Дім, у який стукають серця

Я часто думаю про свій майбутній дім. Особливо тоді, коли якісь люди кудись поселяються назавжди. Мабуть, мені заздрісно. Бо власного бажання будувати щось у загниваючій Батьківщині не маю. Як і збирати скажені долари, щоб купити склеп у хрущовському домі, який за двадцять років знесуть із лиця Землі.

Навіщо жити в приречених оселях?

Хіба ж це твій дім?.. Ні! Це заміна справжнього дому будинкоподібною ілюзією.

Свого часу Джек Лондон писав зранку, а потім старанно витесував свій будинок. Котрий, у фіналі праведних трудів, згорів.

Джек Лондон був дуже засмучений. Йому стало не зовсім зрозуміло: коли ж він будував справжній дім? Коли матеріально й зримо його витесував, чи тоді, коли ще «вибудовував» оселю у своїй уяві? І втрата якого з них — йому болісніша?

...Три малосімейки в центрі нового Ужгорода колись були прикрашені лозунгом: «Народ і партія єдині». Так, мов за іронією долі, називаються й нині. У підвалах там — слизька волога. Від неї роками — нестерпний сморід. Діти втікають од нього на вулицю.

А куди далі?

Неподалік — модерний спорткомплекс «Юність». Грошей на секції «малосімейні» батьки не мають. Тож тренуються, там у основному,w гандболістки вищої ліги, горді елітарні тенісисти, «качаються» заможні рекетири. Між соціалістичними смердючими дев’ятиповерхівками й спорткомплексом, що сито поблискує вікнами, лишилася для дітей «нічийна» галявинка.

Аж раптом там розташувався словацький «Луна-парк». Малюки сумовито розглядали драконів, лебедів, машинки інших атракціонів, на які бідним батькам, як завжди, не вистачає грошей. В очах дітлахів не було захвату — біль...

Не так від того, що не покатаються — на це вони сподіватися перестали, — а тому, що галявинку відібрали. А там же була така чиста зелена трава...

«Луна-парк» поїхав несподівано швидко... Я бачив, як раділи діти. Не треба вже їм тут ні звіринців, ні каруселей... Лише б трава непотолочена лишалась.

Згодом галява виросте в пам’яті до розмірів головного дому їхнього дитинства.

Я поселився в іншу малосімейку — на краю Ужгорода. Там узагалі-то нічого — широкі сходи, просторий спільний коридор. Тільки люди дивляться на тебе з недовір’ям: «Новий хтось... Чого від нього чекати?»

Ніби й дрібниця така підозріливість, а біополярно якось заважає. Муляє!

«Сказати кільком аборигенам «добрий вечір» і запросити на чарчину?» — розмірковую.

Незручно якось.

Дивлюсь, а спільний коридор — брудний-брудний, недопалки валяються, на підвіконнях — плісняві сухарі. Взяв я віник, побризкав водою увесь коридор, вимів, прибрав хлібні рештки, виніс сміття, помив. У процесі цього дійства відчинялися різні двері. Настав узагалі громадський шок:

«Новачок прибрав... І навіть біля чужих дверей!»

Такого ніхто ніколи не робив. Принаймні — півроку.

Щось у атмосфері цієї малосімейки змінилося. Наступного вечора я побачив, що підметений весь під’їзд — майданчики та сходи.

Стало чисто й добре.

Дуже важливо комусь першому прибрати бруд, не розділяючи його на «свій» і «чужий».

А взагалі-то ми проживаємо весь свій відпущений час у здивуванні від утрати дитинства. З подивом і помираємо. Часто так і не знайшовши дому, в який стукають серця, а не міліціонери. А теперішній дім, яким ти його в душі вважаєш, часто до тебе холодний, як Зимовий палац до Смольного інституту в революційному Петрограді.

Одного разу звисока, тобто з Києва, зателефонував знайомий газетяр Сергій. І, як усі порядні люди, в першу чергу запитав про головне — розумне, добре й вічне. Про педагогіку!

Як усякий пройдисвіт (а інакшим тут бути неможливо) незалежної України, я йому пообіцяв зробити матеріал не зовсім стовідсотково, але навпрошки вийшов на ідею й поїхав вивчати проблему в глибинку. Паралельно заготовляючи продукти, як по-цезарськи звикли робити всі національні людинобомжі в нашій, вічно крайній, країні.

