Здається, ще ніхто не відзначив, що газета «День» тримається на «каріатидах» і «амазонках»: Лариса Івшина, Тетяна Коробова, Клара Гудзик, Наталя Лігачова, Ірина Клименко, Ірина Гаврилова, Яна Мойсеєнкова, Тетяна Поліщук, Діана Клочко, Наталя Трофімова, Ганна Шеремет, Оксана Панченко, Ганна Шерман — та цей «букет» будь-яке «гроно» чоловіків запхне за пояс! Але є ще й блискучий Віталій Портников, розумні В. Пустовойт, В. Зам'ятін, В. Княжанський, В. Золоторьов, П. Марусенко, Д. Скрябін, дотепник К. Рильов... Не скажу, що абсолютно все, що вони пишуть, мені подобається, але це, поза сумнівом, професіонали високого гатунку, яких, мабуть, і вночі розбуди, то вони й спросоння напишуть добротний потрібний матеріал.
Так, у житті все вирішують особистості, котрі не торгують совістю, як огірками, а невпинно борються словом і ділом за екологію буття. Редакція газети «День» — чи не єдиний такий колектив із особистостей всеукраїнського масштабу, котрий узявся за воістину прометеївсько-подвижницьку справу: робити з нас, «совків», європейськи освічених людей, не відмовляючись від усього того кращого, що було в нашій країні, але й пориваючись вперед, до вершин гуманізму, одухотвореності, освіченості. Хай же вам Бог помагає, і я завжди уважно читаю «духовні» послання мудрої Клари Гудзик, що, мов бальзам на душу: так уже хочеться-прагнеться Божого миру в нашій господі! Хоча до нього ще далеко, особливо коли спостерігаєш, як чубляться наші конфесії, як грубо втручається в «божі справи» політиканство, як нетерпимо ставляться традиційні конфесії до нетрадиційних тих, що народжуються, чи, скоріше, відроджуються. Ось, до речі, проблема: християнство та віра наших предків. Очевидно ж, що наше християнство змушене було увібрати в себе чимало з «язичництва» українського народу, оскільки той уперто не хотів розлучатися зі своїми тисячолітніми скарбами — й не розлучився! Малого того: як свідчать новітні дослідження таких видатних археологів та істориків, як В. Даниленко, Ю. Шиков, М. Шмаглій, М. Чмихов та ін., Україна поставила на скрижалях світу свої оригінальні зарубки космогонічно-релігійного характеру, що позначилися й на Біблії, й не лише на ній. Чи слід, отже, аж так вороже ставитися до новітнього творця-пророка відроджуваної національної релігії нашого народу — РУНвіри — Лева Силенка, автора унікальної книги «Мага Віра», або ж замовчувати видатного вченого-санскритолога Володимира Шаяна? Це, без сумніву, видатні українці ХХ століття, й розкидатися такими духовними багатствами нам негоже — і так через власну упертiсть й отаманщину ніяк не зліпимося докупи. «Обнімітесь, брати мої! Мало вас, благаю!» — виявляється, й Шевченків голос може бути голосом волаючого в пустелі. Я, взагалі-то, сповідую сковородинське розуміння Бога, але вважаю, що й національна релігія в українців має бути: чим ми гірші від юдеїв, японців, китайців?
До економічного блоку в мене більше претензій як у читача: тяжко, іноді тягуче «заковтується», хотілося б тут бачити більше живої журналістської праці.
Глухо поки що, не яскраво (це стосується, щоправда, й інших видань) висвітлюються міжнаціональні проблеми в Україні, насамперед такі дражливі питання, як упровадження української мови в життя, «боротьба» за російську як другу державну, взаємини між українцями, росіянами, євреями та іншими національностями — «плюси» й «мінуси» взаємодії. Мені здається, саме тут головний нерв побудови цивілізованого українського суспільства, саме тут «наворочано» масу недовір'я, упередженості, взаємопідозр, і «скасувати» все це можна лише відвертою розмовою, обговоренням гострих проблем, чого якраз усі майже видання уникають.
З погляду журналістського, мабуть, найбільша «ахіллесова п'ята» «Дня» — обговорення й круглі столи: вони задовгі й занудні, либонь, через те, що їхні учасники багато ллють «водички», а її чомусь не «віджимають» редактори; через неякісний склад учасників є й чимало несвіжих, заяложених ідей.
