Відомо, що художній твір приховує в собі безліч значень, і вичитуємо ми в ньому те, що знаходимо відповідно до нашого екзістенційного пошуку, певної налаштованості нашої свідомості в даний період життя. Тому художні тексти не прочитують, а перечитують. І щоразу виявляють щось інше.
І от я перечитую… В руках у мене «Робінзон», який надрукувало 1988 року наше скромне університетське видавництво, призначене для друкування малотиражних і збиткових наукових монографій. Наклад неймовірний, сьогодні просто немислимий — сто тисяч примірників! А в анотації такі слова: «Оповідання про творчу працю людини, її могутність, волю, творчі шукання». Чи не тому такий наклад і ці слова, що перебудова була в розпалі, й потрібно було звернутися до народу. Політичними промовами, публіцистичними й художніми засобами прилучити людей до творчої праці на благо суспільства. Всі сімдесят років до цього тільки те й робили, що прилучали. Зверніть увагу, читачу, на таку деталь. Через два місяці після Жовтневого перевороту Ленін писав, звертаючись до трудящих: «Уперше після століть праці на чужих, підневільної роботи на експлуататорів є можливість праці на СЕБЕ». Трударі вождя не зрозуміли, не до кінця прониклися ідеєю, й уже в травні 1921 року йому довелося визнати, що «прилучення до праці — найважливіша й найважча проблема соціалізму». Так і не було розв’язано цю проблему, і той соціалізм пішов у небуття.
Отже, перечитую «Робінзона»… Ні, праця працею, терпінням і працею всього добудеш, правильно говориться. У важкій і наполегливій праці Крузо міг вижити, зберегти в собі людину. Але чи лише в праці річ? Звернімо увагу на розпорядок дня мимовільного відлюдника, на щоденні справи, розписані ним за порядком важливості після того як порівняно нормальним стало його життя. «На першому плані стояли релігійні обов’язки й читання Святого письма, — їм я незмінно виділяв певний час тричі на день». На другому місці — добування їжі, полювання, інші справи. Дивно, чи не так? Я перевірив і не виявив у жодному коментарі для масового читача ніяких згадок про релігійні обов’язки й роздуми Робінзона. Про його ставлення до Бога (й Бога до нього) жодного слова. А тепер, після прочитання, мені просто-таки очевидно, що ця тема в романі центральна. Вона розвивається з перших сторінок, ще до Острова. І справу представлено так, що все життя Робінзона, починаючи з того, як він залишив батьківський дім, є шляхом до Бога.
Ось батько, земний батько, статечний і розумний чоловік, умовляє юного Робінзона залишити мрію про морські подорожі. Не треба покидати батьківщину ні заради наживи, ні заради слави, все це — марнота. Справжнє щастя — зайняти у своєму суспільстві серединне становище. Адже всі життєві негаразди розподілено між нижчими й вищими класами. На долю нижчих випадають злидні й поневіряння, важка праця й страждання. Вищі класи збиваються з пантелику розкішшю, честолюбством, чванством і заздрістю. Не треба крайнощів — ні величі, ні нікчемності. Помірність, стриманість, спокій духу — ось істинна доброчесність. Чесноти, зазначимо сьогодні, середнього класу. Якщо ж Робінзон не відмовиться від своїх намірів, веде далi батько, на ньому не буде благословення Божого. Й настане час жорстокого розкаяння, коли ніхто вже йому не допоможе. В промові батька — й заклик до розсудливості, й пророцтво на випадок неслухняності. Так і сталося…
ОСТРІВ ВІДЧАЮ
