Марсель Дюшамп казав: «Все є мистецтвом» (Tout est art). Так, це той самий французький модерніст, що довів свою думку своєрідним способом: домалював вуса леонардівській Джоконді. Словом, передбачив «креатив» у глобалізованому світі. Сюрреалістичний штрих — і світовий шедевр стає насмішкою над здоровим глуздом, тупим підлітковим жартом.
Читаючи останні новини про вибори, я зіштовхнулася з далеко не одним повідомленням про «креативність» українських виборців. Сюрреалістична «креативність», коли виборчий бюлетень з документа волевиявлення громадянина перетворюється нібито на документ протесту: замість імені кандидата з’являється ім’я жартівливого персонажа. Або жартівлива ідея. Але далеко не жартівливим виявляється результат.
Десь півтисячоліття тому кілька не позбавлених таланту флорентійців вибрали мармур для реалізації своєї концепції мистецтва. Півтораста років тому групка ясних душею французьких художників обрали полотно і пензлі для змалювання своїх сонячних імпресій турбулентного світу, а ще раніше суворі німецькі філософи витратили на свої інтелектуальні конструкції кілометри паперу і літри чорнила. В шістдесяті роки «божевільні хлопчики» з англійської провінції вирішили побудувати барикади посеред ліній музичної пентаграми — і звали їх «бітлси». Сьогодні — зовсім інший мистецький матеріал. Американці розмальовують кольоровим спреєм будинки на околицях великих міст. У віденському музеї модерного мистецтва я колись бачила десятихвилинне відео розпатланої жінки, яка кричала і не хотіла причісуватися, — сьогодні і це вважають мистецтвом. Яку велику культуру створили українці впродовж їхньої тисячолітньої історії: яка поезія, які картини, які голоси, які ноти! Але 28 жовтня 2012 року українці винайшли нову форму мистецтва: виборчий бюлетень у формі оригамі, як називають це мистецтво японці, майстри перетворювати аркуш паперу на символічний образ.
Враховуючи, що в Україні голосувало десь 60% громадян, серед активної частини суспільства є чималий камеді-клаб дотепників. Лейтмотивом цих оригінальних бюлетенів-оригамі була думка голосувати «проти всіх», проти політики взагалі. Але у своєрідному концептуальному оформленні. Цікаво зрозуміти логіку цих голосів, які, протестуючи проти влади, голосують за владу. Цікаво побачити їхні обличчя — а це ж обличчя молоді, судячи з культурних алюзій.
Галочка за Чака Норріса. Аякже, футболісти ж не проти потрапити в парламент, то чому там не мало бути місця для техаського рейнджера, спеціаліста з карате, — інакше це просто була б дискримінація!
Ага, звісно, хтось підтримав партію Дарта Вейдера. Хто не пам’ятає — двометровий військовий командир у чорному обладунку і потворній масці із «Зоряних війн», який з волі Імператора встановлює новий порядок шляхом терору. Оригінально: критика Імператора-тирана, що додає, однак, голос саме на користь тирана.
«Віддайте бюлетень на переробку». Справжня екологічна свідомість. Але на один бюлетень пішло небагато деревини, а натомість вирубано цілі ліси, щоб звільнити місце для заміських резиденцій політиків. А раптом цим бюлетенем можна було б дати змогу опинитися в парламенті людині, яка б ці ліси захистила?
А який сенс має надпис «Слава Україні!» на бюлетені, що через це полетить у сміттєвий кошик? Яку концепцію слави мав цей виборець? Зберігати пам’ять історії свого народу — це святе. Але жити, уславлюючи минуле без жодної конкретної дії в теперішньому або, навпаки, пишаючись аутсайдерськими бравадами, — це знущання над тими правами громадянина, які для нас виборювали люди — і гинули за них — протягом тієї самої історії, що цей виборець так пасіонарно захищає.
