Біля самого краю урвища крутого берега понад гірським Черемошем з боку Кут, що на Івано-Франківщині, стоїть занедбана двоповерхова капітальна споруда без вікон і дверей. Вона є місцем забав місцевих підлітків, а її стіни розмальовують аматори графіті. Та навряд чи одні й другі знають історію свого прихистку. На початку XX століття, коли на місці дерев’яної кладки через річку був капітальний міст із залізничним полотном, який сполучав дві країни — панську Польщу та боярську Румунію (відповідно, сучасна територія Франківщини і Буковини), — в будинку на березі розміщувався прикордонний пост і митниця. А в одній із кімнат першого поверху — гідрометеорологічний пост, хоча початок метеоспостережень в цій місцевості було покладено набагато раніше...
ФОРПОСТ НА ЧЕРЕМОШІ
За словами начальника Чернівецького центру гідрометеорології, якому сьогодні підпорядковано пост у Кутах, Тетяни Негадайлової, в часи Австро-Угорщини на території сучасної Чернівецької області існувала ціла мережа гідрометеорологічних постів: їх тоді було навіть більше, ніж тепер.
У першій половині XIX століття (точна дата, на жаль, невідома), Відень, який у той час був світовим лідером у царині спостереження й прогнозування погодних явищ, подбав про створення нових метео- й гідропостів на околицях імперії. В тому числі — у Кутах. Важливим цей пост був не тільки з огляду на розміщення густонаселених Кут на березі норовливої гірської річки. Вимірювання рівня води в Черемоші, особливо під час танення снігу у горах та сезонних злив, робило можливим прогнозувати силу води нижче за течією, запобігаючи трагічним наслідкам повеней. З цієї причини та для поліпшення спостережень за річкою 1873 року Галицьке намісництво зі Львова звернулось до крайової управи у Чернівцях (територія сучасної Чернівецької області, як і Галичина, тоді була у складі Австро- Угорщини) з проханням обладнати водомірну рейку ще й на буковинському березі. Через брак архівних даних невідомо, чи вдовольнили це прохання. Як і те, хто працював на погоду в самих Кутах наприкінці XIX століття. Бо першим в архівних документах у зв’язку з цим гідрологічним постом згадується Володимир Петрович Томашевський, нащадки якого досі безперервно несуть вахту на Черемоші.
ПОЛІГЛОТ, ВОЯК, ГІДРОЛОГ, ЛЮДИНА
Корінний мешканець Кут, Володимир Томашевський, 1892 року народження, походив із сім’ї середнього достатку, що дало йому змогу здобути непогану, як на ті часи, освіту. Робота на гідрологічному посту потребувала знань, тому посаду запропонували кращому випускникові гімназії Томашевському, який вільно володів шістьма мовами. Таким чином у 1909 році поліглот із Кут волею випадку став метеорологом.
— З початком Першої світової війни Володимир Петрович пішов до війська, — каже його зять Ярослав Антонович Олійник. — Тесть пройшов усю війну, проте в людей не стріляв. Він служив у жандармерії, тож слідкував за порядком.
Після закінчення війни В. Томашевський повернувся додому, а коли на руїнах Австро-Угорщини утворилося кілька самостійних держав, він продовжив служити на гідрометеопосту, який тепер належав Польщі.
— Тоді ж, у міжвоєнний період, 1928 року, на Черемоші була страшна повінь, — пригадує розповіді тестя Я. Олійник. — Казали, що вода затопила половину Кут і сусіднього містечка з боку Чернівецької області — Вижниці. Завдяки своєчасному попередженню В. Томашевського, обійшлося без жертв: люди хутко перебрались на підвищення.
Буремні були роки. Слідом за водою на обидва береги Черемошу прийшла нова влада: Галичина і Буковина опинилися у складі СРСР. Потім почалася війна. Коли фронт покотився далі на захід, безпартійного В. Томашевського призначили керувати складами військових трофеїв, найціннішим з-поміж яких була сіль. Добросердешний пан Володимир не міг відмовити людям в життєво необхідній дрібці солі. Щодня мешканці Кут, Вижниці та довколишніх сіл набирали її у свої торбинки. За таку «неправильну» поведінку гідролог ледве уникнув розправи властей. Позаяк роботу на посту біля Черемошу краще від нього не знав ніхто і зважаючи на будівництво неподалік Кут летовища, відтак — необхідність не лише гідрологічних, а й фахових метеоспостережень для потреб авіації, «нелояльного» В. Томашевського все ж залишили працювати.
НА ПОСТ — ІЗ-ЗА ВЕСІЛЬНОГО СТОЛУ
Поступово життя налагоджувалось, у гідролога підросла донька Ірина, яка почала допомагати батькові. Якось на танцях її помітив Ярослав Олійник, який приїхав в Кути в гості до сестри. Красуня з-над Черемошу припала йому до серця, тому, маючи серйозні наміри, хлопець надумав поговорити з її батьком. Хоча той був чоловіком доброзичливим, не уникав товариства і любив пожартувати, зовні справляв враження суворого непривітного вояка. Хтось підказав хлопцеві, що двічі на день в один і той же час гідролог з оберемком приладів ходить до річки. На посту й познайомились, а незабаром молоді побралися. Закінчивши Львівську політехніку та фізмат Чернівецького університету, Ярослав Антонович викладав у школі, згодом керував Вижницьким училищем декоративно- прикладного мистецтва. Нині покійна дружина Ірина Володимирівна на той час офіційно перебрала на себе обов’язки немолодого батька. Коли й вона вийшла на пенсію, її замінив чоловік. А зараз вже майже десятиліття слідом за дідом і батьком щоденну метеорологічну вахту несе їхній син Олег.
Оскільки гідрологічні спостереження треба здійснювати буквально година в годину, Олійники бодай на день ніколи не могли всією сім’єю залишити домівку. Адже щодня рівно о восьмій ранку та вечора слід виміряти рівень води в Черемоші, її температуру, силу течії, та не пізніше як за п’ятнадцять хвилин по восьмій передати дані у Чернівці та Київ (під час підйому води вимірювання роблять кожні чотири години протягом всієї доби). Тому коли Ярослав Антонович женив сина, на превеликий подив гостей, мусив просто з-за весільного столу йти на роботу...
ЧЕРЕМОШ ЗМІЛІВ, ТА НЕ ЗМІНИВ ХАРАКТЕР
Крім щоденних обов’язків від діда-батька, цього року Олег має додатковий клопіт. Хоча через вибір гравію і вирубування лісу в останні десятиліття Черемош змілів майже утричі, торік повінь цілком змила новий гідрологічний пост, не залишивши каменя на камені. Після укріплення берега довелося все відновлювати: кам’яні східці до річки, спеціальні, звірені з рівнем моря палі для вимірювання висоти води, готувати приміщення для нового сучасного обладнання. На час мого візиту робота була в розпалі: батько й син лише на хвильку відірвалися від діла, аби погомоніти з журналістом.
— Доброго дня, дідуню! — коли вже прощалася зі старшими Олійниками, повернувся зі школи молодший онук Ярослава Антоновича Славко. Удвох із братом Іваном вони при нагоді супроводжують діда й батька на пост. Допомагають, придивляються. Хтозна, може, це підростає четверте покоління династії гідрометеорологів Томашевських-Олійників.
