Кожного разу виходячи на вулицю ми потрапляємо в плетиво проспектів та провулків рідного міста. Зусібіч оточені архітектурними спорудами, ми відчуваємо естетичне задоволення від арок, апсид, колон — скам’янілих рис обличчя вулиць та епох. Ця впорядкованість, ця перемога над хаосом, це відчуття рідного дому, яке надає впевненості та слугує початковою точкою відліку в задумах та діях як один із проявів буття, сильно формує нашу свідомість.
Проте поряд існують і нашвидкуруч зроблені дороги, що постійно уражені вірусом руйнації та облізлі стіни одноманітних будинків. Здешевлення будівництва надто дорого обходиться нам. Ви можете зі мною не погодитись, але раціоналізація та примітивізація форми призводять до культурної деградації, тотального хамства та нівелювання етичних принципів — усе це нам залишилось у спадок ще від радянської системи. Зневага до форми в комуністичній імперії проявлялась перш за все в одиночних будівлях-близнюках, що постали на всій її території — від Калінінграда до Владивостока. Ці залізобетонні конструкції, що не відповідали економічним (незважаючи на дешевизну, не враховувалися показники довговічності та теплозбереження будівель), екологічним та естетичним запитам, знеособлювали вулиці, міста, народи. Імперія, ніби відчуваючи свою тимчасовість, не творила нічого вічного. І коли закінчиться термін експлуатації залізобетонних будівель та скульптур, зіржавіє останній гвинтик системи, в багатовіковій історії архітектури ми несподівано для себе виявимо величезну білу пляму довжиною в сімдесят три роки.
Дозволю собі процитувати Юрія Андруховича («Дезорієнтація на місцевості, с.39): «Відчуття форми, а точніше його брак — ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність — тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і скульптурами. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі — кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, — полишене не нами, але нами занедбане і осквернене.
У нас не може бути доброго дизайну, адже добрий дизайн — це теж спадковість, це продовження ландшафту».
Аби мати країну, приємну для життя, мусить вирости не одне покоління особистостей, минути кілька десятиліть. І перші десять найважчих років (чи кроків) на цьому довгому шляху ми вже пройшли.