Серед авторів виборчих оригамі є й трагічні романтики, що буквально перенеслися з полів європейських незалежницьких баталій ХІХ століття на виборчі дільниці України: «Краще померти стоячи, ніж жити на колінах». Сильна і глибока думка. Філософія самопожертви славетних героїв і безіменних хлопців, що воліли вмерти на полях битв чи барикадах, аби не стати рабами: хто ж сміє зневажати таке почуття? Цинізм — це загалом хвороба сучасної думки, але цинізм аж до такої міри? Гратися у Вільяма Волласа у виконанні Мела Гібсона біля виборчої урни, а тим самим витратити своє право на голос, — це ніби невеличка, але все ж відчутна рана на тілі демократії. А коли «вмирають стоячи» водночас багато таких сучасних «героїв», то демократія стікає кров’ю і все. Ось і результат антиелекторального пафосу. Насправді життя на колінах забезпечене саме після такої «героїчної» смерті у саркофазі електоральної урни. Бо лоботомізація суспільства починається з байдужості. Чимало провин, які ми звично перекладаємо на плечі політиків, мають насправді коріння в нашій щоденній громадянській не-дії.
LIBERTE, EGALITE, FRATERNITE
Моє улюблене оригамі — «Революція замість виборів». Мені цікаво, чи автор цього патетичного мотто щось чув хоч одним вухом про великі революції ХVІІІ століття? Не завадить трохи історії. По суті, основним двигуном Французької революції була боротьба саме за виборче право. Перед революцією, в часи ancien regime («старого режиму») «третій стан» репрезентував усіх тих громадян, що не входили до двох привілейованих категорій, — дворянства та духовенства. Емануель-Жозеф Сійес (Sieyes) був політичним діячем, який підштовхнув третій стан до революції. Головна причина полягала в конфігурації виборчої системи під час «старого режиму», яка базувалась, власне, на правах стану, а не на правах індивідуума. Тож завжди вигравав альянс аристократії та духовенства, що тішилися привілеями (зокрема не платили податків), супроти третього стану попри те, що він насправді репрезентував 98% французів! Сійес, відомий насамперед як автор твору «Визнання і виклад прав людини і громадянина» (1789), що ліг в основу революційної «Декларації прав людини і громадянина», написав памфлет «Що таке третій стан?». Простими словами він описав драму безправності: «Що таке третій стан? Все. Що він означав до цієї пори в урядовій системі? Нічого. Чого він бажає? Стати чимось».
Відповідь на запитання, чому вибухнула революція, яка змінила долю Європи: абсолютна більшість громадян, хоч і репрезентувала французьке суспільство, протягом століть не мала права ні на політичне, ні на юридичне існування. Настав час це змінити, починаючи з виборчої системи. Ось, великою мірою, справжній початок Французької революції — взяття Бастилії було насправді швидше символічним актом. Так постали Національні установчі збори, в які ввійшли представники третього стану без аристократії та духовенства, обіцяючи не розпускати Збори, доки не буде написана конституція Франції (вересень 1791 р.). Серед основоположних принципів цієї першої конституції, створеної під впливом духу Американської революції, фігурувало ствердження недоторканних природних прав людини, що робить громадян рівними перед законом.
Звичайно, конституція не позбавлена суперечностей. Наприклад, незважаючи на те, що два роки перед тим була написана «Декларація прав людини і громадянина», рабство у французьких колоніях не скасували, і жінки не могли ще брати участі в голосуванні. Те ж саме було у Давній Греції, в Афінах, де народилась перша модель демократичної системи в історії людства. Тож потрібен завжди критичний підхід до еволюції демократичної системи на Заході. Але якщо відмінусувати колоніалізм та право голосу жінок — аспекти, що матимуть свою окрему історію, — Французька революція стала тим справжнім переворотом, що радикально змінив статус громадянина. Тобто якщо всі громадяни мають однакові права, це також означає право на рівну участь у громадському житті. А отже, на відміну від «старого режиму», коли вся влада зосереджувалась у руках короля, аристократії та духовенства, нині кожен, незалежно від станових своїх ознак, міг стати частиною урядової та законодавчої системи. Відтепер право на написання законопроектів належало всім громадянам як легітимним представникам нації. Завдяки цій докорінній зміні виконавчої та законодавчої систем всі принципи і закони, вироблені цими двома гілками влади, стали реальним самовираженням голосу народу.