Глибинкова сказала мені, киваючи в бік замдиректора школи, який на хвилинку вийшов:

— Петька знову їде на місяць будувати корівник на Хмельниччині. Я тобі сама понарозповідаю дуже багато. Навіть більше, ніж треба.

Я почав їй ставити різні запитання, натяки про церкву, про душу, Бога, про гріх, зрештою... Але вони розбивались об стіну нерозуміння: який там гріх, якщо в школі нічого не платять, а заступник директора Петька весь час десь і дуже вже далеко — будує корівники та гімназії?..

А що робити?!. Не тільки їй — нам усім?!.

Втім, про дім.

...Колись примандрував я працювати в закарпатську молодіжну газету. Редактор прийняв мене за умови, що квартиру знайду собі сам.

— Хіба це проблема?! — риторично вигукнув я.

За грудень-січень, на болісному зламі років, моя біганина за віднайденими — на стінах, у «своїх» людей — адресами успіхом не увінчалася. Лише в одному місці — в циганському мікрорайоні Родванка знайшлася більш- менш зговірлива господарка, згодна віддати кімнату з пошкрябаним коричневим роялем, продавленим диваном і великим, як плац для стройової підготовки, столом. Вона відразу продиктувала договір, який я слухняно переписав у двох екземплярах:

«Я, Василь Васильович Зубач, за домовленістю з господинею винаймаю квартиру строком на 6 (шість) місяців і зобов’язуюся з хазяйкою жити в дружбі, мирі та злагоді, не говорити в кімнаті на повний голос, не приводити гостей, особливо жінок, щодня заготовлювати десь на стороні дрова, рубати їх і напалювати в грубках, не грати на роялі, носити з колонки, що на сусідній вулиці, воду, при першій же необхідності звільнити квартиру, після вимоги господаря, через 15 (п’ятнадцять) днів.

Квартплату буду вносити періодично, щомісячно першого числа, в сумі тридцять карбованців або на десять- двадцять карбованців більше, якщо виникнуть непередбачені потреби».

Під цим документом ми поставили свої підписи, й наступного дня я обіцяв зайти. Переночував у редакційному кабінеті, вдосвіта перечитав договір і вирішив до ліпших часів, коли звільнять студенти університету найняті квартири, жити по-старому. Тут. У редакції. З курткою в головах.

Хіба я міг тоді подумати, що і в третє тисячоліття прийду практично бездомним, тому що мене ненавидять як окупанта, бо на мене виллється злоба за Сталіна та Берію. І коли Україна споруджувала після повеней закарпатцям будинки, я не міг просити допомоги собі: «Тому, кого людська ненависть позбавила дому, будинки не споруджують! Багатим — гроші, багатим — будинки, а бідним, та ще й окупантам, суху холеричну закарпатську дулю!»

Окупант... А із «великої землі» — жодної зазвичай патріотичної підтримки. Якось жив у сирій дірці, де паркет дибився, мов хвилі Чорного моря, а повітря било в легені, як у тропічному лісі. Одного разу не було чим за квартиру заплатити, а хазяйка з Києва наврипливо заскиглила в телефон: «Вася, если так пойдет, мне просто придется закрыть квартиру. Пусть лучше пропадет, чем я буду волноваться, что мне не платят вовремя».

Від того, що нам, у першу чергу, треба житло, квартири, а не люди з їхньою любов’ю та нашою любов’ю до них — Україна перебуває у вогні, що викликаний гниттям. Гангренозному!..

А втім, дім можна розглядати ширше, на рівні різнобарв’я вітчизн. У тому сенсі: Вітчизна-дім чи Вітчизна-мачуха?

Сергій щорічно приїжджає з Нью-Йорка. І з кожним разом стає все неприроднішим. Зовсім як «не наш чоловік». Інакше й не охарактеризуєш.

Я терплячий, я і весь монолітний український народ. Але на п’ятий «Сергіїв заїзд» розлютився. Після того, як у скруту звернувся до нього:

— Дай хоч гривню!

Дивлюсь, а він і дає одну.

Я вибухнув:

— Сергію, ти ж колишній наш чоловік! Соромно ставати янкі до такої міри!..

— А що таке? — засумнівався він у собі, почервонiвши.

— Що-що!.. Якщо у нас говорять: «Дай хоч одну гривню», — у відповідь дають десять. Значить, у людини повна криза з грошима, на хліб не вистачає. Якщо говорять: «Дай грошей», — витягають не менше ніж п’ятдесят: людина відчуває лише тимчасові труднощі, і можна не боятися — скоро віддасть...

