О полудні Іван Гратюк пішов на своє поле, де посіяно трави. Там «нагулювала молоко» його худоба. Тут-таки й озимий клин, де чомусь паслося троє чужих коней. Іван вирішив, що то знову хтось йому на збиток робить. «Я їх нагнав у бік Криворудського лісу», — згадує молодий одноосібник.
Повертаючись додому, Іван думав про те, як склалося у пореформеному селі. Його доглянуте поле далеко не всім до шмиги. Як у давній відомій пісні. Ті вихваляються, що просо сіяли, а ці погрожують, що просо витовчуть. Отака, мовляв, логіка. Торішньої осені якийсь дядько із сусідньої Криворудки пускав на Іванове поле своїх коней. Невже знову за своє взявся? Чи то вже хтось інший?..
Хата Івана Гнатюка — біля ставка. З подвір’я видно три паї — десять гектарів. Його хазяйство. А довкола — несіяні-неорані угіддя. Той не може, той не хоче біля землі ходити. «Вперше я вийшов на свої паї із заступом. Уже потім трактора, комбайна купив», — згадує Гнатюк. Отож наступного дня він ще із свого подвір’я помітив, що коні пасуться на посівах озимої пшениці.
«Гадав, що то мої відв’язалися. Якраз діти, Володимир і Анна, із школи повернулися. То й пішов на своє поле. На місці бачу: мої пасуться там, де прив’язав, на траві, а ці, чужі, знову на пшениці. Ті ж самі, що й учора. Завдали мені великої шкоди. Стою і думаю: що ж то маю із ними робити? Сьогодні нажену, то завтра знову повернуться. Накинув на одного вуздечку, а ще двоє, кобила і лоша, за ним ідуть. Веду до села. Якраз дощ холодний пустився. То було одного з останніх днів листопада. Коні не винні... Сусід Мефодій Войцещук доглядав свині на фермі. Свині вивезли, він залишився сторожем там таки, на фермі.То завдяки йому будівлі підтримуються у належному стані. Може, колись іще будуть використовуватися за призначенням».
Іван звернувся до свого сусіда Мефодія Войцещука: «Як би це поставити чужі коні на ферму? Знайдеться хазяїн, то віддамо».
Ні він, ні Мефодій ще не знали, що це вторгнення трьох чужих живих істот у їхній усталений побут, сповнений в оці холодні дні турботами про своїх тварин, позавить спокою. «Худоба — то німий язик. Вона безсловесна. Не скаже, що їсти-пити хоче», — висловлює звичайну житейську істину Іван. Прибилися коні — треба їх нагодувати, напоїти. «Возимо силос, солому, буряки, воду бочкою з криниці», — продовжує селянин.
Везуть день, везуть два, везуть три дні — хазяїна тих трьох коней немає. «Тварин гріх кривдити», — вважає. Одначе, дбаючи про зимові запаси кормів для своїх тварин, ні Гнатюк, ні Войцещук, звісно ж, не передбачали, що їм доведеться годувати ще трьох коней. Тварини, що прибилися, були, сказати б, позаплановим поголів’ям.
Історія з пошуками хазяїна цих тварин розтягнулася майже на три тижні й закінчилася аж у грудні. І зацікавила мене, автора цих рядків, передусім, тим, що в Івана жодного разу не промайнула й гадка про те, аби, бува, якось інакше позбутися цього господарського «навантаження». Он у кримінальній хроніці краю не минає і дня, аби не сталась якась крадіжка коня, корови чи бичка вгодованого. І заготівельники- аматори по селах ідуть, скуповують свійських тварин. Попит на м’ясо не спадає і у піст. Ведеться найактивніша «зачистка» свинини, яловичини, конини, курятини. А тут, вважай, 10—11 тисяч гривень, уречевлених кобилою, конем і лошам, прибилося, і ніхто не шукає.
Заготівельники і злодії в невтомних пошуках м’ясного ресурсу не обминають і Трусилівку — село, що поставило 80 хат на краю Красилівського району. «Якраз крадіжка на території сільради сталася. То приїхав дільничний інспектор міліції. Я йому сказав, аби оголосили по райвідділах, що до Трусилівки прибилося троє коней», — розповідає Іван Гнатюк.
То вже була остання інстанція, до якої він звернувся у пошуках законного власника цих коней. Була ще й пересторога — хоч би не прийшли якісь самозванці й не вкрали тварин. «Я ще на другий день поїхав траву косити. Там Володимир Лежнюк із Кучманівки орав своїм трактором. Запитав у нього, чи ті коні не з їхнього села? Він подумав і відповів, що у Кучманівці таких коней немає. Лежнюк на конях добре знається. Один дядько, каже, має коні, та в нього двоє, а не троє», — мовить Гнатюк.
