Коли ми ще тільки зустрічались, традиція святкувати день закоханих лише входила в наше життя, залишаючись маловідомою в Україні. Але ми були закохані й кожен день вважали днем свого кохання, свого щастя. Втім, це не була сліпа пристрасть. До весілля ми говорили про все: шлюб, розлучення, зраду, виховання дітей, побут, гроші... І тільки тоді, коли зрозуміли, що маємо спільні погляди на сім’ю, стосунки між чоловіком та жінкою, що в нас спільні життєві принципи, — вирішили одружитись.
Офіційно ми «розписувались» в будень, у невеличкій хатинці сільської ради й абсолютно не переймалися цим. Головним для нас був шлюб у церкві, а найурочистішим і найвідповідальнішим — момент, коли, поклавши руку на Євангеліє, ми обіцяли не покинути одне одного до смерті.
Вінчання було для нас не просто обов’язковим атрибутом весілля, величною церемонією, а насамперед — Божим благословенням нашого шлюбу. «Що Бог злучив, хай людина не розлучає». Ці слова лунають під час кожного церковного шлюбу. Близько 50% пар потім розлучаються, забуваючи про клятви на Євангелії, про мовлене священиком застереження.
На наш погляд, це добре, що молоді йдуть до церкви вінчатись. Але засмучує інше: для багатьох шлюб у церкві — просто невід’ємний атрибут весільних церемоній. Тому часом гірко дивитися в церкві на поведінку наречених, що більше думають про свій зовнішній вигляд, аніж про таїну шлюбу, на гостей, що говорять собі про своє, на фотографів та відеооператорів, які метушаться, командуючи «постановкою» кадру. За цим усім губиться щось незрівнянно вище та суттєвіше. За зовнішнім губиться глибинна суть.
Шлюб не має бути просто гарним обрядом, до церкви треба йти лише тоді, коли ви відчуваєте потребу в Божому благословенні, коли впевнені, що не порушите слова клятви, що не покинете чоловіка чи дружину до самої смерті. До шлюбу треба готуватись, пізнати його суть, розуміти його наслідки... Так було колись, коли не дозволяли вінчатись. Тоді священики (особливо, підпільної УГКЦ) давали шлюб без пишного вбрання. Але цей день був святим, незабутнім.
І ми хотіли б побажати усім, хто збирається поєднати свої долі, цього відчуття святості в день їх шлюбу. Бо це — найважливіше.
Звичайно, після весілля почнуться будні. Звичайно, будуть клопоти, проблеми, труднощі. Але згадка про шлюб, про те, що з вами — Бог, додаватиме вам сили. Ви живитиметеся з джерела любові, і труднощі лише загартовуватимуть вашу родину.
Коли сім’ю єднає не лише «ерос», а й жертовна любов «агапе» — їй легше долати життєві незгоди й бурі. Дуже просто після першого конфлікту розлучитись. Але ж проблеми після цього не зникнуть. Треба вчитись розуміти одне одного, йти на поступки одне одному, вдосконалюватись. Адже, що Бог злучив, то людина розлучити не може.
...Ми в шлюбі вже чотири роки. За цей час в Україні активно почали святкувати день Валентина — свято всіх закоханих. Без сумніву — це гарна традиція. Але вона не повинна обмежуватися лише розважальними заходами, прилюдними конкурсами на найдовші поцілунки, найкращі освідчення тощо. Це свято — глибоко інтимне. Ми не повинні віддавати його на поталу комерції.
Не обмежуймось виявами любові раз на рік, хай вона буде в нашому житті щодня.