Після корабельної аварії Робінзон, єдиний з екіпажу, залишається живий. Борючись з хвилями, він вибрався на берег незаселеного острова. Він ще не усвідомив свого становища, він дуже щасливий. Перша його дія: «Опинившись на землі цілий і неушкоджений, я звів очі до неба, дякуючи Богові за порятунок мого життя». Але тут приходить розуміння трагізму. Він, промоклий до нитки, з трьома речами в кишені — ножем, люлькою та коробочкою тютюну, приречений на смерть. Від цієї думки Робінзон впадає у відчай і бігає вздовж берега, мов божевільний…
Минув якийсь час, і матеріальна сторона життя якось налагодилася. Дванадцять разів вирушав Робінзон уплав до корабля, що стояв неподалік на мілині, й привозив на плотах різні речі й харч. Ізольований від суспільства на острові як частині суші, він опинився й на крихітному острівці культури, що складався з доставлених з корабля предметів. Цей другий острівець став основою людського життя Робінзона. З корабля Робінзон привіз і три Біблії, з власного, зауважимо, багажу. І от, оточивши себе деякими зручностями й заспокоївшись щодо безпосередньої загрози життю, Робінзон поринає в роздуми іншого роду. Так, небом призначено, щоб «тут, у цьому сумному місці, в безвихідній тузі самотності я й закінчив свої дні». А Небо попереджало ж. На перші подорожі, здійснені Робінзоном без батьківського благословення, припадали жахливі шторми й бурі. Одного разу після аварії судновласник, довідавшись про Робінзона, — як він покинув батьківський дім — серйозно й стурбовано сказав йому: «Молодий чоловіче! Те, що трапилося з нами, ви повинні прийняти за явне й безперечне знамення, що вам не судилося бути мореплавцем». Він намагався переконати Робінзона не спокушати провидіння й повернутися до батька. Виходить, що Робінзон був вигнаний із суспільства на острів, як праотець iз Раю. Але це є покаранням лише на перший погляд. Вигнання, по суті своїй, є наданою можливістю, за яку слід дякувати. Бо це — можливість прийти до Бога.
Так, тут на самоті йому призначено закінчити свої дні, розмірковує далі Робінзон. Але як же це так, чому провидіння нищить їм же створених істот, кидає їх напризволяще, кидає в такий відчай? Чи можна бути вдячним за таке життя? Природні питання для не міцної вірою, але розсудливої людини. Однак Робінзон помічав, що кожного разу, коли такі питання спадали на думку, «щось швидко зупиняло в мені думки й докоряло за них».
ОСТРІВ ПОДЯКИ
Робінзон помічає на галявинці декілька зелених стеблинок. Через якийсь час вони заколосилися. Виявилося, що виріс овес. Це відкриття викликало в Робінзона паніку. Він зрозумів, що Бог дивним чином виростив овес без насіння, так би мовити, з нічого. «Лише для того, щоб прогодувати мене на цьому дикому, безрадісному острові.» Щоправда, незабаром з’являється природне пояснення: Робінзон пригадує, що місяць тому на цьому місці він витрусив мішок із залишками зерна, з’їденого корабельними пацюками. Цей епізод обігравав один соцреалістичний літературознавець: ось, бачте, мовляв, як усе просто. Але чому перше, що спало на думку Робінзонові, — це пояснення божественного походження вівса? Отже, те «щось», що зупиняло раніше його блюзнірські думки, поступово міцніло в ньому, починало зумовлювати його сприйняття світу. Ні, не так усе просто. Після випадку з вівсом Робінзон став розмірковувати про себе. Визнав, що він ніколи не керувався релігійними помислами, що релігійних понять було в нього небагато. І от тепер він близький до віри. Коли все пояснилося природним чином, диво зникло, й дещо вщухла його гаряча вдячність до провидіння. То що ж, повернулося колишнє безвір’я? Ні, дух першого пояснення зберігся: «Чи не перст провидіння видно було в тому, що з багатьох тисяч ячмінних зерен, попсованих пацюками, десять чи дванадцять зерняток вціліли й, таким чином, все одно що впали з неба?..»
