«Донбаським Бабиним Яром» називають історики донецьку шахту 4-4-біс «Калинівка» (Калінінський район м. Донецька), у ствол якої у 1941— 1943 рр. було скинуто кілька десятків тисяч жителів Донеччини. При цьому, згідно з останніми даними, трагедія мала значно більший масштаб, аніж було встановлено відразу після війни, і насправді в шахті загинуло не 75 тис., як стверджували раніше, а близько 100 тис. донбасівців, яких фашисти масово страчували в роки війни. Однак досі ні переважна більшість донеччан, ні, тим паче, жителі інших регіонів України не знають жодних подробиць подій тих страшних семисот днів, протягом яких фашисти методично винищували велику частину населення м. Сталіно — так тоді називався Донецьк. Останні дослідження показали, що про цю трагедію, яку за своїми масштабами можна порівняти хіба що з сумно відомим Бабиним Яром у Києві, сьогодні пам’ятають лише фахівці-історики і… діти, які готують із цієї проблеми власні маленькі дослідження.
Сьогодні до меморіалу, який символізує ствол шахти, екскурсії не водять. Тут не покладають квітів у Дні Перемоги і не поминають загиблих. І, звичайно, небагато хто знає, що, напевно, єдиними берегинями пам’яті про ті дні залишаються три жінки, які 30 років тому створили унікальний народний музей із поетичною назвою «Донбас нескорений». Саме в ньому зберігаються неймовірною працею зібрані оригінали документальних свідчень про звірства фашизму на Донбасі в 1941—1943 рр., багатотомні списки загиблих у шахті і спогади очевидців цієї трагедії.
У зведенні Радянського інформбюро інформація про окупацію Донбасу прозвучала 26 жовтня 1941 р., хоча деякі історики стверджують, що насправді фашисти увійшли в Донецьк 20 жовтня. Хоч як би там було, вже до листопада 1941 в Сталіно розгорнулася широкомасштабна діяльність відразу двох каральних армій, які нещадно винищували жителів міста. Крім того, на допомогу арміям було створено чотири комендатури, два каральні загони та кілька особливих команд жандармерії, що діяли під керівництвом гестапо. Ці органи розгорнули в Донбасі кілька концтаборів, і майже всі з них діяли на шахтах регіону. Так, три концтабори працювали на шахтах № 10 «Чекіст», № 1 ім. Челюскінців і № 5-біс «Трудовська». Після війни буде встановлено, що тільки в цих трьох концтаборах було замордовано 92 тис. чоловік. Але найжорстокішим за масштабами звірств і фізичної розправи можна вважати концтабір, що існував на шахті 4-4-біс «Калинівка», яка з 1920 року знаходилася в консервації.
У той час на території міста діяли надзвичайно жорстокі порядки: за вбивство одного німецького поліцейського автоматично підлягали розстрілу 10 чоловік, за вбивство військовослужбовця — 100 чоловік. Розплачувалися за смерті фашистів, як правило, мирні жителі, а крім того, військовополонені, бійці, командири Червоної Армії та підпільники, яких вдавалося піймати. Усіх, хто «провинився», фашисти звозили до шахти «Калинівка», де їх або розстрілювали, або живцем скидали в незаконсервований шурф, глибина якого була 375 метрів, а ширина — 2,9...
80-літня Зінаїда Іванівна Букуєвська, головна засновниця і незмінний директор «Донбасу нескореного», згадує, що їй довелося докласти немало зусиль і часу, щоб все ж настояти на своєму і домогтися створення цього музею. Музей було відкрито, і майже відразу до його поповнення було залучено дітей — учнів навколишніх шкіл, які ходили по будинках Калінінського району Донецька, де й знаходиться шахта, і збирали всі відомості, які мали у своєму розпорядженні жителі. Тоді пошукові групи зібрали близько 3 тис. документів, фотографій, спогадів, а співробітники музею відновили близько 2 тис. прізвищ — шляхом знайомства з родичами загиблих. При цьому багато людей описували свої спогади, і за ними було встановлено частину історій. За цими історіями дослідники й з’ясували, що до шурфу було скинуто не 75 тис., як зробила висновок спеціальна комісія, а понад 100 тис. чоловік. «У пам’ять про цих людей ми зробили залу скорботи, де на плитах викарбувано імена тих, кого нам вдалося встановити. Крім того, ми зібрали всі спогади мирних жителів — у нас вийшло 75 томів. Ми їх переплели, занесли туди всі прізвища. У нас збереглися також фотографії з упізнання, коли із шурфу діставали тіла, і люди шукали своїх родичів, пізнавали їх за залишками одягу, якимись особливими прикметами», — розповідає екскурсовод музею Алла Заборська.
