Робилося це так: посла брали за руки й за ноги і кидали на гострі списи. Якщо після цього він ще ворушився, вважалося, що він не виконав доручення, і його з ганьбою виганяли з дипломатичного корпусу. Якщо ж він не подавав ознак життя, всі розуміли, що він благополучно прибув на місце, і тіло його з пошаною ховали.
Місія посла була нелегкою. Між небом і землею стосунки були складні й заплутані, доручень було багато, і все це треба було запам’ятати, нічого не забути. Коли, наприклад, буде дощ? Йти на сусідів війною чи, бува, обмежитися мирними взаємовідносинами?
Головна складність полягала в тому, що коли посол падав на списи, у нього буквально відбивало пам’ять, а якщо не відбивало, то він із задачею не впорався, і замість нього посилали іншого посла.
Претендентів було багато, професія посла була найпрестижнішою, і кожний батько говорив про свою дитину з надією і гордістю:
— Вона у мене коли виросте, буде послом. Але, звісно ж, для цього йому треба добре вчитися.
