Кажуть, що з віком час летить дедалі швидше. Але, гадаю, що таке враження все ж здебільшого залежить від трудового навантаження, ритму й темпу життя. У журналі, який виходив усього чотири рази на рік, час дійсно летів... А в щоденній газеті вся робота настільки інтенсивна й імпульсивна, що (ще й у міру скорочення штату) плин часу, де найближчий рубіж уже сьогодні, о такій-то нуль-нуль, прискорюється настільки, що його просто не помічаєш і пливеш у ньому плавно й без особливих ривків, ніби розчиняючись у подіях і людях, які роблять історію.
Проте шостий рік нового тисячоліття промайнув. І слава Богу, що для України він був мирним і приголомшив країну тільки новою ціною на газ, яка порівняно з цінами для найближчих і далеких сусідів виявилася не надто вже й високою. З нею ж ми, схоже, проживемо й майбутній рік, і, можна сподіватися, будемо конкурентоспроможними (якщо не за якістю продукції, чого насамперед слід домагатися, то хоча б за ціновими параметрами) на міжнародних ринках. Тим паче що країна практично за половину терміну, відпущеного їй на адаптацію до світових газових цін, встигла дещо зробити й у сфері законодавства, що заохочує працювати на енергозбереження, й на конкретних підприємствах, де вчаться замість газу спалювати майже безкоштовну солому, добувати біогаз і біодизель.
А, наприклад, на Алчевському металургійному комбінаті днями серед інших газо- й енергозберігаючих заходів, намічених програмою модернізації й реконструкції, запустили новий прокатний стан, потужний і економний. На урочистості з цього приводу навіть мав приїхати Президент, як би ставлячи таким чином металургів, які не гаяли часу, у приклад усій країні. Але найвищій посадовій особі країни завадили якісь технічні причини... А шкода. Скільки добрих слів про необхідність енергоефективності могла б почути країна. А заразом можна було б заїхати до Алчевська, розпитати людей, які пережили страшну торішню аварію в житлово-комунальній сфері, дізнатися, як тепер йдуть справи, ще раз пообіцяти, що подібного ніколи більше не станеться. Не склалося... На президентській посаді в часу (і, додамо, у взаєминах з оточенням...) свої закони.
Але досить про сумне. Адже були в минулому році і якісь приємно хвилюючі хвилини. До них можна віднести те, що країна не залишилася без уряду й що на виході з кризи, що ледь не охопила країну, всім причетним до цього людям вдалося зберегти політичне обличчя (прошу не плутати з рейтингами, які належать до відновлюваних ресурсів).
Не можна не сказати й про те, як добре проявила себе країна, збираючи гроші на так звану дитячу лікарню майбутнього (останні два слова якось не дуже в'яжуться, хоча назвати такий об'єкт оздоровницею язик теж не повертається). 250 мільйонів гривень практично за одну добу взагалі-то в дуже небагатій Україні — це чогось варте. Тут ми були благородні і єдині — й бідняки, й олігархи — й маємо право собою пишатися. Але, гадаю, гордість була б більш обгрунтованою, якби на таку, та й не на одну, лікарню гроші знайшлися б у державному бюджеті. Інакше навіщо туди регулярно йдуть наші кревні?
День підписання бюджету-2007, хоч би яким поганим або хорошим він був, також можна виділити в календарі року, що минає, синьо-жовтими державними кольорами. Напередодні, уважно відстежуючи всі події й висловлювання, можна було дійти висновку, що країна, хоч як жахливо так думати й говорити, в черговий раз може сповзти до найгострішого вуличного конфлікту.
З одного боку, мільйони дуже небагатих людей, яких переконують, що завтра через цей бюджет і нові житлово-комунальні тарифи вони стануть ще біднішими, а з другого — уряд, який, як знову ж їм кажуть, не хоче допомагати нікому, крім олігархів.
І ніхто в ці передріздвяні дні не згадав про знаменитого християнина, який роздавав бідним не рибу, а вудочки. Схоже, саме його приклад дозволив уряду відстоювати закладені до бюджету принципи й витримати найгостріше протистояння. Його кульмінацією, як уявляється, було засідання Ради регіонів при уряді, що розпочалося із запізненням рівно на дві години через те, що Президент викликав його учасників до себе. Дехто з коаліційних народних депутатів навіть не посоромився сказати в диктофон «Дня», що це Президент спеціально зриває таку важливу й давно вже анонсовану подію, на якій у інтересах країни ще раз має бути сказано про безальтернативність підписання бюджету. І хоч би там що зараз говорили про якісь політичні домовленості або, ще гірше, просто операції, які забезпечили бажаний підпис, насправді, звісно, йдеться про мудрість, виявлену сторонами в цій колізії. І не виключено, що останнім камінчиком на шальці терезів Президента була саме зустріч з членами Ради регіонів, на якій навіть нашоукраїнські губернатори виступали за те, що не годиться входити в Новий рік без бюджету (відповідні записи також є на диктофоні «Дня»).
Синьо-жовту подячну стрічку можна причепити до віц- мундирів наших топ-чиновників і за проведення в Києві довгоочікуваної комісії Ющенко-Путін. І не стільки навіть за якісь істотні результати цього засідання й самого візиту, скільки за відмову від духу ворожості як усередині себе (на цей час у країні ніхто не оспорював легітимність міністра закордонних справ), так і у відносинах з могутнім сусідом, з яким, як ми мали можливість пересвідчитися в питанні газу, не можна без особливої причини задиратися.
І, врешті, зовсім трохи про особисте. За вікном, біля якого я сиджу, похмуро й все ж не по-зимовому тепло. Виходить, природа нам сприяє. Стерпна температура й у старій лікарні, що терміново потребує ремонту (кажуть її взагалі збираються знести, щоб збудувати комерційно вигідну висотку) й куди перед Новим роком потрапила дружина. І там уже годують не самою лише малоїстівною кашею, а й маслом, рибою, сосискою. Не ресторан, звісно, однак зовсім не те, що було ще п'ять років тому, коли не було навіть простирадл. Хоча ліки доводиться купувати самим. А ще на моєму підвіконні, не зрозуміло чому, розцвів маленький червоний вогник каланхое. Сприймемо це як добрий знак.
