До сьогодні збереглося небагато творів Михайла Петренка, але на всіх континентах світу пам’ятають його пісенний шедевр «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», а рядки деяких віршів поета збереглися в піснях «Ходить хвиля по Осколу» та «Взяв би я бандуру», які стали народними. Михайло Петренко народився на Слов’янщині у 1817 році, але, без перебільшення, може бути сучасним втіленням української ідентичності всього Донбасу.
З нагоди 200-річчя від народження відомого поета вже мало місце чимало пам’ятних заходів, на слов’янській сцені (ЗОШ №13) вперше було поставлено драматичну думу авторства Михайла Петренка «Найда», за її мотивами шкільним художнім колективом знято невеличкий фільм «Найда, або Панська любов», перейменовують вулиці, називають ім’ям Михайла бібліотеки, а в липні Національний банк України ввів в обіг присвячену йому пам’ятну монету. Все це — завдяки зусиллям сучасних нащадків роду Михайла Петренка та документалістів-дослідників його життя й творчості. «День» запитав у праправнука поета Олександра Євграфовича ПЕТРЕНКА, кандидата хімічних наук, який у 2012 р. започаткував проект «Ідентифікація Петренків», про складнощі повернення імені автора «Дивлюсь я на небо...» в інформаційний простір і розкриття й популяризацію справжніх документальних сторінок історії роду. Адже хочеться, щоб саме з такими іменами, як Михайло Петренко, асоціювалася і пов’язувала себе нова відроджена Донеччина.
«ПЕТРЕНКО МАЄ КОЗАЦЬКЕ КОРІННЯ»
— Як давно ви почали досліджувати свій рід? Як у вас в родині зберігалася пам’ять?
— Документальними дослідженнями я почав займатися у 2012 році й сформулював їх як документальний проект «Ідентифікація Петренків». Спочатку планувалося вивчення лише свого родоводу, але потім я зрозумів, що відкривається тема набагато ширша за змістом. У мене в родині була інформація, що наш родич Михайло Петренко працював у судових органах в Лебедині на Сумщині, але про те, що він був поет — не йшлося. Потім, коли я розпочав дослідження, з архівних та літературних даних було документально підтверджено, що повітовий стряпчий (прокурор) з Лебедина й поет-романтик Михайло Петренко це одна й та сама людина. Скоріше за все, він почав віршувати у студентські роки, вступивши у 1837 році до Харківського університету на юридичний факультет. Із літератури відомо, ще Михайло Петренко зі своїми друзями проводили в Харкові українські вечори, які тоді були популярні серед творчої молоді. Хоча події тих часів відбувалися в Російській імперії, деякі майбутні службовці розмовляли українською мовою та популяризували її. Все це дуже сучасно й цікаво сьогодні, тому я й вирішив досліджувати й такі аспекти буття першої половини ХІХ століття.
У дослідженнях родоводу я «дійшов» до Данила Петренка (орієнтовно 1687 р. н.), який був козаком Торської сотні Ізюмського слобідського козачого полка, та мешкав у фортеці Тор (стара назва Слов’янська. — Ред.). Тож рід відомого поета є не тільки стародавнім, а ще й козацьким. Може, з фортеці Тор він і почався, а може, козаки Петренки переїхали до цієї місцевості з Січі або інших регіонів. Планую ще проводити дослідження в напрямку козацьких часів, але це документально дуже складно, адже прізвище Петренко серед козаків було дуже розповсюдженим, і конкретні дані знайти важко, але можливо.
«ЧЕРЕЗ ПОШУК СЕНСАЦІЙ ФАЛЬСИФІКУЄТЬСЯ ІСТОРІЯ»
— З чим ви пов’язуєте часті помилки та вигадані історії навколо персони Михайла Петренка?
