«Спочатку в мене виникла думка простежити, що вони там роблять. На дахах. Кожний вечір я чув їх обережні кроки та рипіння дверей, що ведуть на горище й на дах. Кроків було багато і я передбачав, що їх більше десяти осіб, а, можливо, і всі двадцять! Уявіть собі, що вони танцюють на дахах з дев’ятої вечора до третьої-четвертої години ночі. Постійно танцюють, не зупиняючись навіть на перекур. Від їх постійності можна було збожеволіти або потрапити в кімнатку, де перевіряють всілякі ефекти та галюцинації. Але я чув кожний день, як вони підіймаються сходами й проникають на дах, щоб там божеволіти й танцювати. І я вирішив пересвідчитися точно, тому, що шум їх музики з даху долітав у моє помешкання й розлючував мене: у мене немає ніякого бажання разом із ними поступово божеволіти, кокетуючи на даху. Я виходив на балкон і прислухався, але музика начебто замовкала, а потім з новою силою влітала у вуха. Їх там було дуже багато, прямо до біса! І що вони робили там, окрім танців, я й захотів дізнатися, щоб внести ясність у свої думки.
Я став боротися з ними доступними мені способами, вони ж всі — втрачене покоління, кинуті напризволяще в своїх інтернет-кафе. Імітація спілкування насправді заразлива річ! У нас у частині був комп’ютер, так всі, хто на ньому працював, потім до психушки потрапили, допрацювалися. Я підозрюю, що в їх імпорті стоять спеціальні блоки, що випромінюють всіляку гидоту, що впливають на психіку, адже вони всі не такі якісь, ненормальні, відірвані від життя, п’яні якісь. Я завжди цим комп’ютерам не довіряв, у них можна завжди встромити технотронну зброю, випромінювач, і він буде вибірково затуманювати мізки, і тут нічого смішного немає! Я так гадаю, а ви можете вирішувати як ви хочете. Але комп’ютери шкідливі, це — точно. Я ж не брешу про наших комп’ютерників, вони дійсно всі потрапили до психушки. І взагалі, знали б ви, скільки виявилося в психушці тих, з секретних частин! Вони ж були піддослідними кроликами! Комп’ютери ж також на комусь перевіряли? Чи ви так не вважаєте? А я впевнений, що для верхів є спецкомп’ютери, що особливо захищають від променів. Ви можете не погоджуватися, я особливо не ображуся.
Але послухайте про цих танцюристів. Я став їх вистежувати вночі, не спав і також підіймався за ними на дах і стежив через щілину з-під люка. І ви не повірите, що я там бачив! Спочатку вони нюхали якісь речовини з пляшок і тюбиків. Довго і забираючи один у одного ці речовини. Маленькі, за моїми поняттями, ще діти, не набагато старші за одинадцять років, дівчатка й хлопчики. Вони нюхали, потім водили хоровод, повільно, вже сп’янілі та одурманені. Хоровод водили під музику, й часом край хороводу проходив просто над краєм даху, й хтось перескакував цю небезпечну дільницю, зависав над прірвою, а його тримали й потім проносили на дах, утримували своїми дитячими руками. У мене виступав холодний піт, але я сидів мовчки, боявся висунутися і щось крикнути, вони могли злякатися й почати бігати дахом і зірватися з даху вниз на асфальт з п’ятого поверху. Для мене були загадкою їх первинні дії, коли вони нюхали цю гидоту з пляшок, я гадав, що це жарт. І безпечний жарт, але потім, коли я зрозумів, мені стало страшно. А раптом вони зараз розженуться й зістрибнуть донизу? Я ж їх не врятую! Я ж збожеволію! Вони будуть там унизу, а я дивитимуся на них згори? На мертвих?
Це в них від туги. Я з жахом зрозумів, що батькам байдуже, чим зайняті їхні діти. Адже в Біблії написано, що батьки — сторожа дітей своїх! Сторожа! День і ніч! Але батьки цих дітей спали спокійно в помешканнях, а діти нанюхувалися на дахах і ходили краєм прірви! І це — в одинадцять років! Ні шановні, щось відбувається з нашими дітьми, вони створюють свої клуби самогубців і злочинні клани підлітків, я не знав, що робити! Я дивився за ними з-під люка і думав, що зробити, щоб ніколи цього не бачити, нехай навіть у найближчих місцях, біля себе, ми ж давно живемо інтересами будинку або двох будинків, а якщо щось відбувається за три будинки, то це вже — закордон! Я хотів, щоб хоч би в моїй державі стало спокійно, в межах моїх двох «п’ятиповерхівок». Мана, та й годі!
Я сидів, дивився і думав. Гра ставала все небезпечнішою та жахливішою. Вони розганялися й зупинялися над самим краєм даху, махаючи руками, як пташки, або розгойдували когось, по черзі, над дахом, біля краю, тримали за ноги й руки. Або лягали на край і потихеньку сунулися вперед, звисаючи все більше й більше. Це було жахливо! Я кричав всередину себе, щоб вони припинили. Дахи! Знали б ми, дорослі, чим зараз діти займаються на дахах!