Далі ці думки розвинув Руссо. Філософ вважав, що законодавче право не належить окремо взятим громадянам, на відміну від природних прав, записаних у Декларації 1789 року. Натомість громадяни мають право на написання законів лише як одне ціле, де побажання Індивідуума розчиняється в загальному прагненні Нації. Алексіс де Токвіль у своєму відомому творі «Демократія в Америці» (1835—1840) описує, зокрема, й негативні результати демократії, які виникли саме у суспільстві, де цей тип політичної системи був реалізований у найрадикальнішій формі, далекій від класичної моделі Старого континенту. З одного боку, пряма демократія зменшує силу думки окремого громадянина, який таким чином опиняється у владі «думки великої більшості». З другого — такий абсолютний контроль у руках більшості стосовно політичних справ може зумовити прогресивну атомізацію суспільства, посилюючи відомий індивідуалізм високорозвиненого капіталістичного Заходу та спокусу відчуження від проблем керування державою. Словом, протилежна ситуація, порівнюючи з демократією античного світу, яка характеризувалася саме активною і постійною участю всіх громадян у виборах: давні греки вважали обов’язковим використовувати своє право на формування тих законів, що стосуються їхнього життя. Іншими словами, діалектика побудови демократії — процес, що перебуває в постійному розвитку.
Насправді концепція громадянина належить ще Арістотелю, який сказав, що громадянин — це той, хто має право брати активну участь в управлінні державою та в судочинстві. Це той, хто має право обирати і бути обраним. Тоді далеко не всі це сприймали: адже цей принцип надавав демократичній системі в античному світі саме той характер нестабільності, який насторожував деяких філософів, що воліли жити у спокійному полісі під керівництвом аристократії. Але вже в добу Ренесансу, наприклад, флорентієць Макіавеллі бачив елемент «конфлікту» як природну суть усіх феноменів, а особливо — політики, тож найголовніше, вважав він, це вміння Державця вміло користуватися конфліктами за принципом грецького кайроса, тобто втручатися в слушний момент, упорядковуючи хаос і водночас утримуючи живу динаміку конфлікту, що надихає душу політики.
Повертаючись до Французької революції, важливо згадати, що надання суверенітету народу в цілому та невід’ємних прав окремо кожному громадянину означало також надати нову функцію самій державі. Іншими словами, держава, будучи комплексною групою громадян, має своїм обов’язком оберігати їхні природні недоторканні права, основні з яких — рівність, свобода, приватна власність, безпека та опір проти гніту.
Конституція 1791 року впроваджує радикальні реформи, які розтрощують стару феодальну систему. Було введено однопалатний парламент — отже, остаточно скасовувались привілеї аристократії. Також застосовували принцип представництва на основі майнового цензу — право на голосування надавалось лише тим, хто мав приватну власність на території держави і, зрозуміло, був особисто зацікавлений в участі в політичному житті, зокрема й задля захисту своєї власності. Основне ж те, що започатковують принцип розділення трьох гілок влади, що його Шарль Монтеск’є сформулював у своєму видатному творі «Дух законів» ще 1748 року: влада законодавча, влада виконавча і влада судова постають як цілковито незалежні центри влади, що взаємно контролюють та урівноважують одна одну.