— Є люди, які обережно використовували й викладали документально підтверджену інформацію, а є й такі, хто, не розібравшись, починали щось трактувати та вигадувати. Прикладом тому, на жаль, місцеві так звані «краєзнавці» у Слов’янську. Десь щось почули про якихось Петренків, то вони вже й родичі Михайлу. «Знайшли» йому псевдо-родичів, в архівах — все, що знаходили про Петренків, які мешкали у Слов’янську у першій половині ХІХ століття та пізніше, приписували до його справи. Потім ці «дослідники», просто прикинувши на око, «вирахували» матір, якогось Миколу Гавриловича Петренка вигадали як батька Михайла. Таким чином вони сконструювали «родину», у якої немає коріння і немає потомків. Зробили собі «іграшку» і гралися нею понад 20 років. Це все можна назвати й «пошуком сенсацій», але люди, які цим займалися, не мали жодного стосунку до дослідницького процесу. Коли в їхніх «схемах» виникали конкретні нестиковки — то «замазували тріщини», тобто фальсифікували історію роду. Не можна без документального підтвердження щось стверджувати, і це є аксіома будь-якого дослідницького процесу. Коли я звертаюся до якоїсь установи, наприклад, до Мінкультури, то не прошу їх покинути все й досліджувати Петренка та його слов’янський період життя. Прошу тільки від імені Міністерства написати запит тим місцевим слов’янським так званим «краєзнавцям», щоб вони показали хоч один документ, на основі якого розповсюджують оті балачки про якусь вигадану родину якихось Петренків. Немає жодного такого документу, а ці «дослідники» безсоромно та, на жаль, безкарно намагаються обманювати земляків і громадськість, бездумно поширюючи з року в рік всяку сумнівну інформацію про Михайла Петренка та його рід.
Тільки з того, що казали у мене в роду — можна книгу написати, але ж все це потребує перевірки та документальних підтверджень. Це моя принципова позиція, тому оприлюднюю тільки те, на що знайдено документальний доказ. Так, у Харківському архіві було знайдено «Формулярный список о службе в славянской городовой ратуши» за 1828 рік, в якому згадується батько Михайла Петренка — Микола Дмитрович Петренко. У нього, серед інших дітей, був син Михайло, якому на 1828 рік було 11 років, тобто народився він 1817 року. Є ще багато доказів про те, що Михайло Петренко, його реальні брати й сестри народжувалися в сім’ї Миколи Дмитровича та Марфи Андріївни Петренків і про це вже згадувалося в статтях та книгах.
Мій дід, якого звали як і мене, Олександр Євграфович Петренко, народився у Генічеську у 1886 році. В 2011 році в Кримському архів мені допомогли знайти унікальний документ, який дає відповіді на багато питань, пов’язаних з генеалогічною гілкою середнього сина Михайла Петренка — Євграфа. До речі, у Михайла Миколайовича було троє синів — Микола (1849 р. н.), Євграф (1857 р. н.), це моя гілка, і Михайло (1861 р. н.). У кримському документі декілька разів прописано, що Євграф Михайлович із Лебедина, із дворян. Це унікальний документ і я дуже вдячний працівникам архіву й Е. Каркач особисто, за те, що мені допомогли в його пошуках.
— Що вже зроблено в рамках проекту?
— Найголовніше те, що проводяться документальні пошуки будь-якої інформації про мій рід не тільки в українських архівах, а й за межами країни. Щось знаходимо, досліджуємо, оприлюднюємо...
Багато цікавих матеріалів подано у новій книжці, яку недавно видано в межах Проекту «Ідентифікація Петренків» — «Михайло Миколайович Петренко. 200 років безсмертя» (2017). У межах Проекту видано ще й раніше декілька книг: перша — «Ідентифікація Петренків» (2012), друга — «Михайло Петренко: Життя і творчість» (2013, видали разом із прапраправнуками Михайла братами Олександром і Дмитром Редчуками), потім вийшла книга «Поет-романтик Михайло Миколайович Петренко (1817-1862)» (2015), в якій я зібрав майже все, що вдалося знайти в газетах і книжках саме про творчість Михайла Петренка з 1841 р. до кінця 2014 р. Однією з останніх статей було повідомлення про те, що українські астрономи (зокрема к. ф.-м. н. Юрій Іващенко) назвали ім’ям Михайла Петренка астероїд. Також планується невдовзі видати збірку перекладів віршів Петренка мовами світу (понад двадцять перекладів, ініціатива газети «Культура і життя» і головного редактора Євгена Букета особисто).
Звісно, проект має стосунок до більшості цікавих подій, які відбуваються будь-де та стосуються Михайла Петренка. Йдеться і про перейменування вулиць, і про ювілейну монету, і про маркований конверт тощо.
— Пріоритетними питаннями, на які поки що не вдалося знайти відповіді, «білі плями» — це повна дата народження поета, його справжній портрет та місце поховання в Лебедині. Правильно?
— Дата народження, справжній портрет, чим займався Михайло після закінчення університету (1841), бо відомо, що тільки у 1844 р. він пішов на службу у Харківську палату карного суду. Де він був і чим займався? Є деякі ідеї, але спочатку треба знову ж таки документально дослідити, а потім вже й публікувати. Пошук місця поховання потребує ще деяких документальних уточнень, тому не будемо поспішати з цим питанням, та й різним любителям «сенсацій» раджу утриматися від будь-яких не документальних припущень.