За три десятиріччя роботи вдалося зібрати 3,2 тис. особистих речей, карт, схем, фотографій, документів, спогадів. Тепер у музеї, в «Залі пам’яті та скорботи» є окрема вітрина, в якій зберігаються речі, передані рідними та близькими загиблих — старовинні ікони в тріснутих рамах, потертий одяг, взуття… Тут можна побачити крихітні в’язані черевички, що належали однорічній дитині, яку також скинули у ствол шахти; вишиті пов’язки з шестикінечною зіркою — такі примушували носити євреїв, яких переслідували особливо жорстоко. І все це — на фоні масивних металевих дощок, на яких рядами — прізвища, прізвища, прізвища… Майже половина з них — єврейські. За словами Алли Заборської, у шурф скидали цілими сім’ями, людей туди привозили машинами. Але особливо, звичайно, не щадили саме єврейських сімей.
Більше того, зараз відкривається ще один маловідомий факт: на території Сталіно у військові роки існувало таємне єврейське гетто. З березня по травень 1942 року гетто, огороджене колючим дротом, знаходилося в Білому кар’єрі (нині на цьому місці стоїть донецький цирк). За три місяці його існування туди зігнали понад 3 тис. євреїв, яких по-звірячому мордували, розстрілювали, знищували в спеціальних газових машинах. Трупи також скидали у шурф. Очевидець цих подій Г. Іофіс пише у своїх спогадах, які також збереглися в музеї: «Поліція щодня арештовувала єврейські сім’ї, потім поліцаї та гестапо винищували цих громадян, а трупи скидали у ствол шахти».
Зберігається в музеї і свідчення про ще одну трагедію, яка відбулася в Сталіно в роки війни — історія так званого Будинку червоної професури. Цей будинок зберігся у Донецьку до сьогодні. Саме там у роки війни проживали наукові співробітники університетів, інститутів Донбасу, яких німці перед самим відступом зігнали в підвал, обілляли будинок бензином і підпалили. 150 чоловік згоріли живцем. В основному там були жінки, діти, старі. У музеї на окремому стенді висять нечіткі чорно-білі фотографії, що пожовтіли від часу, на яких відбито процес розчищання руїн будинку і впізнання обгорілих останків. Це унікальний матеріал — як і нескінченні, від руки написані книги пам’яті з іменами, які сьогодні на Донеччині вже майже ніхто не згадує. Більше того, в музеї зберігається мало не в єдиному екземплярі унікальна карта партизанського руху України, а також дуже докладна карта України, складена фашистами.
Не знає Донбас і історії про героїчну долю однієї-єдиної людини, якій вдалося врятуватися і не загинути в шурфі. Це був гірський інженер Олександр Положенцев, що працював у гірничорятувальній інспекції м. Макіївки (Донецька обл.), який через хворобу не був мобілізований на фронт і залишився в окупації. У 1942 році його було арештовано фашистами і так само, як і всіх, вивезено в машині на місце страти та скинуто у шурф. Однак, коли летів донизу, він встиг вчепитися за канат, на якому розгойдався з останніх сил і потрапив у вентиляційний штрек… Три дні він провів у шахті, доки йому вдалося знайти вихід. Але коли Положенцев все-таки вибрався на поверхню, його знову підстерігала небезпека: знову його ледве не спіймали і не розстріляли. Цього разу врятувало знання німецької: він сказав фашистам, що ремонтує дорогу за наказом коменданта, і лише тоді його відпустили. Тоді він пробрався до сестри, яка жила тут же — в Сталіно, звідти пішов до партизанів, а вже від них — у діючу армію.