Як давно це було написано — більше двохсот п’ятдесяти років тому, а як актуально звучить у сьогоднішній Україні! Дозволити змішати ці три гілки влади, з’єднавши їх у руках однієї особи чи одного органу, означає вбити можливість існування політичної свободи. Ось ці слова Монтеск’є варто було б повісити на фасаді президентського палацу в Україні — і більше не знімати: «Не буде свободи [...], якщо судова влада не відділена від влади законодавчої та виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняються під тиском сваволі, оскільки суддя перетворюється на законодавця. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя отримує можливість стати гнобителем». Якщо ж поєднати між собою всі три гілки влади, вважає Монтеск’є, тоді ми отримуємо абсолютну тиранію... Цікаво, який би термін він вжив, поглянувши на те, що в нинішній Україні називається демократією?!
Важливо згадати, що було ще дві спроби написання конституції — 1793 і 1795 років. Принципи конституції 1793 р. відповідали найрадикальнішим ідеалам демократії і значною мірою отримували натхнення від думки Руссо. Національний Конвент відмінив монархію, проголосивши Республіку. Громадяни повинні були отримати можливість брати активну участь у політичному житті за принципом так званої прямої демократії. Конкретно це виявлялося в обіцянці ввести всезагальне виборче право (супроти цензового виборчого права попередньої конституції). Зокрема, цей аспект сигналізував про важливу зміну: до захисту державного суверенітету додавався захист суверенітету народу, який здобувався на свій голос у межах системи всезагального і прямого виборчого права. Через її радикальність цю конституцію не було тоді конкретно впроваджено. А далі почалася параноя Терору, і страх перед екстремізмом спричинився до конституції 1795-го, де вже почалась інволюція прямої демократії...
А в синтезі можна було б сказати так: не буває незраджених революцій. Не буває раз і назавжди встановлених принципів демократії. Є процес, є рух, є пошук. Але процес, в якому — як у «Декларації прав людини і громадянина», що від 1789-го має конституційну силу, — невіддільними від прав людини є її громадянські обов’язки. Тому темні сторінки революції залишились в історії, а мотто Liberte, Egalite, Fraternite стало символом демократії не тільки Франції, а й усієї Європи.
ІСТОРІЯ ЯК СВІДОМІСТЬ МАЙБУТНЬОГО
Цей відступ не є лекцією з історії. Я просто хотіла показати, що революція ніяк не може бути альтернативою виборам, бо люди вмирали на барикадах революції саме задля того, щоб отримати право виборчого голосу. Поняття «революція» означає переворот цілої політичної системи — і найчастіше це призводить до пролиття крові. Вибори — це, так би мовити, мирна революція, це спокійний і легітимний спосіб зміни влади на іншу, яка відповідає бажанню народу. Чесні, прозорі вибори змушують політиків пам’ятати, що вони обрані на призначений народом час, щоби забезпечити цьому народові прийнятні параметри щоденного життя і позитивну перспективу на майбутнє. Ось справжній дотепний приклад автентичного демократичного мислення, про який мені розповіли мої друзі — студенти з Сорбони, з курсу політичної філософії. Один із прем’єр-міністрів Франції на дверях свого кабінету поряд із своїм іменем написав: «майбутній колишній прем’єр-міністр». Здорово сказано! Приступаючи до своїх обов’язків, він уже собі нагадував, що стане колишнім. Іншими словами, урядовці мають працювати, добре пам’ятаючи, що їх невдовзі змінять. Це є справжня демократія. А головне — це є свідомість того, що становить собою справжня демократія.
