Зі Світланою, непутящою сестрою Антоніни Ярославівни Соломки, ми зіткнулися при вході у приміщення Садівської сільської ради. Якби знала, що то вона, хоча б роздивилася. Але ми поспішали запитати дорогу, від жінки, котра волею випадку проскочила перед нами у двері, тхнуло перегаром і відсутністю власного житла. Вже потім я дізналася, що нині вона мешкає, допомагаючи за їжу й чарку, в одного із садівських господарів. У цього господаря Світлана працювала й того червневого дня, коли місцева влада та районна Служба дітей забрала в казенний дім двох її дочок і найменшого сина.
— Я потім того дядька, на якого за шматок хліба працювала Свєта, так просила: дядь Саша, хоч ви замовте за неї слово. Адже вона на ваших буряках тоді була! А він так зневажливо: «А що, то мої діти?» — пригадує нині Тоня.
Олена Миколаївна Марчук, секретар Садівської сільської ради, теж була присутня, коли забирали з дому дітей Світлани:
— Діти в хаті були самі. Найменшому ж іще нема й півтора року. Лежав у колясці і весь час кричав. Я взяла його на руки. Дитина тільки у кофтинці, далі гола. Одіяльце, як не кручу, все мокре. Ні штанців, ні пелюшки, ні памперса... А коли підняли матрацик, який можна було викручувати, то під ним вже завелися отакенні опариші, — з болем пригадує. — І це, повірте, стало останньою краплею, бо ж Світлані давалося стільки шансів!
Тоні про те, що дітей забрали, повідомив 12-річний тоді Валерик — найстарший синок сестри. Він попросився наче зателефонувати до сусідів і — втік.
— Прибіг — говорити від сліз не може. Заходився! Я його ледве зрозуміла і побігла на дорогу. Машина, у якій везли дітей — а вони так кричали!.. — машина не зупинилася. Я знайшла сестру, поїхала з нею у Луцьк. Чесно скажу: якби це в мене дітей відібрали, я б на себе руки наклала. Але я б цього не перенесла.
У Луцьку сестрам начебто повідомили, що уже є бажаючі усиновити таких діток. Спочатку Антоніна старалася, аби дітей повернули сестрі. Проте згодом ту таки позбавили батьківських прав. Про те, аби сестриних дітей віддали на виховання їй, спочатку не було й мови. З чоловіком Антоніна Ярославівна розлучена, чотирьох дітей виховує сама. Тож у ролі опікуна владу не задовольняла. Одні пропонували старшого сестриного хлопця віддати його бабі по батькові, двох дівчаток — залишити у дитбудинку та інтернаті... Найменшого, півторарічного Славика, мамі Свєті віддали з районної лікарні, куди допровадили відразу після вилучення діток з хати, а вже Тоня його забрала до себе. Все ж відповідні державні органи чинили, каже жінка, їй опір. Двох сестриних дівчаток не віддавали. А діти, вважала, мають бути разом. Врешті у справу втрутився голова Луцької районної держадміністрації Володимир Демчук. Дівчаток — одній вже треба було іти у перший клас — Антоніна забирала якраз перед 1 вересня.
— Я мала в запасі 400 гривень, аби зібрати малу в школу. Мене у притулку запевнили, що на місці для дівчинки все дадуть. З притулку ж дали дві м’які іграшки, дві ляльки, два літні платтячка і джинсики. А у школу збирати довелося її мені.
У редакцію Антоніна Соломка потелефонувала, як мені здалося, з розпачу. Занадто великий тягар багато років лежить на її плечах. Життя у домашньому «інтернаті», котре об’єднало дітей із двох родин, з матеріального боку начебто й благополучне. Величезний просторий дім — колишня колгоспна контора, яку у свій час продали сімейству, відремонтований наполовину. Дім записаний на колишнього чоловіка.
— Я завжди думала, що так, як жили мої батьки, жити не буду. Мріяла, що у мене будуть добрий чоловік, дім, родина... Нас дев’ятеро було, трьох братів уже немає, як нема й батьків. Усі померли з туберкульозу, бо пили... Один, щоправда, недавно женився, то жінка у руках тримає. А двоє живуть у батьківській хаті: п’ють, не лікуються... Я їм усім завжди була недобра. Кричать: «Розумна!..». Бо я їх учу жити.
Тонина половина хати проти чоловікової виглядає, як королева. Не обдерта, доглянута. Нещодавно поміняла вхідні двері і три вікна, бо старі вже з рам випадали. Сама поклала підлогу. Сама хлівчика збила й тримає нині у ньому коня, свиню та птицю. Ще одну свиню нещодавно заколола, а корову, котра була ялова, продали. Обробляє гектар городу. Провела у хату і холодну, і гарячу воду. Поставила ванну. Провела й газ, зібравши шалену, як навіть для благополучної сім’ї, у якій всі роблять, суму: 10 тисяч гривень! І корову, каже, обов’язково куплять, бо як діткам без молока?..
Антоніну застали на кухні за ліпленням вареників. Худорлява, швидше тендітна, з дівочою поставою, виглядає щонайбільше на 30, хоча років більше. І з такими добрими очима, у яких можна з незвички втопитися...
— Я всіх жалію, всім все прощаю. То мене ніхто не жаліє! Чоловік пив, бив...
— І ви, така бойова, давалися?
