— Моє шанування, Іване Сидоровичу! Ну, як же, як же, впізнав! Бачив ваше фото і в газеті, і в журналах, і на плакатах! Ви тепер наша єдина надія, промінь світла в темному царстві! І не сумнівайтеся, на виборах народ голосуватиме тільки за вас!
— Зробите правильний вибір!
— Куди це ви, Іване Сидоровичу, ні світ ні зоря?
— Куди? А й справді, куди? Чесно, кажучи, так зразу й не пригадаю. Знаєте, важко без команди: без помічників, секретарок, групи підтримки, я навіть розгубився...
— Ну, що ви, ріднесенький!.. Таким людям, як ви, не гріх щось забути. Адже ваша дорогоцінна голівонька зайнята більш важливими проблемами. Послухайте, а може, ви зібралися на роботу?
— Згадав, звичайно, на роботу!
— Іване Сидоровичу, якщо не секрет, ким ви працюєте?
— Та так, президентом однієї корпорації.
— Тю, хіба президенти ходять на роботу?
— Ну, припустімо, не ходять, а їздять, інколи.
— У вас на роботі, напевно, щось дуже важливе, наприклад, будуть давати зарплату?
— Зарплату мені вчора додому привозили.
— На біса тоді вам потрібна ця робота?
— А й справді, на біса?.. Товаришу виборцю, ви мене своїми дурнуватими запитаннями дістали, я зараз від них збожеволію. Я ж не на роботу йду, я свого бультер’єрчика вигулюю. Ліндо, за мною!
