Як ми повідомляли раніше, кореспондент газети «День» Клара Гудзик побувала у Ватикані на запрошення Радіо Ватикану. Сьогодні починаємо публікацію серії статей, підготованих нашим журналістом і присвячених життю та роботі українців у Ватикані та Римі. Нижче подається розмова з архієпископом Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Мирославом Марусиним, який люб’язно погодився дати інтерв’ю для газети «День». Владика Мирослав є одним із нечисленних українців, хто входить до складу уряду Ватикану, тобто Римської Курії Святого Престолу. Він працює тут Секретарем Конгрегації Східних Церков і спеціально опікується українськими церквами. У свій час архієпископ Мирослав близько співпрацював iз видатним діячем УГКЦ митрополитом Йосипом Сліпим.
— Високопреосвященний Владико, що б Ви могли сказати нам, українським працівникам ЗМІ, у зв’язку з Днем журналіста, що став помітною подією Ювілейного року?
— Найперше наголошу на тому, що Святіший отець Іван Павло II високо підніс гідність та роль журналістів у суспільстві. Зокрема, він сказав, що вони — разом з церквою — піклуються про благо людей, бо несуть їм необхідну інформацію, без якої сьогодні людина не може вижити.
На дні журналістів до Ватикану, центру світового християнства, приїхало понад 2000 журналістів із 40 держав. Колись паломники йшли до святих місць пішки, їхали возами, тепер прибувають літаками. Час йде вперед, це нормально й добре. Аби тільки людське серце також мало відповідний прогрес, інакше суспільство буде тільки втрачати, але не набувати від прогресу технічного.
Люди української землі здавна належали до світової християнської родини. Коли Київська Русь офіційно прийняла християнство, Вселенська церква була ще неподілена і русичі вільно спілкувалися як з Константинополем, так і з Римом, а Київські митрополити брали участь у західних соборах навіть після розколу 1054 року. Ця традиція була продовжена унійною українською церквою, яка сповна зберегла східний церковний обряд й одночасно залишилася в єдності зi світовою християнською спільнотою. Саме в цьому наша сила, а також наша історична роль, яка залишилась актуальною також сьогодні. Хотілося б, щоб українські журналісти були більш обізнані з подібними історичними фактами.
Хочу зупинитися ще на одній проблемі, де роль журналістів особливо важлива. Було б неправильно думати, що українство має право на існування тільки в межах України, у повному відриві від світу. Навпаки, всім треба дбати про те, щоб українство розповсюджувалося у світі, де подекуди вже сформувалися сильні осередки українства. Не треба допускати до того, щоб українці в Україні і закордоном мали різний менталітет, різні звичаї. Це було б втратою для всіх нас. Адже всі ми маємо одну й ту саму душу, є один народ. ЗМІ України мали б більше дбати про єдність українства, проводити цю ідею, виховувати читачів. Не повинно бути розколу за географічним принципом — діаспора вельми свідома цього. Ми не маємо права витрачати час на безплідні, безрезультатні дискусії — як в царині релігії, так і в громадському житті, у державотворчому процесі. Як написав колись св. Августин: «У найбільш важливих речах — обов’язкова єдність; у сумнівних —необхідна дискусія. Але завжди і всюди має бути присутня — любов, карітас.» У цьому питанні я тільки йду вслід за нашими великими церковними ієрархами, такими, як митрополит Андрій Шептицький.
— Чи не могли б Ви висловити свою думку щодо можливості у близькому майбутньому візиту папи Івана Павла II до України, який обговорюється українськими ЗМІ вже кілька років? Чи є можливим візит ще цього року?
— Ми всі, як в Україні, так і тут в Римі, з нетерпінням очікуємо цього візиту. Треба зважати на те, що Св. Отець бажає цього візиту ще більше за нас. Бо завжди був нам близький, а ставши Папою, наблизився ще більше. Напевно, з ласки Божої, він відвідає Україну. Як ви знаєте, цього року Св. отець вже відбув кілька дуже складних візитів, зокрема до Святої землі, де мають місце збройні сутички між арабами та ізраїльтянами. Побував також у некатолицьких країнах, як наприклад у Румунії, а ще у країнах, де християн менше 1%. Є, однак, окрім України, багато країн, де він ще не був і де хотів би привітати вірних своєї церкви. Це, наприклад, Росія.
Нам дуже мило знати, що сьогодні громадська думка в Україні є сприятливою для візиту Св. Отця. І хоча графік поїздок Св. Отця давно укладено й дуже щільно заповнено до кінця року, я впевнений, що за сприятливих умов це не слугуватиме перешкодою. Адже, щоб побувати в Києві, достатньо двох-трьох днів. То будемо надіятися.
— Владико, як воно так сталося, що стосунки Святого Престолу з Україною певною мірою визначаються відносинами з Московським патріархатом?