А потім вони сіли колом і почали палити цигарки й пити пиво. І щось висипати в рот з маленьких пакетиків. Їх було п’ятнадцять душ, хлопці й дівчата, після пива й цигарок з пакетиками, вони стали роздягатися, і я побачив те, що називають стриптизом. На даху, серед ночі, коли батьки сплять. За чергою вони роздягалися й бігали колом, скинувши одяг на купу. Щось стародавнє, те, що я бачив у передачах про Амазонку, було в їх танцях, щось небезпечне й одночасно цнотливе. Все пророблялося мовчки, як за командою, як обряд або наказ звідкись згори. Я сидів, дивився й мовчав, усвідомлюючи, як мало ми знаємо своїх дітей, які далекі вони від нас, яке істотне між нами непрохідне провалля часу. Вони бігали колом голяка й зрідка сміялися нетутешнім сміхом. Я був настільки вражений побаченим, що випалив півпачки сигарет. У них мені відкрилася якась таємниця з мого минулого, щось геть забуте, з далекої пори дитинства, про яку ми намагаємося не згадувати. Забули, чи нас змусили забути? І зараз ми говоритимемо, що такого не було ніколи? З нами не було ніколи? Дивно! А може, так і треба, щоб ми не розуміли? Ніколи не розуміли? А чому ми повинні розуміти? Це інші люди, інше втрачене покоління, що прагне до самовираження. І тут нічого не зміниш. Те, що відбувалося на даху, можна було б назвати концертом, перфомансом, грою в страшних дикунів. Це — справжній перфоманс. Як і все наше життя, перфоманс перфомансів. Акторство, що пішло далеко вперед!
Тоді, вже вдома, тихо спустившись із даху, я подумки накреслив план своєї боротьби з їх поведінкою на даху, що мені не подобається. Якби вони навіть тихо співали під гітару, я б все одно не погодився, хтось завжди ризикує більше за інших і може звалитися донизу. Я вирішив робити так: вішати замки на кожні двері на горище, й не ті слабенькі, а справжні колодки, товсті й солідні. І пригвинчувати товсті скоби. Кожний день я зачиняв одні двері догори, я позбавляв їх зірок і страшних пригод, проте мені було спокійно й усе приємніше на серці. Я сам купував замки, міняв їх на горілку, ставив, ставив, ставив. Вже п’ятдесят замків! Ключі я зберігаю у себе, мені все одно, що комусь треба на дах, я відношу одні ключі в домоуправління і залишаю в люках записки, де взяти ключі. Я став маніяком по замках. Я ставлю їх скрізь, де бачу їх доцільність. Це — не жарт. Так я рятую їх життя. І мені все одно, що ніхто не знає і не дізнається широко про мою акцію. Я хочу сказати, що час закривати дахи і обмежувати туди допуск. О, дахи стали місцем нехороших ігр! Я сам це бачив! Я ставлю замки й сподіваюся, що це рятує життя. Замки допомагають. Хороші замки. І походи на дах наді мною припинилися, нехай роблять це на землі, нехай нюхають на землі, нехай танцюють на землі, нехай роздягаються на землі, якщо їм це подобається, я не можу контролювати їх життя. Життя кожного — це таємниця! Я не можу втрутитися в неї, але я можу забезпечити їх шлях до себе. Я продовжую ставити замки. Це мій спосіб порятунку світу, дитинства, людства. Я рятую їх від самих себе. Мені не треба їх подяки, мені досить, що в моєму середовищі не буде малолітніх самогубців і незапланованих дитячих падінь із даху. За всіма я не встежу, але хтось врятується. Замок — це велика сила в наш час!
Можливо, їм подобалося на даху, вони відчували себе ближче до космосу, або прагнули до незвичайних відчуттів? Ну, й що? Для мене це щось надприродне й хворобливе, коли я бачу малолітнє здичавіння. Вони дивляться кіно, ну й на здоров’я, я також дивлюся кіно, але ми повинні знаходити один в одному загальне, а його, виходить, немає й не було! Один для одного ми втрачені в космосі життя. І це — факт! Такий же вірний і чіткий, як існування даху.
Я навішую замки і вважаю, що маю рацію. Нехай хтось мене переконає в протилежному. Я поставлю його на край даху й скажу: «Стрибай і залишися живим, не покаліченим і щасливим! Тоді я подумаю, може й не треба вішати замки, а почати заварювати двері, якщо він стрибне і залишиться живим. Люки заварювати наглухо! Світ для мене не зрозумілий. Я офіцер армії, не уточнюю якої, сам не знаю. У мене велика пенсія, я міг би сидіти вдома й не чути нічого, але я не можу так! Я чую, я бачу, я вирішую. Я живу, врешті-решт! І нехай хтось скаже щось проти того, що я роблю. Я ще відповідаю за свої вчинки...»
Цей довгий монолог я вислухав з граничною увагою, дати людині виговоритися — це рівнозначно тому, щоб повернути її до життя, ще і ще раз. Тим більше офіцерові армії, тим більше в психіатричному відділенні, куди він потрапив після побаченого на даху цієї весни. Психіатр вважає, що це — загострення застарілої хвороби, що розвинулася на основі психічного стресу під час війни в Афганістані. Офіцер ставив і ставив замки, а ключі залишав у себе. Він розповів лікарям те ж, що й мені, але ті не повірили й вирішили, що це самонавіювання провини. Коли він прогулювався, я попрохав його приділити мені декілька хвилин, але бесіда розтяглася на годину. У всьому іншому він нормальний, як вважають лікарі, і здатний навіть аналізувати обстановку. Але замки були його козирем. Він пам’ятав кожні двері, на яких залишав свій замок.
«Я рятую дітей, — так він говорив, — я рятую дітей! І вони про це знають. Я рятую їх, щоб вони не смішили мене!» У руці він тримає товстий зошит своїх висловів, записаних великими літерами синіми чорнилами, іноді червоними. Один з них говорить: «Випереджай час, або він випередить тебе й розстріляє! Час — ворог, якого треба боятися. Не бережи час, а вбивай його!». На дверцятах його тумбочки висить замок.
Сімферополь — Джанкой