Історія Олександра Положенцева перегукується з майже забутою історією про могутній підпільний рух, який діяв у Донбасі в роки війни. Підпільники збирали відомості про рух, склад, озброєння ворожих частин, про розміщення складів і штабів фашистів. Вони ж проводили масу диверсійних робіт, навмисно псували обладнання в промисловій частині Донбасу, пускали під укіс поїзди. Свідченням їхньої боротьби може служити хоча б те, що окупанти так і не змогли відновити жодної доменної печі і жодної шахти в Донбасі. Про життя і боротьбу підпільників у «Донбасі нескореному» зібрано понад 28 томів документів. «У нас у кожному районі міста на підприємствах — практично всіх, які не евакуювали, — були підпільні групи, — розповідає Алла Заборська. — Тут діяло сім партизанських загонів, але до самого звільнення міста проіснувало лише три з них. Решта або розпалися, або були знищені». Зараз всі відомості про підпільників зібрано в окремій музейній залі, присвяченій їхній діяльності. Там також є свої книги пам’яті, а ще портрети, подаровані родичами, старі газети, дивом уцілілі з тих часів, і навіть справжня жіноча партизанська форма. Співробітники музею провели величезну пошукову і дослідницьку роботу, щоб зібрати всі ці експонати. Однак чекає ще більш копітка робота — систематизація 28 томів документів і їх більш ретельне вивчення.
Проте до науково-дослідної роботи ще треба дожити. Найголовніше насущне питання для музею сьогодні, як не дивно, — ремонт. Ось вже багато років «Донбас нескорений» займає звичайну квартиру в житловому будинку, який знаходиться в жалюгідному стані. Стеля пожовтіла від постійної вологи, потріскалися стіни, експонати буквально звалені один на одного через тісноту і умови, в яких просто не можна зберігати музейні цінності, — так виглядає музей сьогодні. «Нас обходять увагою сьогодні. Просто нікому це не потрібне. Ось подивіться, яка у нас кімната», — ділиться Зінаїда Букуєвська. При цьому, співробітники «Донбасу нескореного» весь цей час працюють на громадських засадах, і навіть у цьому році до 60-річчя Великої Перемоги ніхто їм не допоміг в оновленні експозицій музею. «Ми багато разів зверталися, але ніхто нам не допоміг, а ми могли б зробити ще одну експозицію. Хоч є рішення обласної ради оновити музейні фонди, і наш музей туди включено. Проте, коли я звернулася за допомогою, мені сказали, що нам нічого не дадуть. Тим часом у нас збереглося багато оригіналів газет — наприклад газета «Красное знамя» за 9 травня. Щоб все це зберігати, потрібне спеціальне приміщення, умови, температурний режим», — говорить З. Букуєвська.
Нині музей живе за рахунок спеціальної скарбнички, куди відвідувачі кидають хто скільки може. За рахунок цієї скарбнички проводяться і щомісячні зустрічі з ветеранами, які носять красиву назву — «партизанські землянки»…
Як складеться доля музею надалі — поки що не відомо, але вже зараз життя показує, що він просто необхідний донеччанам. Минулого року «Донбас нескорений» відвідало понад 20 тис. чоловік. Серед них у музеї побували й гості з Ізраїлю, США, Німеччини, Великої Британії. Німці й англійці навіть зняли про нього фільм. Але головна гордість нечисленних співробітників музею — діти, їхні постійні відвідувачі, які пишуть там за унікальними матеріалами реферати, наукові роботи, дослідження. «До нас дуже часто приходять діти, школярі. Ми маємо вже чотири великі альбоми з відгуками про музей. У нас часто бувають екскурсії… Ми працюємо з молоддю, працюємо в школах, організовуємо зустрічі», — гордо розповідають у музеї. Зараз, щоправда, цю роботу призупинено — знову ж через відсутність коштів, а раніше музей славився своїми історичними конкурсами для дітей.
Зовсім недавно музею все ж виділили кошти на ремонт, який вже розпочато. Однак йде він дуже повільно. Що буде далі — покаже час, а поки що господині вже змирилися, що їм не бачити більш придатного для музею приміщення, до того ж виділених коштів на всі зали може просто не вистачити.