Узагалі переважна більшість кореспонденцій із місць — і куца, й неаналітична, ще й малоопозиційна до нікчемної влади. Обмілiла «місцева кореспонденція»... У Харкові майже не лишилося газет, які можна читати: «аксакали» — «Красное знамя — Время», «Вечірній Харків — Вечерний Харьков», «Соціалістична Харківщина — Слобідський край», «Ленінська зміна — Событие» (наводжу й попередні назви видань) — різко здали в професіональному плані, деякі й «прогинаються» услід за новими «хазяями»; новіші — «Слобода», «Панорама» та інші — переживають «кризу росту»; різне багатотиражоване чтиво, типу «Теленедели», неможливо читати окультуреному розуму. Про місцеві ТБ та радіо й не казатиму. Отож уся надія на «День». У нас є — у нас, у Харкові! — «обличчя»: є стійкі дисиденти-борці з тоталітаризмом, у яких не відсирів порох у порохівницях і які готуються до бою на чолі з генералом Марчуком; у нас є цікаві громадські діячі й діячки, такі як хоробра воїтелька за українську ідею Валентина Овод; є своєрідна «жінка з булавою» — єдина керівниця в середовищі націонал- демократів Ольга Різниченко; є сімейні династії політиків, науковців, митців, діячів — як знаменита на весь Харків сім'я Петра Черемського; є видатний єврей — патріот України, голова Харківської громади іудеїв-реформаторів Едуард Ходос, який бореться за справедливість як у середовищі євреїв, так і в Україні; є чесні й послідовні борці за Україну з-поміж політиків, журналістів, митців, письменників, учителів, а ваш симпатичний, але капосний кореспондент Михайло Біденко не хоче все те помічати! Адже й «День» сильний саме особистостями: читаючи бодай раз М. Амосова, С. Кримського, М. Поповича, того ж аналітика Є. Марчука та інших людей подібного рангу, помітно зростаєш інтелектуально й духовно, відчуваєш свою святу причетність до материка великої України.
Взагалі, Україна тепер — іскрометний «дискусійний стіл», достеменний «Вавилон стовпотворінь» протилежних політиків, «східняків» та «західняків», релігійників, художників і письменників, просто падлюк і порядних людей. Всеукраїнський мурашник вирує! І газеті «День» іще треба попрацювати, щоб сповна подавати цю розмаїто-строкату картину вселенського галасу. Добре, що з'явилися читацькі листи, які одразу ж значно оживили видання, але треба ще й дискусії з кардинальних проблем дня й дійсності, зіштовхування різних точок зору на те чи інше явище чи явища. Особливо цього бракує у висвітленні літератури й мистецтва, культури: багато тут зайвого, другорядного, малоцікавого. Професіонально пише В. Войтенко про кіно, О. Сидор-Гібелінда про художників, а раніше М. Рябчук про літературу. Ю. Андрухович «со товариші» — хай буде, бо це цікаво з погляду того, що роблять гарні літератори. Але ж самими лише нотатками, ескізними путівниками, «думками на ходу» ситий не будеш. Тут бракує певної спрямовуючої руки й дискусійних вибухів, адже літературно-мистецька критика мусить бути насамперед опозиційною, задирливою до нових явищ, які треба ще перевірити добряче на життєстійкість.
Потрiбна й бойова публіцистика на захист скривджених людей, приміром, така, як у Ольги Герасим'юк. А скільки у нас неправедного судо- й слідочинства! Харків'янин Є. Захаров пише про це компетентно, але загалом, а треба обороняти й конкретних людей, які зазнали несправедливого покарання. Нині можновладного оскаженіння особливо багато, і стати осторонь кривд — значить упослідити хоробру журналістську професію.
Не завжди виходять повністю професіонально сильними й «п'ятницькі» та суботні числа «Дня»: тут треба ще більше посилити відбір, щоб були й сенсаційні, й скандальні матеріали, й неординарні інтерв'ю з видатними людьми, й чимало оригінального розважального матеріалу. Найбільш плідно — компетентно, яскраво, критично! — працює тут Наталя Лігачова, справжній «Нестор-літописець пікових фаз вітчизняного ТБ», хоч я як затятий телеман бува й не згодний цілком з її оцінками. Інші ж матеріали про ТБ, як правило, другорядні.
Не буду повторюватися про певні недоліки в українському правописі, але я в Харкові, на жаль, не маю й того, бо всі мої зусилля, щоб бодай десь купувати «День» українською, не увінчалися успіхом. Харків таки масово антиукраїнський, і з цим лихом ближчим часом щось треба робити, інакше загинемо, як швед під Полтавою. Єдине, що скажу з приводу правопису: негайно вводьте в обіг літеру « ґ » — і так її, бідолашну, в совєтські часи репресували, а тут іще й газета інтелектуалів «День» підпрягається! Справедливість і правда — понад усе!