Стався сильний землетрус. Робінзон злякався. Довго сидів на землі, не йшов на нічліг у житло, влаштоване під горою. В нього «не промайнуло жодної серйозної думки про Бога, нічого, крім звичайних слів: «Господи, помилуй мене!» Забулися й вони, коли небезпека минула…
Одного разу відчув, що захворює. Ставало все гірше й гірше. Намагався молитися Богові — вперше як потрапив на острів. Тиждень минув у хворобі, то — краще, то — гірше. Стало зовсім погано. «Знову молився Богові, але в голові така важкість, що я не міг згадати жодної молитви й лише повторював: «Господи, зглянься на мене! Подивися на мене, Господи! Помилуй мене, Господи!». Наснився страшний сон. Неначе зверху, з величезної чорної хмари, спускається чоловік, охоплений сліпучим полум’ям. З довгим списом у руці він наближається до Робінзона. Голосом грізним і страшним щось каже. Робінзон зрозумів лише одне: «Незважаючи на всі послані тобі випробування, ти не розкаявся: то помри ж!». Після сну — роздуми… «Який жаль! Моя душа не знала Бога: благі повчання мого батька стиралися з пам’яті… у спілкуванні з такими ж, як я сам, нечестивцями, до останньої міри байдужими до віри.» Пригадалося проростання вівса, землетрус. Ні, вважає Робінзон, ці події не наблизили його до віри. Але тепер, коли він захворів, коли картина смерті ввижалася дуже яскраво, совість у ньому прокинулася. «Я став гірко докоряти собі за минуле; я зрозумів, що своєю вкрай хибною поведінкою накликав на себе гнів Божій і що страшні удари долі були лише справедливою відплатою мені.» Його думки були сплутані, самовикриття безпощадним. Він сам не знав, що говорив його язик. Згадалися в цій промові благі поради батька й пророчі слова його. Нарешті голосно вигукнув Робінзон: «Господи, будь мені захисником, бо великим є смуток мій!». Це була його перша ревна молитва за багато-багато років.
Згадав, що жителі Бразилії, де він жив якийсь час, майже від усіх хвороб лікуються тютюновою настоянкою. Пішов у комору. Відкрив скриню й знайшов там, крім тютюну, Біблію. Вирішив, що його діями керувало провидіння. Коли навмання відкрив Біблію, впали в очі слова: «І поклич мене в день скорботи; Я позбавлю тебе, й ти прославиш Мене» (Пс. 49, 15). (Погана звичка перекладачів художньої літератури — давати власні доморослі перекази місць із Біблії, так і в «Робінзоні Крузо».)
Хоча ці слова й справили враження, слово ПОЗБАВЛЕННЯ не запало в душу. Звільнення ввижалося абсолютно немислимим. Але перед сном, перш ніж випити тютюнову настоянку, Робінзон зробив те, чого не робив ніколи в житті: став навколішки й почав молитися, просити Бога виконати обіцянку — звільнити його, коли в скорботі він покличе Його. Одужуючи, Робінзон роздумував над словами з Псалма. Через тиждень, уранці, він узяв Біблію, розкрив її на Новому заповіті й почав уважно читати. Раптом з’явився новий сенс. Тепер душа Робінзона просила не фізичного звільнення, не повернення до людей, а позбавлення тягаря гріхів. «Що означала порівняно із цим моя самотність? Про позбавлення від неї я більше не молився, я навіть не думав про неї: такою дрібницею стала вона мені здаватися.» Й далі: «Я привчив свою душу не лише підкорятися волі Божій у будь-яких обставинах, але не раз щиро дякував за свою долю». Й іще: «Щоб зробити це життя цілковито щасливим, мені треба було лише постійно пам’ятати, яким добрим і милостивим є Господь, який піклується про мене». Робінзон заспокоївся, перестав сумувати. Він відчув, що життя його стало кращим, ніж якби він був оточений людським суспільством.
Перетворення здійснилося наприкінці першого року. А прожив він на острові двадцять вісім років. Він зробив своє життя правильним. Він чітко розподілив свій час відповідно до занять упродовж дня. «На першому плані стояли релігійні обов’язки й читання Святого письма…»