«У кожній державі народ отримує саме той уряд, на який він заслуговує». Так говорив французький філософ, правник і дипломат кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст. Жозеф де Местр. А задовго до нього те ж саме говорили давні римляни. Словом, істина тривалістю в історію людства. Внутрішня проблема демократії полягає саме в тому, що у всіх контекстах існують окремі чесні громадяни, які цікавляться політичними і соціальними питаннями своєї держави, які голосують і переживають за стан своєї країни, незалежно навіть від того, перебувають вони в певний момент в межах її кордонів чи ні. Але держава й у внутрішньому, й у зовнішньому сприйнятті постає як комплексне явище. Звідси подвійне обличчя демократії: з одного боку, окремий порядний вчинок може не мати жодного прямого впливу і розчинитися в загальній картині більшості суспільства, а з другого — громадянин зобов’язаний зробити цей вчинок, щоб мати можливість вплинути на зміну існуючого стану речей. Тож моральний імператив громадянина в демократичній системі — не лише скористатися всіма своїми правами й обов’язками, а й постійно запитувати себе, чи власний внесок зроблено, чи свої права використано, чи свої обов’язки виконано. І це процес, якому немає кінця.
Кожна з європейських країн має свою історію стосунків із власною традицією демократії. Більшою чи меншою мірою це завжди критичне осмислення, з постійним запитанням: чи могли б ми зробити більше, а якщо не змогли, то чому? А насамперед: що це означає для майбутнього? І от, власне, дуже цікава в цьому плані саме Франція — країна, що ототожнює свою демократичну ідентичність із Французькою революцією та з інтелектуальним внеском видатних мислителів того часу, серед яких були і той же Руссо, і Монтеск’є, і Вольтер, і багато інших. Але це не свідомість тільки історії: це насамперед свідомість теперішнього і майбутнього. Політизована свідомість у Франції зашкалює: кожен громадянин неймовірно активно відстежує політичну ситуацію. Можна побачити професора, який купує на відкритому базарчику овочі й уже дискутує з продавцем про дії уряду. На кожній другій стіні Парижа можна прочитати формулу «Liberte, Egalite, Fraternite» — три принципи, що склали основу саме тієї Конституції, яка в революційні часи не була запроваджена через свій радикалізм. Але перша асоціація, яка в нас виникає при думці про Французьку революцію, — це саме ці три великі й святі слoва, що коштували французам і Європі так багато помилок і крові, але стали також високим здобутком мужньої боротьби Європи за справедливе суспільство.
Тому так дивно чути європейцям — і мені самій складно зрозуміти, — коли говориться, що результат помаранчевої революції розчарував більшу частину українського суспільства, особливо молодь. І лейтмотив незмінний: «Хоч би що ми зробили, все одно нічого не зміниться. Якщо не вийшло збудувати демократичну Україну після такого потужного і об’єднаного поштовху, то все марно». Але ж все навпаки! Революція — навіть така радикальна і кривава, як була у Франції, — це тільки початок процесу. Знову ж таки: всі великі революції Заходу були зраджені за короткий термін. Після Англійської революції полетіла з ешафоту перша королівська голова, далі спалахнула громадянська війна, а головний революціонер Кромвель установив військову диктатуру. Втілюючи ідеали свободи, рівності й братерства Французької революції, Наполеон охоче став імператором. Або ж польські революції кінця ХVIIІ і в ХІХ столітті — чи хоч одна з них перемогла? Чи хоч одна не закінчилась побоїщем людей, пожежами, руйнаціями, репресіями? Можливо, динаміка Американської революції дещо інша, але історична та суспільна її основа від самого початку була відмінна від умов розвитку країн Старого континенту. Але якщо віримо, що й Україна — «вкрадена» частина Європи, як називав Центрально-Східну Європу Мілан Кундера, то необхідно аналізувати її стан разом із ситуаціями інших європейських націй.
