Загальна кількість населення на 1 січня кожного року обчислюється на основі звітності про реєстрацію народжень та смертей вiд відповідних органів (загси та сільради), а також про зовнішню міграцію («паспортні столи»). Тут можуть бути деякі, відомі демографам недоврахування (які не слід відносити на рахунок Держкомстату). Річ у тім, що в окремих місцевостях через різні причини можуть не врахувати смерть бабці або дідуся (не мали паспорта, надто далеко сільрада, родичі забули, що треба було повідомити державним органам тощо). Окреме зацікавлення в плані скорочення чисельності населення викликає міграція. На ній ми зупинимося детальніше.
Тільки з кінця 80-х стала можливою зовнішня міграція громадян України в таких напрямках і в таких масштабах, якою вона є сьогодні. Окрім відомої читачам еміграції (виїзд на ПМП), з'явилася тимчасова заробітчанська міграція на Захід. У радянські часи на побутовому рівні йшлося лише про заробітки десь на півночі Росії. Скільки наших громадян перебуває там легально чи нелегально, не знає ніхто. Мінпраці Росії 1995 року дало таку цифру: 1,5 млн. громадян України працює в РФ. За даними соціологічних опитувань, які проводив Інститут стратегічних досліджень 1996 р., і опитування громадян України на західному кордоні 1998 р. за сприяння Міжнародної організації міграції, близько 1 — 1,5 млн. дорослих громадян України займаються постійними заробітчанськими поїздками за кордон. Тут також слід розрізняти два види таких заробітків: на роботу (будівництво, шахти, догляд за дітьми) і торговельні закупки. Отож можна припустити, що якби перепис в Україні проводився цього року, як і планувалося, то наявного населення виявилося б 48 — 49 млн. чол. На користь такої цифри можна додати й такі дані. Узявши статдовідники Євросоюзу «Eurostat», можна з'ясувати, що до деяких країн Європи прибуває насправді більше наших іммігрантів, аніж за офіційною вітчизняною статистикою вибуває з України. Отже, існують різні, окрім загальновідомих, способи залишитися за кордоном на ПМП.
Звертаючись до знову ж таки соціологічних досліджень, а конкретно фірми «Соціс-Геллап», що проводить спільно із центром «Демократичні ініціативи» щорічні загальнонаціональні опитування, виявимо, що протягом другої половини 90-х близько 20 — 24% респондентів висловлювали бажання емігрувати за межі України, тобто це приблизно 8 — 10 млн. дорослих громадян України. Звичайно, це не означає, що всі вони реалізують свій намір, однак над цими цифрами варто було б замислитися, тим більше, що цьогорічне опитування «Соціс-Геллапу» у квітні виявило збільшення до 30% кількості бажаючих емігрувати. Як бачимо, еміграційний потенціал ще досить значний — отже, населення виїжджатиме й надалі, отже, скорочення населення триватиме й надалі. Спробуймо дати оцінку цим тенденціям і процесам.
Громадяни нашої країни мають змогу емігрувати. З одного боку, це свідчить про демократичну політику держави щодо свобод своїх громадян. Із другого, в умовах безробіття вивільняються робочі місця, звільняється житло, яке мало б дешевшати, надсилається валюта родичам (часто безробітним) та сім'ї, люди здобувають нові мовні та професійні навички. Однак не тішмо себе. Виїжджає передусім молоде працездатне населення. Багато з них — із вищою освітою та науковим ступенем (відомий «відтік мізків»). Імміграція до України далека від того, щоб компенсувати ці втрати. Крім того, стан наших трудових мігрантів за кордоном не сприяє іміджеві України та позитивному ставленню до наших громадян. Для прикладу процитуємо популярний тижневик «The Economist» (8 — 15 травня 1999 р.): «... одягнені в лахміття... це не мексиканці — це українці... трапляється, що побиті трупи українців підкидають до українського посольства в Празі... сплять прямо тут, на лавках... 40 — 50- річні жінки з України обслуговують на трасі водіїв вантажівок...» тощо. Мабуть, недарма наші сусіди по Європі не проти візового режиму. Те ж стосується і наших громадян на сході — в Росії.
Що ж робити в такій ситуації? Звичайно, закриття кордонів було б найлегшим і найгіршим виходом. Питання зменшення інтенсивності еміграції кваліфікованих кадрів і нелегальної трудової міграції вимагає вирішення на державному рівні. Варто було б створити при посольствах країн, у яких перебуває найбільше наших нелегалів (Греція, Італія, Польща, Росія, Чехія тощо), спеціальні відділи для надання правової та соціальної інформації, допомоги та захисту, які б надавали інформацію про наявність офіційних вакансій тощо. На скиглення, кажуть, коштів немає. Відповімо — втрачаємо і здоров'я наших співвітчизників, і їх самих.
