Він захищав Донецький аеропорт у час найбільш запеклих боїв і залишив його останнім разом зі своєю групою. Цілодобові обстріли, шість найважчих днів на межі втрати стратегічного об’єкта, за який тривали бої понад 240 діб і який став символом неймовірної відваги захисників України.
ЩЕ ДВА ДНІ ТРИМАЛИ ОБОРОНУ
2014 року Віталій пішов добровольцем у ЗСУ. Численні нагороди, які на його військовій формі, розповідають про бойовий шлях воїна: «Це орден «За мужність» третього ступеня, вручений президентом України, це почесна нагорода Верховної Ради, це відзнака 90-го батальйону, це до учасника АТО додавали, це за оборону Донецького аеропорту, це за службу Україні, це за жертовність до України, це медаль «Матері миру», а ця дається перед орденом за військову доблесть».
Віталій Зварич у зоні АТО/OОC перебував з початку листопада 2014 року. В бойових діях російсько-української війни брав участь з 17 січня по 20 березня 2015-го. В Донецькому аеропорту відбув одну ротацію.
«У аеропорт зайшов 17 — 18 січня, точно не пам’ятаю, а вийшли з аеропорту 23 січня, — розповідає Віталій і згадує останні години боротьби за аеропорт. — Уночі по дзвінку, а не по рації, бо рації деколи прослуховувались, передали, що треба виходити з аеропорту. На той час сепари вже активно бомбили. Вони ще думали, що нас 50 чоловік, а реально було лише 7. По дзвінку керівництво сказало командиру: «Збирай команду, виходьте. Все! Ваша місія закінчена». Командир каже: «Якщо так, ми не вийдемо, будемо до наказу». А йому відповідають: «Це вам наказ вийти. Все!»
21 січня аеропорт впав, але боротьба за нього для Віталія і його бойових побратимів на цьому не завершилася. Вони до 23 січня майже в повному оточенні не залишали свій бойовий пост, тримали оборону до останнього. «У Водяному були наші хлопці, вони допомагали, щоб сепари не взяли нас у повне оточення. Ми тримали оборону, щоб наші, які відійшли і лишилися у Водяному, укріплялись, робили позиції для ведення бою», — розповідає Віталій.
На війні Віталій отримав дві контузії, частково втратив слух, зараз користується слуховим апаратом. Крім проблем зі здоров’ям, були і психологічні наслідки війни. Долати їх допомагають домашні тварини. Віталій мав 12 котів, більшість з них подарував друзям і знайомим, зараз у нього троє котиків, а також пес Барсік.
Сім’я підтримувала Віталія, коли він був на війні. Разом з волонтерами збирали і відправляли допомогу бійцям.
«На початках наша армія була гола, боса, нічого не було у 2014 році, все було за допомогою волонтерів. Наше місто і в загальному вся область допомагала. Ми шукали спорядження, амуніцію... Якби не волонтерський рух, не знаю, чим би це закінчилося», — каже найстарший син Віталія Роман Зварич.
Про війну спілкується з побратимами, які теж воювали на сході й живуть у Заліщиках. Віталій є заступником голови спілки учасників АТО «Дністровий вал». Утворили цю спілку, щоб підтримувати військовослужбовців, які служили в зоні АТО/ООС, захищати їхні інтереси. Незважаючи на складний шлях і важкі спогади про війну, Віталій залишається оптимістом і розповідає не лише сумні і трагічні історії, а також про кумедні випадки.
«Пригадую, мені подарували берці вартістю 12 тисяч грн. Вони були дуже міцні, з компасом. Я їх жодного разу не взув. Взяв їх в аеропорт і тримав у наплічнику. Підошва старих берців, у яких ходив, відривалася, я їх перемотував скотчем, щоб трималися, але все одно чекав, що нові взую і в них зайду в Донецьк. Найбільше розчарування було, коли нам сказали: «збирайтеся, аеропорт впав, ви крайні», — а я не міг знайти берці, бо закопав той наплічник і не пам’ятав, де саме. Виходив з аеропорту в подертих берцях і проклинав усе на світі. Висновок — треба жити сьогоднішнім днем. Не відкладати справи і мрії на завтра».
ДУМКА ПРО ВИКОНАННЯ ОБІЦЯНКИ ПЕРЕД СИНОМ
Після повернення з війни Віталій взявся за справи, які задумав зробити давно. Нещодавно для Віталія і його найменшого 15-річного сина відбулася довгоочікувана подія — син отримав паспорт із прізвищем батька. Думка про те, що має виконати свою обіцянку — дати прізвище та батьківство синові — була стимулом для Віталія вижити на війні.
«Кожен день під «градами» були, думав: тільки би ця міна не прилетіла... Я до командира казав: «Я не можу померти. Не знаю, які зірки над нами мають стати, але я мушу вижити. Бо в мене є ще син, якому не встиг перед війною ані прізвище, ані батьківство дати». Зараз цей час настав. Я своєї обіцянки дотримався», — каже Віталій.
У Віталія життя налагодилося. Його підтримує Наталія, з якою одружився після війни. Її і його сини працюють та здобувають освіту, підтримують батьків. На запитання «чи вважає себе кіборгом», відповідає: «Я на 50 відсотків «кіборг», я так вважаю. Бо був лише на одній ротації. Але я все ж таки там був. Отримав у аеропорту першу контузію, і все ж таки лишився там до кінця, відслужив, виконав свої обов’язки з гідністю».
