Київський міський історико-патріотичний клуб «Пошук», очолюваний Георгієм Ясевим, за 10 років з’ясував імена понад 80 тис. воїнів, які вважалися зниклими безвісти.
За цією цифрою зовсім непомітна праця людей, які присвятили себе цій благородній справі. Взяти хоча б діяльність пошукового загону Сергія Яцини із Сіверськодонецька Донецької області. Займаючись цією справою вже понад 14 років, Сергій Яцина створив колектив однодумців з учнів середніх шкіл. Вони щороку, з травня по вересень, здійснюють експедиції місцями колишніх битв поблизу Сіверськодонецька, проводять розкопки поховань. В результаті вже виявлено та перезаховано останки 1850 загиблих.
— Буває нелегко, — зізнається Сергій. — Грошей нам ніхто не дає. Сучасних геодезичних приладів, що мають високу чутливість, у нас немає.
Що стосується відсутності коштів, то керівник робочої групи пошуковиків із села Підвисоке, що на Кіровоградщині, Анатолій Фартушний ще більш категоричний.
— За час багаторічної пошукової діяльності, — каже він, — я змирився з тим, що Український фонд пошуку «Пам’ять» і його пошукові загони нікому не потрібні. А ми ж виконуємо важку, корисну роботу.
І наводить такі дані: 16 слідопитів з його робочої групи впродовж багатьох років займаються пошуком і відновленням імен воїнів 6-ї і 12-ї армій, які протягом двох тижнів вели важкі оборонні бої в районі Умань—Підвисоке й зазнали великих втрат. Слідопитам вдалося знайти й поховати з почестями понад 800 загиблих, передати в музей бойові знамена двох військових частин.
На добрі слова заслуговує подружжя Олександрових з Вінниці, брати Малюткіни з Нової Каховки. Особливо треба сказати про Стефанію Цакун. Історик-дослідник, секретар Українського фонду пошуку, вона стояла біля джерел зародження пошукової діяльності в Києві. Ще в шістдесяті роки з учнів середніх шкіл і СПТУ Лівобережжя столиці Стефанія Цакун створила міжрайонний загін «Пошук» на базі музею історії Дарниці, який згодом став загальноміським. Незважаючи на похилий вік (86 років) і важку хворобу, вона й зараз займається пошуковою діяльністю. Завдяки роботі її слідопитів було встановлено прізвища сотень учасників боїв, загиблих під час оборони Києва, і близько двох тисяч закатованих у Дарницькому концтаборі.
Іноді доводиться чути пусті розмови, мовляв, а чи варто далі займатися цією клопіткою справою? А от листи рідних солдатiв і офіцерів, імена яких з’ясували члени пошукових загонів, свідчать про інше.
«Понад 30 років ми нічого не знали про свого батька Садикова Хабібрахмана, — пише в Український фонд пошуку його дочка з Пермської області (Росія) Ассія Загіддуліна. — Мені було три роки, коли мама провела його на фронт. Нас було троє дітей, сама малеча, жили дуже бідно. А тут ще хтось пустив поголос, що мій батько дезертир. Нестерпно було чути насмішки від однолітків. Але мати не вірила чуткам і стверджувала, що батько не такий, щоб зрадити Батьківщину. І тепер відновлено його добре ім’я. Він не пропав безвісти, а загинув як герой, хоча й за колючим дротом у концтаборі. І за це наша щира подяка Стефанії Петрівні». Ассія з двома дочками особисто приїжджала в Київ, щоб подякувати Стефанії Цекун.
До речі, наш Фонд пошуку за 10 років діяльності відіслав 70 тис. листів, — каже він. — Дякувати добрим людям, які забезпечують нас безкоштовними конвертами. Між іншим, ми неодноразово зверталися до банкірів, директорів комерційних структур, народних депутатів за спонсорською допомогою, але вони залишилися байдужими. Шкода, звичайно, що в душах цих людей — порожнеча. Їхня пам’ять поросла бур’яном. Хоча, не виключаю, що їхні діди та батьки воювали і, можливо, навіть наклали головою за своїх нащадків. Невже все забуто?
Хоч би що там було, а пошук триває. Такі люди, як Стефанія Цакун та її друзі, не заспокояться доти, доки не знайдуть останнього зниклого безвісти, не встановлять ім’я всіх безіменних солдат.