«ВИХОВУВАТИ НАЦІЮ СЛІД НА ТАКИХ ПРИКЛАДАХ, ЯК МИХАЙЛО ПЕТРЕНКО»
— Як відбувається увічнення пам’яті поета в Україні? Відомо, що вулиці імені Петренка є в Слов’янську, Лебедині. У 2016 році в Харкові та Краматорську також з’явилися вулиці на його честь. У Слов’янську 2017 рік оголошений «роком Петренка», ініційовано надання місцевій бібліотеці ім’я поета, проводяться низка заходів. Яке ваше ставлення до цього?
— Дійсно, вулиця Петренка є в місті Лебедин ще з 1993 року внаслідок перейменування. Бібліотеку у Слов`янську було названо ім’ям Михайла Петренка десь три місяці тому. Щодо вулиці в цьому місті, то вона начебто й є, але її не можна знайти на жодній мапі, навіть із Google. Ще кілька років тому цим питанням займалася Неля Штепа (одіозну екс-міську голову нині судять за звинуваченнями у посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України. — Ред.). Вона прагнула назвати іменем поета-романтика вулицю, на якій був саме її будинок. Але де-факто вулиці немає — на ній зараз 2 чи 3 будинки. І коли у лютому 2017 року в місті працювала комісія з перейменування вулиць, то ті ж люди, які начебто поважають Петренка, так і не назвали його ім’ям будь-яку вулицю, бо формально ніби вона вже є. Хоча для роздумів — у місті є бульвар і вулиця Пушкіна. Два об’єкти, причому бульвар Пушкіна проходить якраз там, де мешкала родина Петренків. Чому б не перейменувати одну з них? Шанобливе ставлення до історії і слов’янського періоду життя Петренка та пам’ять людська — головний пам’ятник поету-земляку. Дуже сподіваюся, що ця тема буле цікавою для молоді та матиме продовження.
У 2016 році в Харкові й Краматорську також з’явилися вулиці на його честь, у 2017 році КМДА прийняла рішення про назву ім’ям Михайла Петренка нової вулиці в Голосіївському районі столиці.
Так, у Слов’янську 2017 рік оголошений «роком Петренка», але що, окрім цього, так звані місцеві краєзнавці зробили в його честь?
Провели сумнівний «науковий семінар», продовжують розповсюджувати всіляку ахінею про Михайла та його батьків, підключили до своєї «справи» двох портретних іногородніх аферистів... Цього достатньо, щоб цілком зрозуміти, як вони поважають Михайла Петренка й навіщо він їм.
Постать Михайла Петренка є нетиповою для сходу, руйнує стереотипи. Раніше здавалося — вугілля, терикони, індустрія, але нині на перший план в асоціаціях виходять духовні й культурні цінності. Зараз, і це не тільки Донбасу стосується, а всієї держави, це й заклик до ЗМІ — треба виховувати націю, культуру нації і прикладом для такого виховання може бути й Михайло Петренко.
— Які заходи, на вашу думку, потрібні, щоб популяризувати постать Михайла Петренка, його творчість? Адже деякі досі навіть пісню «Дивлюсь я на небо» вважають народною?
— Мені пощастило брати інтерв’ю у відомого співака Дмитра Гнатюка, для якого ця пісня була одною з найулюбленіших. Він зізнався, що не знав про автора цього вірша. Багато харків’ян, наприклад, думають, що цей вірш написав Тарас Шевченко... То не є проблема, але показник того, що про Михайла Петренка треба більше розповідати співвітчизникам і, головне, є що розповідати.
Виховання нації — це не справа Петренків, а справа держави. Держава повинна звертатися до дослідників, щоб отримати достовірну інформацію та дійсно виховувати людей на принциповості, послідовності, документалізмі, науковості тощо. Звісно, це парафія Міністерства культури. До речі, Михайло Петренко був не тільки поетом, а й повітовим прокурором, тому до популяризації його життя й творчості могла б підключитися ще й прокуратура України, але, звісно, не як каральна інстанція.
У школах іноді вивчають творчість Петренка, частіше це відбувається на уроках позакласного читання, але, одночасно з цим хибна, фальсифікована історія про Михайла Петренка все ще «плутається під ногами» багато десятиліть. Педагогів треба вчити бути принциповими та працювати з документами, звертатися до нових матеріалів досліджень. Ось тоді українці й дізнаються більше про свого поета-романтика і нація стане трішки іншою. Будьте впевнені, це так.