Принаймні так дивилася сама Європа на Україну в період помаранчевої революції. Ви знаєте, що західні європейці, які слухали новини протягом осені — зими 2004 року, заздрили українцям через їхній Майдан? Їх переповнювала, якщо так можна сказати, культурно-історична ностальгія за великими героїчними моментами своєї історії — так, ностальгія, бо в країнах ЄС велика частина демократичних прав завойована, але цінність ідеалу свободи ніби розмита звичкою до її гарантованої присутності. Водночас вони були щасливі за мужність і принциповість цього древнього — молодого народу, що почуває себе європейським і тому бореться за демократію, усвідомлюючи, що має право на такий природний і невід’ємний вимір свого існування. Чистий і автентичний ентузіазм Майдану нагадував їм про всі ті революції, які Європа вже пережила, і завдяки яким здобула нинішні свої громадянські права. І тим більше це було красиво, бо демократія має довгу історію, і багато її сторінок були написані кров’ю. Але 2004 рік в Україні мав у собі ті самі моральні принципи, ті самі протестні голоси, ті самі світлі обличчя під майорінням національних і помаранчевих прапорів, але — без того кровопролиття. Так що ж важливіше — цей історичний виклик народу своїй долі чи нездарні політики, як так і не зуміли його втілити?! Якщо Україна — Європа, то найважливіше — народ і суть його протесту.
Розповідаю своїм друзям на Заході про своїх друзів в Україні. Про ту внутрішню свободу, яку я люблю в цих людях і поділяю її з ними, — свободу, яка дозволяє й італійській моїй ідентичності, й польській переплавитися в єдину — українську. Бо чи ж не є це НАША АВТЕНТИЧНА ЄВРОПЕЙСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ?
Цікаво — часом весело, але часом і сумно — усвідомлювати різницю між молоддю «тут» і «там». Наприклад, свобода руху: молодь на Заході, можливо, вже не уявляє її ані як привілей, ані як право, бо це всього лише гарантована форма освіти, відпочинку, способу життя. А молоді українці, навпаки, вміють оцінювати подорож — як філософію, як спосіб пізнання, як дух відкриття. Спрага до подорожі — це універсальне почуття молодого духу. Але який же сум сходить на душу, коли усвідомлюєш, що не всім ця свобода руху гарантована. І тим більше сумно, коли відчуваєш, як частина суспільства стихла і дозволила цинізму ввійти у свою свідомість. Зрада влади здушила бурхливість народу, але й народ також дозволив владі паралізувати свою волю, погасити свої бажання.
Виявом такої паралізованої волі й погашених бажань є оте псевдо-протестне голосування за вигаданих персонажів, псування бюлетенів, фронда аполітизму й анархізму, а в минулому — голосування «проти всіх». Хвиля цих постмодерністських театральних жестів — це лише приклади одного вибору: вибору не вибирати. Це продаж своїх прав і уникнення своїх обов’язків. Тим більше, що зараз очевидно, як чудово допомогли ті зіпсовані бюлетені-орігамі самій владі, яка в останні дні підрахунку застосувала, зокрема, подібні методи псування бюлетенів — як у страшній казці, з вживанням накладних нігтів «із пишучим стержнем» і «пишучих перснів», — Дарт Вейдер був би в захваті. Так протест проти влади і фальсифікації самої влади стали одним «жанром».
Словом, відмова від свого права на голос — це ніякий не вчинок-протест. Це елементарно не-вчинок. Демократія вчить, що навіть коли є вибір не просто між кращим і гіршим, а між гіршим і найгіршим, потрібно використати до кінця свою можливість брати участь у перестворенні суспільства. Псувати своє право на голосування, взагалі не голосувати, а потім постійно перекладати провину за проблеми в країні на політиків — це як відкривати двері злодіям, коли вони хочуть вломитися у ваш дім, і ще їм запропонувати чай із тістечком, а потім на наступний день бігти скаржитися в поліцію. А пишатися голосом «проти всіх» — це як тим самим злодіям подати ще й торбинку, аби вони туди поклали всі дорогоцінності, що ми їм показали по хаті.
Але віддати злодію своє улюблене намисто — це втратити матеріальну цінність. А віддати своє право на побудову простору власної свободи та свободи своїх співвітчизників означає втратити моральні цінності й найвищу свободу людини — свободу змінити існуючий стан речей.