Відтак оголосили по всіх сусідніх селах — ніхто не звертається: «У відповідь — тиша. Тоді вирішили, що ці коні десь із сусіднього району. Якогось дня їхали на ферму, аби нагодувати тварин, у дорозі зустріли поштову машину — дали знати водієві й супроводжуючому».
І на цьому не зупинилися у своїх невтомних шляхетних пошуках: «Відправився до млина у Поляхове Теофіпольського району. І туди з усіх сіл з’їжджаються, аби крупу зробити. І там люди пообіцяли, що про те перекажуть у свої села. А ми з Мефодієм продовжуємо годувати та доглядати ті коні. Утримуємо на фермі за трьома дверима. Дружина моя, на ім’я Тетяна, — медпрацівник. Була на нараді в Антонінах, оголосила серед своїх колег, аби запитали, чи ніхто не шукає коні...».
«Ми не ті люди, щоб украсти, продати і таке інше. То — великий гріх. Ніхто не повинен цим займатися, — продовжує Іван Гнатюк. — Далі поїхав до Красилова, аби дати оголошення у райгазету. Там-таки, у райцентрі, звернувся до адвоката, розпитав, що робити у такому випадку. Він порадив: якщо хтось скаже, що його коні, то хай привезе довідку із сільради, розписку залишить».
Весь оцей період Гнатюка непокоїла думка: «Сім’я постраждала і плаче. Коні — то не просто рухоме майно...».
Коли він повернувся із Красилова, до Трусилівки якраз приїхала сім’я, в якої пропали коні. Назвали «особливі прикмети» — не збіглися. «Жінка плакала гіркими сльозами, просила, щоб дозволили подивитися на ті коні бодай крізь щілину. Відчинили одні, другі, треті двері, бо Мефодій серйозно до цього ставиться, показали. Ні, не їхні».
Нарешті прибули люди з Ізяславського району: «Старшого віку дядько і молодший. Говорили, що їм із міліції повідомили, аби шукали свої коні у Трусилівці. Кажу до них: розказуйте. Почав старший про свою кобилу: каштанової масті, широка лисина аж на губу нижню. Три ноги білі до коліна — задні дві та передня ліва. Все саме так, як розказав. А лоша? — запитую. Дід приїхав кіньми. Вказує: цей кінь, що в упряжці, як лоша, по яке приїхав. Тобто: від оцього коня воно, лоша. Гаразд, кажу, далі говоріть. Молодший прибув з отим дідом, він розповів — усе збіглося. Тоді я зажадав від них, аби привезли довідки із сільради. Про те, що шукають коні, і які саме. Наступного дня привезли довідки, залишили розписки, взяли свої коні та й розпрощалися».
Іван Гнатюк зберігає ці довідки з Ліщанської сільради Ізяславського району і розписки наче свідчення свого чистого сумління. Намагається з’ясувати, як троє коней залишили своїх господарів і, здолавши понад 30 верст, прибилися до Трусилівки Красилівського району. Ті господарі говорили, що ввечері залишили на пасовищі тварин, а вранці прийшли і виявили пропажу. «Бува ж таке, що коні, як мовиться, самі пускаються берега», — висуває гіпотезу. Хоча не спростовує і оту версію, що була якась лиха спроба вкрасти чужих тварин. «Кінь був тяжко побитий — аж очі його запливли. Може, невідомим конокрадам щось на перешкоді стало, відпустили «здобич», — припускає Іван. Схоже на те, що ця, друга версія, йому не до шмиги. Людині, в якої щирі наміри, тяжко збагнути, що хтось здатний на негіжні вчинки.
Одначе Гнатюк чомусь не знайшов повну душевну рівновагу після того як невтомні пошуки дали успішний результат. І не може пояснити цей свій настрій. «Поїду в оте село, погляну, у чиї руки віддав коней», — планує.
А в Івана — свої коні: Ромашка і Лиска. «Роботящі», — хвалить. Зазначає, що ще в його одноосібному господарстві дві корови, свині й табуни птиці: «Тому в мене немає туги за колгоспом. Тоді працював на тракторі, пішов до контори — нічого, виявляється, не заробив. Худоба на фермі була на голоному пайку. Я собі так спланував сівозміну, щоб була можливість забезпечувати повноцінні раціони тваринному світові. У мене худоба не скривджена. Отже, маю можливість підвищувати родючість своїх гектарів. Одним полем не проживеш».
І дивиться із свого подвір’я доокіл. Звідси Трусилівка, наче на долоні: «Від Криворудки вулиця — там дві сім’ї працездатнi: Марчука Анатолія, козака Олександра. Он вулиця, де три сім’ї працездатнi — Остапчука Володі, Поліщука Руслана і Кузьминчука Миколи. У 64 із 80 дворів — пенсіонери. Так і живе наше село».
Й отак живе він, Іван Володимирович Гнатюк. У повній злагоді із собою, із своєю сім’єю, із Трусилівкою, із худобою на обійсті, із своїм полем. «У мене худоба не скривджена», — повторює він.
