А їхні батьки не мають змоги перепочити хоча б годину
Наталка БАЛАНДЮК
Інвалідський візок, який з дитячих літ став її супутником, анітрішки не завадив Людмилі опанувати японську мову, блискуче грати на віолончелі й цікавитися давньогрецькою літературою. А ще - вона соціолог, має вищу освіту і працює в редакції дитячого журналу для інвалідів "Джин".
- Одиниці хворих на дитячий церебральний параліч мають можливість якимось чином самореалізуватися. Двері вузів для них практично зачинені. Однак і той, хто зумів-таки пробитися до студентської лави, не завжди працюватиме за фахом, - розповідає Лія Ременік, голова київської громадської організації "Церебрал". Схоже, що мине ще не одне десятиліття, коли в нашому суспільстві будуть ставитися до інваліда без перестороги та відчуження. У нашому товаристві є юнак, напрочуд талановитий. Закінчив юридичний факультет. Мріяв працювати в правовій сфері. Усе марно. Жодна з адвокатських контор, куди він звертався, не наважилася взяти на роботу фахівця-інваліда, хоча всі ці контори спритно намагаються перехопити західні традиції й методику діяльності.
Лія Ременік не випадково опинилася серед інвалідів. З ними її пов`язала особиста доля. Понад 20 років вона присвятила своїй хворій на ДЦП доньці й не шкодує сил і часу, аби навчити її самостійно здобувати шматок хліба.
- Якщо вражена центральна нервова система, це не означає, що людина безнадійна. Прикро, що цього не розуміють ті, хто будує так звану соціальну політику щодо інвалідів у нашій державі, - зауважила Лія Самуїлівна. - Ми, навпаки, живемо за принципом "повір у свої можливості". Не пристосовуватися до умов, як це поставлено на Заході (у нас, власне, просто не існує тих умов), а розвивати і вдосконалювати все, на що ти здатен. Моя донька, наприклад, непогано вишиває, Олена - виплітає чудові скатертини, Сергій - виробляє неймовірні дерев`яні статуетки, Оксана - дивовижно малює аквареллю...
Власне, якби не ці, створені руками дітей-інвалідів "Церебралу" вироби, можливо, й досі в державі не існувало б Дня інваліда. Його поквапилися проголосити одразу після того, як шість років тому в Українському домі члени "Церебралу" організували виставку найкращих своїх виробів.
Лія Ременік знає, чим живуть ці діти. Але батьки дитини-інваліда - тричі інваліди, стверджує вона. Сім гривень пенсії і жодного дня, години спокою, ніякого відпочинку, ніякої заміни матері, яка доглядає хвору дитину.
Мінорний тон Лії Ременік не бідкання. Навпаки, вона виклала низку ідей, які прагне при нагоді втілити. Одна з них - створити експериментальну групу для тимчасового перебування дітей інвалідів на базі київського дитячого дошкільного закладу №591. Щоб батьки, віддавши на тиждень-два дитину, змогли "розпрямити плечі"...
Були б гроші.