Журналісти констатують, що менше 60% суспільства взяли участь у виборах, що в суспільстві домінує байдужість, апатія, відсторонення від політичних проблем. І це правда. Але це правда не тих чи інших виборів, а великою мірою й усього періоду незалежності, коли з самого початку не були реалізовані насамперед реформи в системі освіти, необхідні для зміцнення громадянської самосвідомості суспільства, поглиблення почуття нації та її волі брати участь у розбудові держави. Тож проблеми конкретних виборів обертаються в закритому колі: де починається вина політиків, а де сам громадянин нехтує своїми обов’язками, дивуючись потім, чому ж він не має потрібних йому прав? Делегувати ті чи інші рішення владі не означає, що громадяни вже не мають жодного впливу на ці рішення. Протестувати на площах, створювати альтернативні політичні рухи чи організовувати публічні дебати, що торкаються різних сфер життя країни, — це все частина процесу побудови держави, різні способи використати свою можливість зробити внесок у трансформацію суспільства. В цьому плані йти на вибори — це перший крок, щоб зробити цей внесок. А знехтувати цією можливістю означає зневажити історичні зусилля всіх народів, які колись виборювали ті права без певності у перемозі, але з вірою у власні сили. Історія демократії — це вміння поважати найменшу свободу для того, щоб потім використати її для боротьби задля вищих форм свободи.
Молодь сьогодні відчуває кордони інакше, ніж колись. Багато моїх і «східних», і «західних» друзів, і я сама в цьому глобалізованому світі вільно їздимо, вчимось у різних країнах. Часом навіть відчуваємо, що ми скрізь і ніде, що нам важко вкорінитися в одному колі людей, в одному конкретному суспільстві. Але це також дає можливість бачити різні країни, пізнавати характери різних народів. І, може, саме тому тим важливішим є зв’язок із власним корінням. І тим гостріше відчувається потреба боротьби за своє право на участь у перестворенні держави і в побудові демократичних основ того суспільства, в якому вкорінені наші родинні зв’язки, наша пам’ять роду, наш культурний досвід, наші національні почуття.
Камю казав: «Людина — єдина істота, здатна змінити свою теперішню ситуацію». Вирішити нічого не вирішувати означає знищити моральний і громадянський потенціал людини. Нинішня демократія в Україні — ніби дивна пані, що посеред бурі проблем шукає свій дім у полях, покритих снігом. Трохи вона шизофренічна ця пані, бо щоразу повертається на той самий шлях і стирає на снігу всі свої попередні сліди до свого дому і збивається з дороги. Це щось на зразок доктора Джекіла і містера Хайда: на світанку у неї чоловічий, раціональний і чесний розум доктора Демоса, який прокладає дорогу, вивчає її напрямок, розгрібає каміння, що перешкоджає дістатися до свого дому. Раптом сонце сідає, і він стає егоцентричною пані Кратією — примхливою, нервовою, з грандіозними планами і невмінням реалізувати навіть найпростіші речі. Вона з люттю стирає сліди якогось чесного пана, що перед нею ходив тим самим шляхом, завалює його камінням, а потім гірко нарікає на свою долю і страшенно сердиться на бездоріжжя.
Тож коли пані Демократія губить свою дорогу в сьогоднішній Україні, немає сенсу скаржитися на бурю, хоч би як вона кружеляла навколо, оскільки проблема пані Демократії все ж більше внутрішня, ніж зовнішня. Так вона й далі блукає, шукаючи дороги, ця пані, закутана у свій жовто-блакитний плащ, пошарпаний вітрами історії. Може, в якийсь момент їй треба припинити боротися з бурею, а тихо і терпляче розгорнути сніг, віднайти кроки доктора Демоса, раціонально накреслити свій маршрут і твердо, не звертаючи на манівці, пройти тією єдиною дорогою, яка веде до Європейського Дому. Тоді й та буря згорнеться і ляже до ніг української Демократії. А вона ще довго буде нелегкою, ця дорога. Але це Дорога — і в цьому її сенс і краса.
