Наприкінці минулого року в Дніпропетровську почався незвичайний суспільний проект «Пам’ять: події та персоналії». Група ентузіастів-краєзнавців, які об’єдналися навколо громадської організації «Інститут україніки», вирішила встановити меморіальні дошки на честь видатних городян, чиї імена та справи були незаслужено забуті нащадками. Ініціатором починання став підприємець Олексій ЛАЗЬКО, благодійний фонд якого фінансує проекти, направлені на відродження історичної пам’яті українського народу.
— Олексію, коли з’явилася ця громадська організація і чим вона займається?
— 2006 року я як депутат зіткнувся з проблемою, яку жителі одного з мікрорайонів Дніпропетровська не могли вирішити через свою роз’єднаність. Так вийшло і з нашими проектами — спочатку я знайшов однодумців, а потім народилася ідея видати книгу про коріння нашого міста — «Палімпсест. Корені міста: поселення XVI—XVIII століть в історії Дніпропетровська». У ній на основі комплексної обробки письмових, археологічних і картографічних джерел розглядаються проблеми формування та історії населених пунктів, які існували в межах нинішнього Дніпропетровська до його появи. Автори книги — молоді вчені та краєзнавці — прийшли до висновку, що міське життя веде початок від міста Новий Кодак, заснованого ще в середині XVII століття. Власне так і склався колектив, який тепер працює в «Інституті україніки» — громадської організації, що займається реалізацією історико-краєзнавчих проектів.
— Яких саме?
— Ці проекти охоплюють різні історичні періоди в розвитку нашого міста: проект «Корені міста» вивчає історію, починаючи з XVII століття. Для вивчення більш раннього періоду існує проект «Пошук». Недавно ми почали проект «Пам’ять: події та персоналії», направлений на увічнення пам’яті видатних людей, які прославили наше місто, але були незаслужено забуті. Існує й такий проект, як «Український опір». Ми провели експедицію в села Павлоградського району, де збирали спогади людей, які пам’ятають повстання українців проти радянської влади в період колективізації. Ці свідчення підтверджуються архівними документами, в тому числі й з архівів СБУ. Результати дослідження про Павлоградське повстання скоро вийдуть у книзі об’ємом понад 400 сторінок. Є в нас і такий проект як «Села Дніпропетровщини». Село було й залишається тим середовищем, де зберігається традиційна культура, що сильно впливає на український менталітет. Тому ми хочемо видати з історії кожного села брошуру на 50— 150 сторінок. Ці видання будуть цікаві не лише для жителів цих населених пунктів, але й для тих людей, які перебралися в міста. Крім того, в рамках цієї програми «Інститут україніки» разом з обласним радіо з 1 січня оголосив конкурс «Моє село» — на краще оповідання про історію, звичаї та якісь місцеві особливості рідного села або селища. Особливо ми вітаємо участь у наших проектах молоді. Тому існує й такий проект як «Січеславська молода сотня», направлений на те, щоб об’єднувати молодь, розвивати її потенціал. У проекті «Документальне кіно» ми хочемо знімати відеофільми про видатних людей або знаменні події.
— І все ж, напевно, найвідомішим серед дніпропетровців став ваш проект «Пам’ять: події та персоналії», оскільки він широко освітлюється в місцевій пресі. Як з’явилася ідея встановити меморіальні дошки видатним городянам?
— Десятки відомих і талановитих людей жили в цьому місті. Ми склали список із 37 імен видатних городян. Меморіальні дошки, встановлені на будівлях, де вони народилися, жили або працювали, повинні нагадувати про цих людей. У тому випадку, якщо будівлю вже знесли, ми домовляємося з власниками нових будівель, побудованих на цьому місці. Саме так, наприклад, вирішили увічнити пам’ять про відомого лікаря І. Лешко-Попеле. Всього з початку проекту, що стартував нинішньої осені, ми встигли встановити три меморіальні дошки: перша — Олександрі Риндовській та Андрію Понятовському (О. Риндовська була засновницею першої жіночої гімназії в Катеринославі, а А. Понятовський — викладач семінарії, меценат, який передав гімназії свій будинок. У цьому приміщенні й нині знаходиться міська гімназія №33 ). Друга дошка була присвячена відомому ботаніку Івану Акинфієву, який вперше зібрав гербарій степового Придніпров’я. Третя — Андріану Кащенку, українському письменнику, який присвятив свою творчість запорізькому козацтву. У січні ми збираємося відкрити меморіальну дошку архітектору І. Скоробогатову, який побудував у місті немало будівель, у тому числі й нинішню будівлю обласної ради. Загалом 2009 року ми хочемо встановити десять меморіальних дощок, а весь проект розрахований до 2011 року.
— Як ставиться міська влада до вашого проекту?
— Для того, щоб встановити меморіальну дошку, потрібно оформити відповідні документи, пройти серію узгоджень. Поки що ми не відчуваємо особливих проблем. Досі ми встановлювали дошки на будівлях, які знаходяться в комунальній власності, але, гадаю, що зустрінемо підтримку і з боку власників будівель, що приватизовані. Зрештою, і сам наш проект фінансується підприємцями. Головна мета проекту — залучити молодь, звернути її увагу на вітчизняну історію. Саме тому, під час створення меморіальних дощок ми оголошуємо конкурс — будь-який студент може внести свої пропозиції і представити ескіз. Ще на самому початку ми вирішили, що на меморіальних дошках не потрібно зображати портрети. Дошка повинна містити ідеї та рішення, які розкривають внесок цієї людини в історію рідного краю. А також кожному з видатних людей буде присвячена книга, щоб будь-хто охочий міг прочитати про них — щось на зразок серії «Життя видатних людей». Лише називатиметься вона «Події та персоналії». Перша така книга про академіка Дмитра Яворницького, легендарного директора Дніпропетровського історичного музею, вийде в січні 2009 року. Причому це буде не брошура, а справжня книга з дуже цікавими фотографіями.
— Як ви ставитеся до ідеї перейменування Дніпропетровська?
— Безумовно, імена Петровського або Косіора виглядають на карті нашого міста, щонайменше, дивно. Однак, гадаю, що всьому своя черга. Нині, як мені здається, важливіше розібратися з українським корінням нашого міста. У людей необхідно розбудити історичну пам’ять, пригадати, хто ми і звідки. Не так давно в Києві один журналіст сказав мені, що Дніпропетровськ у нього в пам’яті асоціюється із заводами та огорожами. А мені б хотілося, щоб моє рідне місто асоціювалося з діячами української культури та науки. Саме в цьому, вважаю, й полягає наше завдання на найближче майбутнє.
— Олексію, чому ви, підприємець та інженер-будівельник за спеціальністю, зацікавилися українською історією та краєзнавством?
— Мені подобаються слова українського літературознавця Михайла Слабошпицького: «Історія — надто серйозна річ, щоб її довіряти історикам». Крім того, мене завжди цікавило походження українців — народу, до якого я належу. Напевно, важливо усвідомлювати себе частиною чогось більшого — наприклад, своєї сім’ї або роду. Мої предки жили в козацькому краї — на півночі Дніпропетровщини. Тому одного разу я замислився, чому навколишні розмовляють не українською мовою... Я чудово розумію, що змінити цю ситуацію швидко практично неможливо. Для того, щоб усвідомити себе українцем, потрібно повернутися до свого коріння.
