Разом з Надією Миколаївною щиро радіє і її онучка Альона, яка переходить у сьомий клас з відмінними оцінками. То вона, Альона, взяла опіку над безпорадним лелекою. Дівчинка сердито дивиться на давно всохлу тополю, що ген там, за подвір’ям. На високій тополі — кубло, де пара лелек дбає про своє потомство. «Я б їх узяла та й віддала бабі Мотрі», — вдавано погрожує тій парі, що у кублі, Альона. Виявляється, Паплинці підозрюють, що стара, як світ, баба Мотря, в голодний рік узяла та й зварила лебедя. Та які ж то претензії має маленька Альона до тієї пари, що у кублі на всохлій тополі? «Той самець викинув нашого буслика з кубла. Буслик упав і перекинувся. Від тоді не може літати», — зi сльозами на очах мовить семикласниця-відмінниця.
Бабуся дослухається до розповіді своєї онучки і водночас завзято продовжує працювати у палісаднику — підкопує стіни клуні. І радіє, радіє: «Ходи-но, дорогий буслику!..» Заявляє, що цей птах такий тямущий! Усі команди виконує з першого ж разу. Йти, то йти, спати, то спати... «Та він перебирає отими безхребетними. Від маленьких, нікудишніх дзьоба відвертає. Якщо не голодний, звісно ж. Віддає належне жабам. Альона йде до ставка, приносить», — говорить Надія Миколаївна про «меню», що ще звечора складається родиною для безпорадного лелеки. «А хто його картоплю примушує їсти?» — ображено звертається онучка до бабусі.
Буслику минув рік. До вирію він торішньої осені не долетів. Альона знає достеменно коротку, та сповнену драматичних епізодів біографію лелеки. Лише зимовий період з життя буслика — «темна» сторінка. Альона пам’ятає, як торішньої весни прилетіла пара лелек, заходилася ладнати собі кубло на тій-таки всохлій тополі. Процес продовження лелечого роду захопив дівчинку: «Висиджували пташенят по черзі. Вона — вдень, а він — уночі. У перші дні червня з’явилося в пари четверо лелеченят: з кубла було видно їхні дзьобики...»
Птахи жили своїм пташиним життям, за яким «підглядала» Альона. Нарешті, троє малих лелек стали на крило, піднялися у небо. А четвертий залишився у кублі. «Я зразу побачила, що одне було кволе, ну, ніяке. Це був наш буслик. Батьки продовжували його годувати, вчили до польотів, та, на жаль, усі їхні старання були марні. Й тоді вони, старші й молодші, кудись зникли. Залишили буслика напризволяще», — тремтивим голосом розповідає Альона про ранній етап життя свого підопічного.
Он звідки воно, здавалося б, банальне порівняння: людина народжується для щастя, як птах для польоту. Нещасні — то ті, які не можуть виконати своє призначення, літати. Одначе кожному дається шанс, аби піднятися в небо, аби, коли наспіє пора, відлетіти до вирію. Альона, її мама Олена і бабуся Надія гуртом не знайдуть знайомих слiв, якими повідали б про страждання залишеного у кублі четвертого. «Це було щось страшне», — кажуть хором про те, як четвертий кликав, відчайдушно кричав, гукав, та не міг докликатися до своїх родичів. Аж поки розпука, голод, спрага, самотність не взяли своє остаточно і безповоротно. Як кажуть у народі, треба було зважитися: пан або пропав. Мабуть, отак і в них, птахів. «Ми вже планували взяти драбину й зняти його звідти», — згадує бабуся. Одначе диво сталося. Лелека сам підніс крила і вилетів з кубла. Здолав переляк? Або звідкись таки взялися сила й воля до життя?.. І тут-таки, наче з-під землі, звідкись з’явилася вся його родина — батьки, брати та сестри. «О, ви собі навіть уявити не можете, яке родинне свято вони влаштували», — згадує вчителька зарубіжної літератури Олена Федорівна, Альонина мама. Птахи, каже, літали кругами довкола всохлої тополі, здіймалися в небо, поверталися, вітали літо своєю лелечою мовою. Мабуть, вони, птахи, таки знаються на тому, як дбати про своє продовження, якщо, бува, природа його скривдить. Виявляють, сказати б, жорстоке милосердя...
Літо ж невідворотно котилося до осені. Лелеки збивалися в зграю, відлітали до вирію. Одначе цей, четвертий, не набув снаги, аби долучитися до зграї. Оту мить прощання лелечої родини з четвертим Телендії не забудуть ніколи й нізащо. То було зовсім протилежне до того, що вони бачили, коли птахи славили літо своєю мовою, своїми крилами. Потім четвертого бачили десь за Гончарихою, сусіднім селом, та невдовзі зник кудись. «Повернувся сам-один якогось із перших березневих днів. До Африки він, мабуть, не долетів. Гадаємо, що в Криму перезимував», — висловлює версію про зимовий період з життя лелеки Олена Федорівна. А він, лелека, в ці хвилини зважає тільки на Надію Миколаївну, яка продовжує перекопувати подвір’я.
Отож, завчасно повернувшись до батьківського кубла, лелека з місяць жив та був самотньо. А потім знайшов собі пару. «Недовго знав подружнє щастя», — бідкаються Телендії. Це було надвечір, коли пастухи повертали худобу з пасовища. «Прилетів якийсь. Кружляв, кружляв над тополею... Вдарив нашого буслика крилом і викинув з кубла», — Альона бачила той нерівний поєдинок, вдруге і втретє розповідає про найдраматичніший епізод з життя-буття лелеки. Ось чому, мовляв, він, ставши геть безпорадним, опинився на цьому подвір’ї.