— Так, — аж похитнувся він від напливу роздумів. — Американцям у таке і не «врубитися». До них не дійде ужгородське ув’язнення смисловими й підлими умовностями. Добре, що ми поки що свої.

Ми вшанували нашу умовну спільноту хвилиною мовчання.

— Чуєш, — стрепенувся раптом він, — а ось у вас — закони, циркуляри, постанови приймають... І в них теж треба читати одне, а розуміти інше?

— Саме так.

.. .А взагалі в Україні дім, може, є хоч десь? Може, ілюзія його в якомусь іншому місті? Якось стало мені в Ужгороді неможливо тоскно: роблю добро тутешнякам, а все одно — окупант. Поїхав, трапилася нагода, у Львів. Там, у мистецькій галереї «Дзига» відбувався ювілейний вечір однієї газети. За активної участі кафе «Вавілон».

Була невелика гостина. Все нормально. Лише декого з практичних газетярів стривожило: занадто швидко прибиралася «вавілонськими» офіціантами зі столів закуска й горілка «Гетьман». Про це й спитали вони відтак у маснолицої братії.

— Ось весь замовлений «Гетьман», — виніс хтось пакет із пляшками. — Уже порожній.

Не маючи офіційних здібностей Джуни Давіташвілі, я витягнув першу-ліпшу пляшку. Вона виявилася, звичайно ж, повною.

— А нашим офіціантам хіба не треба випити? — виділився з офіціантського натовпу бородатенький Прокруст. — І хто тут, у Львові (!), цей?! — указав на мене глибоко національним вказівним пальцем.

— Я і тут — людина, — відповілося мені. — Але не злодій, як ви.

— Тоді нічого совати носа в наші справи, якщо ти — людина!..

Через місяць мене нахабно обдурили не в почужілому Львові, а в «рідному» ужгородському кафе «Над Ужем». Тепер ті дві тітки дивляться продажними очима і... сміються-сміються.

— Нащо ви так дешево продали свої очі? — деколи запитую в них...

Боже, невже і звідси, з цього маленького міста, кудись треба тікати? Але куди вже далі?!

Деколи мені вперто, вкотре сниться сон: стоїть Україна, як десятикласниця Валька, в національному вбранні, і я, малий, люблю її до смерті. А потім згадую свої сучасні проблеми й благаю: «Валю, посели мене в Україні. Я так же хочу!..» А Україна-Валя раптом заплакала й каже: «Самій нема де жити, Васю! Ось дістала візу в Грецію. Їду туди повією!..»

...Я знову не сплю. Підвернувся транспорт. Я поїхав у брудне поселення. Там зустрівся чоловік, котрий інтригуюче говорив чистими словами. Він зразу мене помітив і запропонував одружитися з його родичкою, тому що вона має вісім будинків, а одній в них занадто просторо. Я взяв і чисто по-окупантськи подумав: «Навіщо мені вісім будинків у брудному поселенні?» А дорогою в Ужгород думав далі: «Якщо одружитися в чистому поселенні з чистою жінкою без будинків — то невже не з’явиться для нас дім? Один — не вісім?»

Питання повисло в мисленному вакуумі...

Мій малий зненацька захотів циркового щура, щоби лазив йому по плечах. Так він і сказав, щоб я з цього місця не зійшов.

У магазині «Природа для народу» такий щур продавався за десятку. Синок усе ж незабарно знайшов телефон, де давали одиницю цієї живності за троячку. Грошей у безперспективного батька, як завжди, не було. Але хлопчика підвозив додому на іномарці «Волга» мій знайомий на прізвисько Кучма (без іронії — просто надзвичайно схожі) і подарував йому п’ять гривень.

— Тату, — почув я наступного дня радісне повідомлення. — Щурик — ось він! Якби ще їй — це вона! — хлопчика, через місяць було би ще з десяток. Зробимо на щурах хороший бізнес, квартиру купимо... А поки що нашій дівчинці треба клітку-хатинку за 34 гривні.

— Нічого собі! — схлипнув я.

А потім ішов Ужгородом, дивився на нові особняки й усміхнено думав: «І навіщо цим тригривневим щурам такі дорогі хатинки? І чому я раніше щурів не продавав?»