то відразу ж заснула. А прокинулася у Львові від того, що в мене дерло в горлі й боліла голова. Подумала, що казахи радили промивати горло легким розчином марганцівки. Потрібно буде зробити. Хоч, напевно, вигадала все собі. І все зникне, як дим. Той «неуточнений» дим напівбрехні- напівправди, який щільно стоїть над нашою державою. Тільки коли він зникне?