Родина щиро співчуває його «подрузі»: «Як тільки це скоїлося, вона тут-таки прилетіла. Кричала, кружляла над тополею, та у кубло вже не сіла. Відлетіла кудись». Одначе «подруга» повертається: «Раз на два чи три дні прилітає, квилить над нашим подвір’ям і відлітає, щоб знову повернутися». Дівчина вважає, що та лелека вже ніколи не знайде собі нової пари. Говорить про пташину вірність: «У них не так, як ото в людей...»
Слабкі народжуються для печалі. Програвши у поєдинку за кубло, стають каліками, самотніми й не сподіваються «на милість переможця». Падіння лелеки стало подією для представників підростаючого покоління села Паплинці, що поставило свої скромні хати віддалік від великих доріг. «Хлопці схопили його і віднесли до школи. Там кинули його у гілляки, щоб нікуди не втік», — продовжує сумну-пресумну розповідь Альона, яка вже вирішила остаточно, що вивчиться на біолога. А поки що її мама привезла із Старої Синяви «книжки про лелек — усі, які тільки були у крамницях і бібліотеці райцентру».
Ті ж книжки, що про людське життя, у вельми пристойній домашній бібліотеці Телендіїв.
Тече річка життя у Паплинцях, де люди, птахи, дерева, ставок, черв’яки, жаби... Дівчинка на ім’я Альона разом з мамою, бабусею і дідом Федором, який 48 років учителював, розв’язував математичні задачі, бере уроки з життя птахів, які, як і люди, дбають про своє потомство, силою займають місце слабшого, шукають своє місце у просторі — в небі, на землі, на всохлій тополі. Та завжди — недалеко від осель. Давно помічено, що лелеки прилітають тільки до добрих людей, а лихих обминають десятою дорогою. Мабуть, на той випадок, якщо пташеня впаде з кубла, переб’є крило...
Дівчинка повернулася із школи, розповіла бабусі, що «хлопці збиткуються над бусликом, а він Альошу як хапанув за носа своїм дзобом...» Надія Миколаївна взяла близько до серця цю біду. Підтюпцем побігла до школи по буслика. А потім — до сільського ветлікаря. Той прийшов, та, на жаль, нічим не зміг зарадити біолашному птахові. Чи то здивувався, чи то й обурився: «Лелека — не свиня, не корова і навіть не телятко. Хто ж до птаха спеціаліста викликає?» — «Я й сама бачу, що в буслика крило перебите. Це, мабуть, тоді, коли впав. Бачите: тополя он яка висока! Метрів зо дванадцять чи й більше... Ходи, ходи-но, буслику, ходи, синочку»,— паралельно (з кореспондентом і з птахом) бесідує Надія Миколаївна.
З появою на подвір’ї «новосела» у дружній сім’ї Телендіїв почалися маленькі конфлікти, що, звісно ж, тут-таки закінчуються щирим перемир’ям. Першою «жертвою протистояння» став дід Федір. Забув зачинити за собою хвіртку, коли йшов по хліб до крамниці. Цим і скористався «новосел». Кинулися: де, куди ж то зник птах?.. «Я — в один бік, Альона — у протилежний, бабуся — за городи, на леваду, до ставка», — розповідає Олена Федорівна про гармидер, що зчинився через пропажу. То хто ж знайшов буслика? «Альона, а хто ж іще?! Сусід наш города копав, а буслик черв’яків підбирав», — розповідає про пережите і Надія Миколаївна. І додає: «Федорові тоді перепало від Альони». Після цієї пригоди родина провела операцію під назвою «Захисна стіна».
Перепадає від Альони і самій Надії Миколаївні. Це тоді, коли «бабуся буслика картоплею нагодує». Бабуся зізнається: «Привчаю потроху. В наших Паплинцях був такий випадок у період війни, що лелека в людей перезимував. То я запитувала, радилася. Всі кажуть, що від картоплі ще ніхто не пропав. Нічого не вдієш, де ж узимку візьмемо жаб, черв’яків, риби?..»
Лелека вже давно «перезнайомився» з усіма тваринами і птицею, що на цьому подвір’ї — «старожили». Дві пари котів його тепер обминають, бо зумів відстояти перед ними своє право на місце у цьому обмеженому просторі. Корова на нього зразу роги наставляла, та вже ніяк не зважає на птаха, наче його не було й немає. Пес на кличку Аяврик у перший день мало з ланцюга не зірвався, та коли буслик зміцнів, «визнав» його. Аякже, сильного всі поважають. «І з нашим півником Петьком Рудьковичем знайшов спільну мову», — радіє Альона. От тільки з свинею буслик ще не «спілкувався», хоча й влаштовується на нічліг у хліву, та — через стіну від свині. Бо цю тварину з хліва не випускають.
Телендії не загубили надію, що до осені буслик таки стане на крило, а відтак відлетить до вирію. «Повернеться, а ми його гарно зустрінемо, привітаємо», — мріють. Бо ж призначення птаха — літати, а не подвір’ям ходити. Та схоже на те, що це якраз той випадок, коли надія вмирає останньою. Найбільше це розуміє літня Надія Миколаївна, реалістка. Тому потроху привчає лелеку до картоплі.