— У чоловіка завжди сила більша, — зітхає після довгих роздумів. І це каже вона, яка ще у сьомому класі в нічну зміну на колгоспному току працювала, за мамку на ферму виходила, усю чоловічу роботу вдома робить. Корів доїла, гній на фермі викачувала, збираючи кошти, аби... відкупити свого чоловіка з тюрми, бо про це просив його батько. Лежачий свекор, ясна річ, також був на тендітних Тониних плечах.
Вдома посеред буденного дня ми застали тільки трьох дівчаток, які вже повернулися зі школи. Дуже швидко довелося кинути затію зрозуміти, де рідні, а де — сестрини. Дівчатка з однаковою любов’ю тулилися біля жінки, яку всі у цій хаті називають мамою.
— Я вже й сварюся часом, бо ж Світлана до них приходить. Сестра зразу й ображалася, але хіба я їх вчу чи заставляю називати себе мамою? Завжди кажу, що маму рідну треба поважати, бо вона дала вам життя.
— Може, сестра ще отямиться або так захворіє, що пити не зможе, й за розум візьметься?..
— Але ж у перший клас я її дочку збирала. А вона, коли я до неї пішла, заплітає косу онучці того господаря, в якого нині живе...
Чимала сімейка існує на різноманітні соціальні виплати, які Антоніна Ярославівна отримує на своїх і сестриних дітей, на котрих оформила опікунство. Сума начебто й звучить, тому у селі недобрі язики часом і плещуть, що «взяла дітей заради грошей». Секретар сільської ради Олена Міщук з цього приводу резонно зауважує: «То хай би всі так спробували на чужих дітях заробити! Це ж їх восьмеро щодня тільки нагодувати треба!». А Антоніна змовчує і хапається за усілякі приробітки: то яблука приймає, то картоплю перепродує... Хоча виховує вона аж чотирьох не своїх дітей, добродійники до них дороги не знають. Каже, що перед Миколаєм привезли чотири новорічні подарунки, але про те, як живуть, не попитали.
Щоправда, віднедавна родинонька почала отримувати дивовижні листи. Зворотна адреса: Луцьк, вул. Караїмська, 16а, Українська місія «Благовістя». Дівчатка приносять конверти й нам. З них висипаються листівки, підписані невідомою мовою і листи. «Дорога Тоня! Як ви поживаєте? Як здоров’я ваше і ваших дітей? Отримала фото двох ваших дітей. У вас такі гарні дочки. Висилаю вам фото своє і свого чоловіка. Тепер ви будете знати, хто вас підтримує. З любов’ю до вас, ваші спонсори». Голландські, вірогідно, прізвища та імена нічого не говорять жінці. Ніяких фотознімків вона нікуди не надсилала, ні про що нікого не просила. Вірогідно, що так турбуються представники однієї з релігійних місій, до яких у молитовний дім інколи заходили дітки.
— Бувало, що раз у квартал давали олію, пральний порошок... А це всім привезли, а моїм нічого не дали, — каже Антоніна. — Через два місяці найменшому, Славику, виповниться три роки. Якусь частину грошей я вже не буду на нього отримувати. А як мені з такого табору піти на роботу? Коли у Світлани забрали дітей, я її влаштувала у Торчині на бойню. Кажу: будеш працювати, дітей повернуть. Один день поробила, на другий напилася. А залишити дітей на неї теж немислимо.
Мені невідомі нюанси того, чому Антоніні Соломці оформлено опікунство, а не створено, наприклад, прийомну сім’ю, котра б забезпечила тоді її робочим місцем вихователя, зарплатою, врешті, може, й більшими, ніж нині, виплатами на дітей і незрівнянно більшими пільгами. Проте з офіційними органами, які б мали цим займатися, взаєморозуміння у неї мало. Вже коли в кінці розмови я випадково заглянула у простору кімнату, де колись був чи то зал засідань правління колгоспу, чи сидів голова, а нині у Тоні — вітальня, була шокована не тільки порядком. Десятки вишивок, багатюща бібліотека, великі ікони у рушниках, вазони, добротна постіль і величезний килимище на всю кімнату. Навіть життя, як серіал, не позбавило Антоніну прагнення жити, «як всі», як живуть благополучні родини, а господиня з неї, як видно, дуже добра.
На книжковій поличці вразив товстенний і дорогий же том — «Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар». Це настільна її книга. Мусила придбати і вивчати, вважає, аби захищати інтереси дітей.
— Ось у Службі дітей кажуть: подай сестру на аліменти. А що з неї візьмеш, якщо вона собі на шматок хліба не хоче заробити? Кажуть: не маєш права пускати її до дітей. А я вичитала, що на те має бути тільки моя воля. Якщо вона не настроює дітей, не намовляє проти мене, не ображає їх, то чого маю перед рідною мамою закрити двері? Я б, якби ще одна моя сестра жила не в Закарпатті, а ближче, забрала б і її дітей, бо там теж добра немає.
Ось така вона, ця «мама Тереза» із Садова. Зі своєю непростою жіночою долею, з бажанням обігріти хворого на туберкульоз брата, навіть якщо медики відганятимуть її від нього, аби не заразила дітей. З тим, що взяла дуже важку ношу і несе, майже не скаржачись. Коли допитувалася, чого їм ще бракує, насилу допиталася: може б телевізор, бо старенький належить колишньому чоловікові, а він хоче його забрати. Їй би чоловіка путнього, подумалося. Але хоч би як вона його полюбила, останній мусить приймати її з усім «табором». Це, як кажуть, істина в останній інстанції.