— Для Св. Отця кожна церква є шанованим партнером, учасником діалогу. В Україні тим часом існують специфічні ускладнення щодо поїздки папи Івана Павла II. Почати з того, що предстоятель УПЦ знаходиться в повній залежності від Московського патріархату. З іншого боку, маємо патріарха Київського патріархату, якого визнає, як такого, частина українських православних. Хоча для того, щоб дійсно бути патріархом, необхідне визнання всіх інших церков світової православної спільноти. Є ще Українська Автокефальна Православна церква. То є труднощі, бо трьом церквам важко домовитися про спільну зустріч Папи. Для самого ж Св. Отця то не є великою проблемою. На Святій Землі він зустрічався з християнами, іудеями й мусульманами і всім висловлював свою думку. Всі визнали, що цей візит, спілкування з Папою певною мірою покращили ситуацію. Так завжди буває. Всім він каже щось варте уваги, висловлює свою думку і все виходить на добро людства. У Києві, в Україні буде те саме. Папа добре обізнаний з століттями нашої мученицької історії, поважає наш народ.
— Вийшло так, що через непорозуміння між православною ієрархією — на початку це було всього кілька осіб — багато мільйонів православних, що входять до складу Київського Патріархату та Автокефальної Церкви, опинилися повністю відірваними від світової християнської спільноти, у тому числі від Повноти православ’я. Їх ніхто не визнає, їх не запрошують на всеправославні та всехристиянські заходи, з ними не спілкуються. Як Ви розцінюєте таку ситуацію?
— Це складна й осібна тема. Вини тут ні за ким немає. Взагалі не можна казати тій чи іншій групі чи церковній спільноті, що вона є винна. Така є українська дійсність в Україні — ми ще не можемо добре зорієнтуватися, врахувати не тільки уроки історії, а й власні інтереси. Адже коли Україна в давні часи вже мала Київську Церкву, Москва ще була далеким північним селом. Дехто просто не хоче цього пам’ятати. А тепер, коли Україна збудилася до нового життя, їй залишилися у спадщину архієреї, обрані Московським Синодом. Це трагедія українського православ’я. Треба довший час, щоб Україна зрештою створила єдину автокефальну церкву. Наразі, однак, Патріарх Московський має в Україні своїх єпископів і віруючих. Треба би було духовенству проводити спеціальні вивчення ситуації, постійно сходитися для обговорення. Але чи це тепер можливе, чи зацікавлений хто в цьому? Правдоподібно — ще ні.
— Якби Ви згодилися трохи розповісти про те, як тут, у Римі діячі Греко-католицької церкви захищали українських людей від депортації до Радянського Союзу зразу після Другої світової війни. Відомо, що Ви брали у цьому безпосередню участь.
— Це дійсно дуже цікаві сторінки нашої історії, до того — майже невідомі суспільству, бо у той час їх не можна було оприлюднювати. Може історики колись займуться цією справою, напишуть, як і що робила тоді Церква, щоб якось оборонити своїх людей на чужині. Часто, однак, виходить, що все й всі залишаються забуті. Навіть ті люди, які вельми багато зробили для свого народу, стають «тінями забутих предків». І тому ви маєте слушність, що такі питання підіймаєте, — поки ще є свідки, вже дуже нечисленні.
А справа була в тому, що, на відміну від першої української еміграції, еміграція сорокових років ХХ століття була політичною. Її складали люди, переслідувані за свою справу, за віру. Багато їх опинилося тоді в Європі. Після закінчення війни тільки у Західній Німеччині лишилося понад 500000 українців. Вони сказали: «До України такої, як зараз, ми не можемо вертатися, бо вона є в неволі. Будемо бідувати тут». Цим людям треба було допомогти; їх поволі, частинами переселяли за океани, де вони збагатили наше українське життя. В Америках, навіть в Австралії, не згадуючи вже про європейські країни.
Були ситуації вельми драматичні й прикрі. В Італії, наприклад, перебувало 10 тисяч вояк «Дивізії Галичина» — залишки української армії, яка боролося за волю України. І ось, у зв’язку з домовленостями між Москвою та союзниками, їх мали передати в СРСР. Тільки чудом вдалося покійному владиці Іванові Бучку за допомогою папи Пія XII врятувати тих 10000 молодих українців від певної смерті. Владика Іван серед ночі, попри весь етикет, звернувся до папи Пія II, а той попросив американське воєнне командування притримати наказ про видачу. А англійці забрали на свої кораблі тих 10000 людей і завезли до Англії. Там вони поселилися і там вони та їхні нащадки живуть і досі. Трапилося це 1946 року. Це один із численних епізодів того трагічного часу. А нам, духовним, не випадає про ті наші «подвиги» говорити, про те, що ми робили колись за давніх часів.
Втім, документів є стільки, що нічого історично важливе не пропаде. Добре було би, щоб історію всі знали, бо якщо історія є вчителькою життя, то треба, щоб на ній вчилися.
Наше покоління церковних діячів за кордонами України вже відходить, але ми, старі діячі, дочекалися таки незалежності своєї батьківщини, до якої багато хто з нас і не надіявся дожити. Все здійснилося Божою ласкою, бо силою не можна було подолати комунізму. Цього чуда не могло би статися, якби народ не зберіг відчуття своєї ідентичності, свою віру, свою мову. Ще один раз було доведено, як важко зломити народний дух. Хоча один тільки Бог знає, скільки геніїв ми втратили тільки серед тих, наприклад, семи мільйонів, що загинули під час голодомору. У ті часи, коли інші народи енергійно й плідно розвивалися, ми платили кров’ю за саме наше буття.
